⏳ Минуло кілька днів
Наближалися літні канікули, які для Кембриджа завжди означали одне — початок виснажливих, безсонних днів. Студенти буквально зачинялися в бібліотеках, обклавшись горами конспектів, де кожен першокурсник мріяв лише про те, як успішно скласти іспити й нарешті отримати омріяний тримісячний відпочинок. І хоча ці тижні підготовки завжди тяглися неймовірно довго й виснажливо, саме передчуття свободи змушувало рухатися далі, приносячи студентству ні з чим не порівнянне щастя.
Для Кеті це літо мало стати особливим. Після довгих розмов з Адольфом та їхнього останнього побачення, яке закінчилося ніжними обіймами під вечірнім ліхтарем, вона нарешті прийняла його пропозицію поїхати разом до Лондона. Усе здавалося б ідеальним, якби не одне «але», що важким каменем лежало на серці: як підступитися до батьків із цим запитанням, які слова підібрати, щоб вони відпустили її в інше місто без зайвих підозр і скандалів?
Дівчина сиділа за робочим столом, підперши підборіддя рукою, і безцільно крутила в пальцях олівець, відчуваючи, як ці думки все сильніше стискали серце. Найбільше її лякала не сама подорож, а те, що вона до цього часу так і не розповіла своїй родині про стосунки з 28-річним чоловіком. Кеті чудово розуміла, як це виглядає зі сторони: їй самій лише цієї зими виповниться дев'ятнадцять. Ця різниця у віці та страх перед реакцією батька постійно крутилися в голові, заважаючи зосередитися на конспектах з анатомії.
Усе навалилося на її крихітні плечі одночасно: виснажлива сесія та неминуча доросла розмова, яка з кожним днем ставала дедалі ближчою. Червень уже наступав їй на п'яти. Вона зітхнула, відкинувшись на спинку стільця й подивившись у вікно на залитий сонцем двір. Кеті намагалася заспокоїти себе думкою, що чим швидше переступить через цей страх, тим скоріше опиниться поруч із коханим. Звісно, можна було б просто заховати голову під подушку, втекти від реальності й розплакатися, але якщо не навчитися приймати рішення зараз, то як потім виживати в реальному світі за межами університету?
Проте, крім сімейних дилем, Кеті не давала спокою ще одна річ — моторошна й гнітюча, яка наче туман огортала весь Кембридж. Останніми тижнями в місті тільки й говорили про появу невідомого вбивці, який полював на молодих хлопців та дівчат. Газети, які батько щоранку залишав на кухонному столі, виднілися чорними кричущими заголовками: «Повернення через п'ять років», «Він знову вийшов на полювання», «Невідомий убивця з Лондона тепер тероризує Кембридж». Від цих слів по шкірі бігли мурашки, а вечірні прогулянки перестали дарувати почуття безпеки. До цього жаху додалося й дивне зникнення старовинного щоденника. Меліса взагалі збиралася викинути цей зошит у смітник, вважаючи його нудними нотатками, які неможливо збагнути логікою. Проте, знаючи пристрасть Кеті до містики та старих таємниць, вона просто так віддала рукопис їй. Самій дівчині він колись дістався від давньої родички Катрін. Кеті згадала, як кілька днів тому буквально перерила весь свій дім, намагаючись знайти зошит. Навіть повернулася в парк «Джесус Грін». Саме там вони нещодавно відпочивали всією компанією, і Кеті точно пам'ятала, що щоденник тоді ще був у її рюкзаку. Вона обійшла весь той майданчик, заглядала під кожну лаву, перевіряла траву біля кортів — але марно. Рукопис зник.
Коли людина знаходить своє щастя, вона стає егоїстичною. Напевно, такими нас і створив Бог — істотами, які насамперед думають про власний затишок. Багато хто почав би сперечатися з цим, але чи кожен, сидячи в теплі й безпеці, готовий добровільно зруйнувати свій комфорт заради правди, яка може все знищити? Більшість просто відвернеться й подумає: «Чому це маю бути я? Нехай цим займеться хтось інший». Кеті теж була людиною. Вона панічно боялася втратити Адольфа й не уявляла, як він відреагує, якщо вона почне копатися в його минулому. Тому дівчина обрала найпростіший шлях — плисти за течією, втішаючи себе думкою, що так розпорядилася доля. Не брехати, але й не казати правди. Просто мовчати. Наразі щоденник перестав бути важливим. Головне — витримати сесію і вигадати план для Лондона.
Важкі дубові двері будинку Ходжесів зачинилися з глухим клацанням. Адольф притулився до них лобом, заплющив очі й втомлено, важко зітхнув. Останні тижні перетворилися на одне й те саме: дім — міська лікарня — дім. Різкий запах ліків, здавалося, вже просто в'ївся в його одяг. Він безсило опустив плечі, знімаючи важке пальто, як раптом з боку кухні почувся тихий шурхіт домашніх капців.
