†Вмістилище для кривавої душі†

Коли літак приземлився, Адольф, не гаючи ні хвилини, прямо з аеропорту помчав до будинку Тернерів. Та опинившись перед їхнім порогом, довго не наважувався підняти руку, щоб постукати. Усе навколо здавалося кошмарним сном. Хлопець до останнього сподівався, що двері відчинить сам Кевін і, як завжди, видасть якийсь свій безглуздий жарт. Так, жартувати Кевін ніколи не вмів...

​Але на стукіт вийшла місіс Тернер. Побачивши Адольфа, вона з риданням кинулася йому на шию і безтішно заголосила. Юнак з усіх сил намагався тримати себе в руках — він розумів, що мусить бути опорою для вбитих горем батьків друга. Та коли його провели до кімнати, де стояла труна, ноги підкосилися. В очах потемніло, а перед уявним поглядом знову постав моторошний образ із похорону містера Дюпрі. Його найкращий друг лежав серед квітів із наглухо зашитими очима та ротом.

​Не вимовивши й слова, Адольф вискочив у коридор. Від дикого суміші болю й гніву він щосили прикусив губу — так, що на підборіддя цівкою потекла кров. Знадобилося кілька хвилин, аби нарешті опанувати себе і повернутися до людей.

​Після похорону гості почали розходитися. Юнак стояв біля вікна, байдуже спостерігаючи за густим лапатим снігом, що вкривав землю. Його похмурі думки перервала Анастасія — кузина Кевіна. Вона тихо підійшла і протягнула йому гарячу чашку.

Дівчина була середнього зросту, з порцеляновою шкірою та великими блакитними очима. На вигляд їй навряд чи можна було дати більше сімнадцяти. Її світлі кучері сягали самих колін, але Анастасія завжди збирала їх у вигадливі зачіски, тому мало хто здогадувався про таке розкішне багатство. Вона обожнювала витончені сукні, вважаючи, що справжня леді мусить виглядати саме так. Сама вона приїхала з України, але англійською володіла бездоганно.

— Візьми, Адольфе. Це допоможе трішки заспокоїтися, — тихо мовила дівчина.

— Дякую, та я спокійний, — криво всміхнувся юнак.

— Розказуй це тітці з дядьком, а від мене нічого не приховаєш, — суворо відрізала Анастасія. Вона сперлася спиною на стіну і обхопила чашку обома долонями, намагаючись зігрітися. — Я справді вдячна, що ти поруч у таку тяжку хвилину. Нам усім зараз потрібна твоя підтримка... Хотіла б і я бути такою сильною, як ти.

— Ти сильна, Анастасіє. Навіть сильніша за мене, повір, — відповів Адольф, вдивляючись у темне мерехтіння чаю.

Раптом дівчина зробила крок уперед і безпорадно схилила голову йому на груди.

— У тебе так шалено б'ється серце, — прошепотіла вона, зашарівшись, а тоді підвела на нього очі: — Я знаю, що зараз не найкращий момент, але я хочу, щоб ти знав...

— Не зараз, Анастасіє, — м'яко, але рішуче перебив її Адольф. Він обережно відсторонив дівчину від себе. — У мене ще залишилися невідкладні справи. Допоможи, будь ласка, батькам укласти всіх спати.

Юнак швидко вийшов із вітальні, а за хвилину вже був на вулиці. Крізь шалену завірюху йому заледве вдалося зловити таксі, щоб дістатися квартири Кевіна.

Оскільки ліфт у будинку не працював, Адольф піднявся на четвертий поверх пішки. Зупинившись перед дверима з номером 403, він на мить задумався, автоматично зриваючи поліцейську пломбу з написом «Opened». Потім дістав із кишені дублікат ключа — колишній подарунок Кевіна на знак їхньої міцної дружби — і повернув його в замку.

Переступивши поріг, юнак роззувся, віддаючи німу шану господарю: Кевін панічно любив чистоту і терпіти не міг, коли в кімнатах ходили у вуличному взутті. Скинувши пальто, Адольф повісив його на гачок поруч із курткою друга, яка досі пахла його парфумами.

Тяжко зітхнувши, він рушив до вітальні. Коли відчинив двері, першим, що впало в око в напівтемряві, була величезна бура пляма на паркеті — кривавий слід, який експерти так і не спромоглися відмити. Уся квартира була просякнута знайомим, до болю рідним теплом. Електрику хлопець вмикати не став — кімнату й без того заливало мертве бліде світло місяця, що нарешті пробився крізь хмари після завірюхи.

