†Вмістилище для кривавої душі†

Джозеф вимкнув фари ще на під’їзді до брами. Машина м'яко зупинилася, і навколо миттєво згустилася нічна темрява. Обережно, намагаючись не гримати металевими дверцятами, хлопці повиходили назовні. Адольф на мить завмер біля капота. Він повільно вдихнув сиру нічну прохолоду й підвів голову, розглядаючи похмурий, моторошний силует старої церкви, що велично височіла на тлі темного неба.

— Прямо як у фільмах жахів, — тихо прошепотів Джозеф. Його голос ледь порушив важку, гробову тишу. Він засунув руки в кишені штанів і не зводив напруженого погляду з темних вікон-бійниць.

— Отож-бо. Бракує тільки зомбі та чудовиськ. Храм й занедбаний цвинтар поруч уже є, — Адольф спробував розрядити обстановку й нервово усміхнувся, хоча всередині все стискалося від дивного передчуття.

— Хто знає, друже, хто знає... — на устах Харіса промайнула ледь помітна, загадкова посмішка.

— Ну що, йдемо всередину? — Річардсон кивнув у бік високої огорожі.

— Тільки після вас, — Джозеф зробив легкий жест рукою, пропускаючи друга вперед, і з тихим скрипом прочинив старі залізні ворота.

Вони рушили вузькою стежкою. Підійшовши ближче, хлопці помітили, що важкі дубові двері не замкнені, а трохи прочинені, залишаючи всередині чорну порожнечу.

— Нас ніби чекають, — пробурмотів Джозеф, і від цього видовища по його спині пробіг неприємний холодок.

— І не кажи, — ледь чутно відгукнувся Адольф, кладучи долоню на холодну деревину й повільно штовхаючи її вперед.

Вони обережно зайшли всередину, намагаючись ступати якомога тихіше. Саме в цей момент хмари трохи розійшлися, і яскраве місячне світло пробилося крізь високі вікна, розрізаючи темряву великої зали. Воно вихоплювало з мороку довгі ряди дерев'яних лавок і здіймалося вгору, до високої стелі. Завдяки цьому можна було спокійно ходити, не боячись у щось врізатися. Але від усвідомлення того, що прямо за цими стінами починається кладовище, серце починало битися частіше. Усе навколо здавалося завмерлим, і ця тиша водночас і заспокоювала, і сильно тривожила.

— Я думав, якщо тут мало відбутися весілля, усе виглядатиме якось яскравіше й святковіше, — Адольф застиг посеред приміщення й задер голову, розглядаючи старовинні візерунки на стелі.

— Яке ще весілля?! — Харіс різко зупинився й здивовано повернувся до Річардсона. — Ти про що взагалі кажеш?

— Та не зважай. То просто думки вголос, — Адольф махнув рукою й спробував усміхнутися, але закінчити думку не встиг.

— А-а-а-а-а-а-а!

Далекий, протяжний дівочий крик розірвав тишу. Звук відбився від кам'яних стін і покотився будівлею моторошним лунням. Хлопці буквально заклякли на місці, затамувавши подих.

— Ти чув це?! — Джозеф миттєво зблід, його очі округлилися від переляку.

— Чув! Біжимо швидше! — скомандував Адольф, зриваючись із місця.

Вони кинулися вперед, лунко тупаючи кросівками по кам'яній підлозі, і в цю ж мить місяць знову сховався за хмари, зануривши все в суцільну темряву.

— Здається, цей звук лунав з боку цвинтаря? — ковтаючи ротом повітря і не припиняючи бігти, на ходу запитав Харіс.

— Ага! Напевно, зомбі таки почали вилазити зі своїх могил! — Адольф намагався підбадьорити себе жартами, хоча його голос помітно тремтів від надлишку адреналіну.

— Щось мені ця ідея взагалі не подобається! — огризнувся Джозеф, важко дихаючи й додаючи швидкості, щоб ні на крок не відставати від друга.