На порозі з'явилася місіс Ходжес. Її обличчя, покрите дрібними зморшками від постійних турбот, миттєво посвітлішало.
— Привіт, Адольфе, — лагідно, по-материнськи посміхнулася вона, витираючи руки об фартух. — Нарешті ти повернувся. Знову з лікарні?
— Так, місіс Ходжес, — Адольф змусив себе підняти кутики губ, хоча все тіло неймовірно втомилося. — Щойно звідти.
— І що каже Джордж Адамсон? Не мовчи, я ж хвилююся. Все добре?
— Каже, що я міцний горішок, — хлопець тихо хмикнув, вішаючи пальто на гачок. — Впевнено йду на поправку.
— Ох, слава Богу! — жінка полегшено приклала долоню до грудей, але її погляд раптом став випитувальним. Вона підійшла ближче. — Слухай... Меліса тут проговорилася випадково. Каже, ти до Лондона збираєшся? Це правда, Адольфе?
Хлопець на мить завмер із піднятою рукою. Всередині все спалахнуло від роздратування: «Ну й довгий же в тебе язик, Мелісо...» Проте він швидко взяв себе в руки, розвернувся і спокійно розвів руками.
— Ох, ця Меліса... Нічого в таємниці тримати не вміє. Я насправді ще тільки планую все, тому й мовчав. Хочу провідати тітку й дядька. Ви ж знаєте, я безмежно вдячний, що ви прихистили мене після того, як не стало моїх батьків. І в лікарні ці п'ять років ви постійно допомагали мені. Але я не хочу більше бути у вас на шиї. Мені час ставати на ноги.
— Навіть не думай про таке! — місіс Ходжес суворо насупилася, але тут же тепло обійняла його. — Сім'ї Ходжес та Тернер завжди тобі раді. Ти для нас як рідний. Ми допомагатимемо тобі до кінця життя, чуєш?
— Я ціную це, правда, — тихо відповів він. — Але ви ж мене знаєте. Я не з тих, хто буде сідати на голову.
— Знаю, — жінка відсторонилася і з гордістю подивилася на нього. — У тебе, Кевіна та Катрін є спільна риса — залізна впевненість у завтрашньому дні. Життя б'є, а ви стоїте. — Вона раптом ляснула себе по лобі: — Ой, ледь не забула! Тобі ж тут посилка прийшла. Поштар приніс годину тому.
— Посилка? — Адольф здивувався. — Мені? Від кого?
— Поняття не маю. Вказана лише наша адреса й твоє ім'я. Більше нічого немає.
— Дивно... Дякую, що забрали.
— Давай, неси у кімнату. Скоро вечеря, Меліса теж має з хвилини на хвилину підійти. Спускайся відразу, — посміхнулася місіс Ходжес, залишаючи його наодинці з пакунком.
Адольф піднявся до себе, несучи коробку, яка чомусь здалася йому надто важкою. Вона була невелика, але всередині щось глухо перекочувалося. Він сів на ліжко, поставив коробку перед собою і на мить завагався. Його пальці, що злегка тремтіли, акуратно розірвали папір.
Коли кришка відкинулася, він відчув, як усе всередині похололо. Усередині лежав старий, потертий зошит. На обкладинці вицвілим чорнилом було виведено: «Щоденник К.Т.».
Адольф обережно витяг зошит. Це був щоденник його найкращого друга — річ, яку він тримав у руках п'ять років тому, перед тим як усе в його житті перетворилося на руїни. Він почав гортати сторінки, і раптом між ними щось випало. Це була весільна листівка.
«Запрошуємо вас на урочисту церемонію вінчання, яка відбудеться сьогодні опівночі в церкві св. Марії та Михайла».
Адольф опустив погляд.
Наречений: — (прочерк)
Наречена: Меліса Ходжес.
— Що за маячня?.. — прошепотів він.
Від шоку та гніву кров шумно вдарила в скроні, і Адольф люто зім'яв листівку в кулаці.
— Це вже занадто, Мелісо! Ти зовсім з глузду з'їхала?!
Він вихопив телефон, набрав її номер і притиснув слухавку до вуха. Замість гудків пролунав байдужий, холодний голос автовідповідача: «На жаль, викликаний вами абонент зараз перебуває поза зоною досяжності або його телефон вимкнено. Будь ласка, зателефонуйте пізніше або залиште SMS-повідомлення».
— Прокляття!
Адольф кинувся геть. Він практично злетів сходами і вже був біля самого порогу, коли шлях йому перегородив голос місіс Ходжес, яка якраз визирнула з кухні з тарілкою в руках:
— Адольфе? Ти куди це на ніч дивлячись?