Адольф безсило опустився на диван, закинув голову на спинку і заплющив очі, намагаючись зібрати думки докупи. Раптом тишу розітнув тонкий дитячий голос:

— Ти мене ненавидиш?

Адольф повільно розплющив очі, сів рівно і, підперши підборіддя руками, глухо кинув у порожнечу:

— Ні... Ні, Беатріче, я тебе не ненавиджу.

— Але ж я вбила твого найкращого друга! — з єхидною посмішкою вигукнула дівчинка, що з'явилася нізвідки. — Невже в тобі немає навіть жадоби помсти?

— Прочитавши цю писанину Кевіна, я вкотре переконався, що він так і не навчився нормально висловлювати думки, — спокійно відповів Адольф і кинув на журнальний столик чорний блокнот — той самий щоденник, який на похоронах йому віддала згорьована мати Кевіна.

У відповідь дівчинка залилася дзвінким, майже істеричним сміхом, аж поки на її очах не виступили сльози.

— Ну й чудний ти! — вона безцеремонно застрибнула на диван поруч із хлопцем і фамільярно взяла його під руку. — Знаєш, а ти мені подобаєшся. Я так жорстоко й повільно шматувала твого приятеля, а ти навіть сльозинки не пролив.

— Не думаю, що Кевін зрадів би моїм сльозам, — відрубав молодий Річардсон, не відводячи погляду від засніженого вікна.

— Хм, то ти, виходить, уж про все здогадався? — вона потягнулася до щоденника, ліниво перегортаючи закривавлені сторінки.

— Не зовсім, — Адольф різко повернувся до неї. — Може, розкажеш, як помер твій druhý «дім»? Якщо не помиляюся, ту дівчинку звали Марі?

— Ого! А чому це другий, а не перший? — здивовано звела брови Беатріче.

— Можливо, тому, що твоїм найпершим прихистком була звичайна кішка? — його голос звучав убивчо спокійно.

— Звідки... звідки ти про це знаєш?! — вона кулею підскочила з дивана, а її обличчя перекосилося від люті. — Хоча ти ж усе одно мені нічого не розкажеш, правда?

Настала тиша. Демон у дитячій подобі чекав бодай якоїсь реакції, але Адольф навіть оком не змигнув. Він просто дивився на неї, змушуючи продовжувати.

— Ну й грець із тобою, розкажу, — Беатріче демонстративно всілася в крісло навпроти. — Але тільки тому, що ти мене заінтригував. Якщо чесно............................... я й сама не знаю.

— Ти що, дура? Навіщо було робити таку драматичну паузу?! — не витримавши, крикнув хлопець.

— Не смій на мене кричати! — огризнулася вона. — Я справді мало що пам'ятаю про себе! Просто коли я залишаю чергове тіло, воно ламається. А оскільки це люди — вони просто вмирають. От і все.

— Тобто повернутися у свою урну ти вже не в змозі?

— Не зовсім, — Беатріче знову хижо посміхнулася. — Згадай, у якому стані ви її знайшли.

— Значить, артефакт був пошкоджений, і саме тому звідти тхнуло гниллю?

— Саме так! Але як грубо з твого боку згадувати про мій запах, — награно образилася істота. — Та урна тріснула ще тоді, коли Карл уперше відкрив її. Тому він так панічно запечатав посудину назад. Він так перелякався моєї сили, що навіть залишив попередження на сувоях, написавши його власною кров'ю. Але цей йолоп не врахував одного: людська природа занадто слабка. Усе заборонене й таємниче завжди бере верх над вашим розумом, — вона знову голосно зареготала.

— І як мені тебе вбити? — крижаним тоном запитав Адольф.

Не встиг він договорити, як Беатріче миттєво опинилася позаду нього. Вона затулила йому очі своїми маленькими холодними долонями, а до горла притиснула лезо ножа.

— Я без-смерт-на, — прошепотіла вона прямо у вухо. — Тому — ніяк.

На обличчі Адольфа не здригнувся жоден мускул. Попри те, що сталь могла будь-якої миті розітнути йому сонну артерію, він залишався абсолютно незворушним. Парубок лише тихо промовив:

— Мені шкода тебе.