— Я... на хвилинку. Прогулятися перед вечерею, апетит нагуляти, — проговорив він, видавивши посмішку і не відпускаючи ручку дверей.
— Та куди йти, я вже на стіл накрила! Давай приєднуйся, а то усе захолоне.
— А Меліса... вона ще не повернулася? — якнайбільш спокійно запитав він, хоча всередині все кипіло.
— Ні, дзвонила буквально десять хвилин тому. Сказала, що заскочила до Кеті — треба допомогти їй з якимись тестами чи навчанням. Коротше, буде пізно. Повечеряє там, тож веліла без неї починати.
Адольф заціпенів, а в грудях усе похололо від усвідомлення жахливої нестиковки. Він за три кроки підлетів до місіс Ходжес і боляче схопив її за плечі.
— Коли, ви кажете, вона дзвонила?! — голос зірвався на хрипкий шепіт.
— Та... десять хвилин тому, — жінка злякано здригнулася, ледь не впустивши тарілку. — Адольфе, що з тобою? Щось сталося?
Він не відповів. Різко розвернувся, вискочив за двері й з гуркотом зачинив їх, залишивши жінку в повному шоці.
— Та що з цими дітьми сьогодні коїться?! — крикнула вона в пустоту передпокою.
З вітальні почувся незадоволений голос батька Меліси:
— Кохана, давай уже вечеряти, бо я голодний.
Жінка лише важко зітхнула, похитала головою і повернулася на кухню, відчуваючи, як у повітрі повисло щось тривожне.
На вулиці було прохолодно. Адольф майже біг — паніка гнала його вперед крізь глуху нічну тишу. Опівночі. Церква. Прочерк замість нареченого і щоденник друга, якого давно немає, — це не могло бути просто дивним збігом обставин.
На ходу він гарячково відшукав у контактах Кеті, сподіваючись, що Меліса ще там. Довгий гудок розірвав мовчання вулиці. Адольф нервово кусав губи, аж поки в динаміку не клацнуло.
— Алло! Кеті?! Ти в порядку?! — випалив він, затамувавши подих. — З тобою все добре?! Меліса поруч?!
З того боку почувся знайомий грайливий смішок, який він ні з чим би не переплутав:
— Дядечку Адольфе... стільки запитань, що я навіть не знаю, з чого почати.
— Мелісо?! Це ти?! Чому ти з її телефона?
— Ну звісно я. А чого ви такий зляканий? Щось трапилося?
— Це я в тебе маю запитати, що відбувається! — Адольф зірвався на крик, і його голос луною розлігся порожньою вулицею.
— Ви про що? Я ж мамі сказала, що буду пізно.
— Я не про це, чорт забирай! Чому твій телефон вимкнений?!
— Ой, сів повністю. На зарядці в іншій кімнаті стоїть.
— А Кеті де?! Дай їй трубку!
— Кеті у вбиральню пішла, — голос Меліси став повільнішим, кокетливим. — Ви так надзвонювали, що телефон аж розривався. Чого взагалі дзвоните? Скучили за Кеті? Чи, може... за мною?
— Досить ідіотських жартів! — Адольфа аж трусило від люті. — Навіщо ти прислала мені ту посилку?! Весільне запрошення — це вже занадто!
На тому кінці миттєво запала тиша, і голос дівчини різко змінився:
— Яка посилка? Адольфе, я нічого тобі не присилала.
— Мелісо, досить брехати!
— Та чесно кажу! Мені не до цього зараз, маю купу справ!
— Там твоє ім'я! Наречена — Меліса Ходжес!
— Мало що там написано! Може, хтось вирішив так пожартувати?
— Мелісо, послухай... — почав він, але зв'язок обірвався короткими гудками.
— Чорт! — Адольф ледь не розчавив екран пальцями.
Він гарячково натиснув «перенабрати», але тепер телефон Кеті був поза зоною. Повна темрява навколо ніби стала ще густішою. Адольф завмер посеред тротуару, намагаючись впорядкувати думки, як раптом цей застій прорізав різкий автомобільний гудок.
Просто біля бордюру з вереском гальм осадилася знайома автівка. Скло швидко поповзло вниз, і з напівтемряви салону, міцно тримаючи кермо, подався вперед Джозеф:
— Адольфе! Швидко сідай у машину, поїхали!
— Куди?! — розгублено вигукнув той.
— У село Трампінгтон!
— Та навіщо?! Поясни!
— Та сідай, давай живо! Усе по дорозі розкажу, часу немає!
Нічого не розуміючи, Адольф швидко застрибнув в авто, і Джозеф відразу, без попередження, різко викрутив кермо і вдарив по газах. Колеса зі свистом шліфанули асфальт, машину хитнуло, і вона на шаленій швидкості зникла у нічній темряві..
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!