Ці слова подіяли як удар. Руки Беатріче затремтіли, а з очей раптом покотилися густі криваві сльози. Вона сахнулася назад, низько схиливши голову. Кілька секунд тривала німа пауза, яка раптом вибухнула істеричним криком:

— Тобі мене шкода?! Та що ти взагалі про мене знаєш?! Нічого! Бо я й сама про себе нічого не знаю! У мене не те що життя — у мене навіть власного імені ніколи не було! У мене мало бути все, але вона все забрала! Вона вбила мене, навіть не давши з'явитися на світ! Ненавиджу її! Скажи, Адольфе, ти знав, що ненароджені діти потрапляють прямо до пекла? Чому?! Невже тільки тому, що ми не встигли зробити перший подих? Це, по-твоєму, справедливо?!

Дівчинка впала на коліна, заходячись риданням і б'ючи кулаками по підлозі.

— Ні, не знаю, — без жодних емоцій відповів юнак. — Значить... ти сестра-близнючка тієї прадавньої Беатріче?

— Не називай мене її сестрою! Це через неї я згнила в утробі! — виплюнула вона з шаленою злістю.

— І саме тому ти вселяєшся виключно в дітей? Бо сама померла дитиною?

— Ні! — Беатріче різко підвела голову, і на її обличчі знову з'явилася божевільна посмішка. — Бо в урні є ще одна ненароджена дитина. Вона така ж, як я... Ні, навіть гірша. Вона — чисте, первісне зло. І коли вона остаточно прокинеться, цей світ дізнається, що таке справжнє пекло.

— Про що ти, в біса, говориш?! — в очах Адольфа вперше прокинулося справжнє хвилювання.

— Коли я загинула, моя душа намертво прив’язалася до душі Беатріче, — почала швидко напівпошепки говорити дівчинка. — Ми були одним цілим. Те, що відчувала вона, відчувала і я. Але я була лише безпорадною тінню. Батьки швидко забули про мене, віддавши всю любов моїй живій сестрі. У мене навіть могили не було! Мене просто викреслили з пам'яті! Карл не знав цього, коли проводив свій кривавий ритуал у храмі Гора. Він думав, що перетворює на демона душу Беатріче, але помилився. Він не врахував, що поруч є інша душа — та, в якій накопичилося набагато більше болю, відчаю та люті. Тому в урну затягнуло мене. Ми з сестрою перетнулися лише на мить, перш ніж її образ розвіявся... Але я хочу сказати інше. Як би я не намагалася бути монстром, я не можу повністю позбутися людських емоцій, бо занадто довго прожила пліч-о-пліч із людиною. А тепер подумай, Адольфе: якщо ненароджена душа прив’яжеться не до людини, а до чистого демона, і з перших секунд свого існування бачитиме лише розпусту, смерть, тортури та відчай... Яким виросте це створіння?! — Беатріче закружляла по кімнаті, заходячись від сміху.

Адольф слухав її, і пазл у його голові нарешті склався. Він повільно підвівся з дивана. Його щелепи стиснулися так, що почувся хрускіт, а в очах спалахнув праведний гнів:

— Ах ти ж сука... То ось навіщо ти влаштувала цю м'ясорубку!

— Нарешті дійшло? — заплескала в долоні дівчинка.

— В урні весь цей час ховалися дві душі. Твоя... і душа ненародженого немовляти Беатріче та Уолтера! Ти свідомо вирощувала нового монстра на крові своїх жертв!

— Браво, Адольфе Річардсоне! Ви, як завжди, абсолютно праві! — вона продовжувала кружляти, наче в танку. — Ну хіба я не геніальна?

Юнак подивився на неї з глибокою, невимовною огидою та жалем. Це остаточно розлютило демона.

— Ну ось, знову цей твій проклятий погляд! Знаєш що, любий мій, нам пора закінчувати цю розмову. Вона й так надто затягнулася, — Беатріче повільно провела пальцем по лезу ножа. Адольф лише зухвало посміхнувся у відповідь.

І в ту ж мить розпочалося пекло.

Дівчинка з блискавичною швидкістю скоротила дистанцію і різанула ножем прямо на рівні його очей — вона прагнула виколоти їх, щоб більше ніколи не бачити цього жалю. Але Адольф мав феноменальну реакцію. Він різко хитнувся назад, уникаючи смертоносного металу. Відскочивши, хлопець гарячково озирнувся в пошуках бодай якогось захисту. Рука натрапила на ту саму урну, що стояла на полиці. Він виставив її як щит перед наступним ударом, але Беатріче з дикою силою просто розсікла товсту кераміку навпіл.

— Як ніж крізь масло! І навіщо Кевін тримав цей непотріб удома? Я ж казав, що це звичайна смердюча, яка ні від чого не... — Адольф не встиг договорити. Дівчинка знову кинулася в атаку. Хлопець ледве встиг пригнутися — лезо свиснуло в міліметрі від його шиї, ледь не знісши голову з плечей.

Вона не давала йому ні секунди на перепочинок. Сталь миготіла в повітрі, залишаючи на тілі Адольфа все нові й нові криваві розчерки: на щоці, плечі, стегні, грудях. Варто було йому забаритися хоч на мить — і вона б заживо порубала його на шматки.

На мить вони розійшлися, важко дихаючи в темряві кімнати. Хмара знову закрила місяць, зануривши вітальню в суцільний морок. Та щойно світло повернулося, бій спалахнув із новою силою. Беатріче жорстко притиснула Адольфа до стіни і з розмаху жбурнула ніж прямо йому в обличчя. Юнак дивом ухилився, і зброя з глухим тріском увігналася в дерево прямо біля його вуха.

Не встиг він оговтатися, як дівчинка застрибнула зверху, вчепилася в рукоятку і, навіть не виймаючи ножа зі стіни, з силою повела ним убік, намагаючись перерізати хлопцю горло. Адольф знову викрутився і потужним поштовхом відкинув її від себе.

Знову дистанція. Вітальня Кевіна була перетворена на суцільне згарище: меблі потрощені на друзки, речі розкидані й побиті вщент, наче крізь кімнату пронісся руйнівний ураган.

​Їхні погляди зустрілися. Вони почали повільно кружляти цим розломом, вичікуючи на помилку суперника. Так вийшло, що Адольф опинився саме в тій стороні кімнати, де була кривава пляма — вступивши на неї, він послизнувся.

Цього було достатньо. Беатріче миттєво опинилася зверху, втискаючи його в підлогу і намагаючись увігнати лезо прямо в серце. Хлопець відчайдушно боровся, вражений її неприродною, демонічною силою. Однією рукою він мертвою хваткою тримав її за зап'ястя, а пальцями іншої схопився безпосередньо за гостре лезо. Гаряча кров Адольфа зацвірінькала на його ж груди. Побачивши це, очі дівчинки спалахнули шаленим червоним вогнем — ознака того, що вона отримує найвищу насолоду.

— Досить! — раптом пролунав потойбічний, крижаний голос, від якого завібрирували стіни.

Обидва заціпеніли. Скориставшись секундним замішанням демона, Адольф з останніх сил скинув її з себе. Він важко підвівся на ноги і застиг на місці від невимовного жаху. Тіло вкрилося липким холодним потом.

Позаду дівчини виросла гігантська постать, оповита щільним чорним туманом. З її криваво-червоних очей безупинно текли темні сльози. Коли ця істота робила крок, з її кістяка шматками відвалювалося напівзгниле, смердюче м'ясо. Вона віддалено нагадувала Беатріче, але запах... від неї тхнуло самою смертю та розкладанням.

В ту ж мить у голові Адольфа вибухнув стогін тисяч диких голосів, що благали про допомогу. Від нестерпного ментального болю хлопець упав на коліна, ледве стримуючи крик і затискаючи вуха.

Найстрашніше було те, що сама Беатріче істоти взагалі не помічала. Вона вже замахнулася, щоб добити Адольфа, як раптом з її рота бризнув густий фонтан крові. Дівчинка з подивом опустила погляд донизу: прямо посеред її грудей стирчала кістлява, гнила рука, що пробила тіло наскрізь.

Постать ззаду одним різким рухом розчавила її серце, просичавши крізь зуби:

— Досить, я сказала.

Коли рука висмикнулася назад, бездиханне тіло Беатріче мішком упало на підлогу. Адольф перебував на межі непритомності, світ навколо нього стрімко згасав. Він лише встиг побачити, як жахлива істота схопила мертву дівчинку за руку і повільно потягла за собою до виходу, залишаючи на паркеті широку криваву смугу.

Перед тим як переступити поріг, монстр повільно повернув голову до напівживого хлопця:

— Я ще повернусь.

А потім істота закричала. Це був крик такої нелюдської, руйнівної сили, що все вціліле скло у квартирі вмить розлетілося на дрібні друзки. Вхідні двері з гуркотом зачинилися. Коли Адольф через силу знову сфокусував погляд — у коридорі вже нікого не було.

— Значить... це ще не кінець?.. — ледве чутно прошепотів він і остаточно занурився в суцільну темряву.