Вони важко вилетіли через бокові двері на задній двір споруди й різко зупинилися, озираючись. Хмари знову на мить відкрили місяць, і перед ними постав нічний пейзаж старого кладовища: перекошені хрести та сірі надгробки у блідому світлі. Крижаний вітер неприємно обпалив обличчя, а гробова тиша раптом знову перервалася слабким голосом, що лунав десь із глибини між могилами:

— Хто-небудь... допоможіть... Прошу, допоможіть...

Хлопці гарячково кинулися на звук, оминаючи старі пам'ятники, і раптом завмерли. Біля одного з великих надгробків на землі сиділа дівчина. Її руки були міцно прив’язані мотузкою до каменю, а на голову був накинутий старий брудний мішок. Джозеф підскочив першим і одним різким рухом зірвав тканину з її голови.

— Мелісо, це ти?! Що тут сталося?! Як ти тут опинилася? — Адольф присів навпочіпки й схвильовано взяв дівчину за плечі, поки Джозеф гарячково намагався розплутати тугі вузли на мотузці.

Дівчина була смертельно налякана, її одяг був розтріпаний і забруднений піском, а по щоках текли сльози, розмазуючи бруд. Щойно Джозеф звільнив її руки, Меліса з голосним плачем кинулася Адольфу на шию, міцно притискаючись до нього.

— Я не знаю... — схлипувала вона, заїкаючись від тремтіння. — Пам'ятаю тільки, що була в Кеті вдома, а потім... а потім усе, нічого не пам’ятаю. Все як у тумані.

— А Кеті?! Кеті де, вона поруч?! — Адольф обережно, але наполегливо відсторонив її від себе й зазирнув у заплакані очі.

— Я теж не знаю! — дівчина закрила обличчя долонями й заридала ще дужче.

— Мелісо, чекай, тут щось не в’яжеться, — втрутився Джозеф. — Ти ж сама дзвонила мені на телефон і благала забрати тебе звідси! Ти дійсно не пам’ятаєш, як сюди потрапила? Ти тут одна була чи з Кеті?

— Ти що, жартуєш?! — дівчина ображено й злякано подивилася на нього крізь сльози. — Я не могла про таке просити! І навіщо мені взагалі приїжджати на цвинтар посеред ночі?!

— Та ось же, подивись! — Джозеф дістав із кишені свій мобільний і увімкнув екран, показуючи їй список останніх викликів. Адольф у цей час дуже пильно, не мигаючи, спостерігав за кожною зміною в її обличчі, намагаючись зрозуміти, чи вона каже правду.

— Я не могла тобі дзвонити... Чесно кажучи, я ще вчора загубила свій телефон десь у місті.

— Але ж своїм батькам ти сьогодні дзвонила? — примружив очі Адольф, намагаючись розплутати цю загадку.

— Ну так, дзвонила. Але я дзвонила з телефона Кеті.

— А навіщо тоді збрехала, що твій мобільний просто розрядився? — вже трохи сердито запитав Річардсон.

— Тому що хотіла сама знайти його й виправити ситуацію! — Меліса знову розплакалася, її плечі здригалися. — Ви ж знаєте моїх батьків... Якби вони дізналися, що я посіяла дорогий телефон, усі мої плани на літні канікули пішли б під три чорти!

Молодий Річардсон нічого не відповів. Його сердитість миттєво зникла, поступившись місцем чистому жалю. Він мовчки пригорнув дівчину до себе, дозволяючи їй сховати обличчя на його грудях.

— Ну все, тихо, не плач, все буде добре, — тихо промовив Адольф, обережно витираючи пальцями сльози з її щік. — Я допоможу тобі знайти той телефон, заспокойся.

— Вибачте, дядечку Адольфе, що я відразу все не розповіла... Мені дійсно дуже шкода, я справді нічого поганого не робила...

— Я вірю тобі, чуєш? Заспокойся. Давай, підводься, поїхали вже звідси додому, — він узяв її за руки й допоміг піднятися на ноги.

— Отож-бо. Поїхали швидше, бо мені від цього місця вже стає моторошно, — додав Джозеф. Він підійшов ближче й, щоб хоч трохи розвеселити дівчину, тепло підморгнув їй. — Я тобі теж вірю, Мелісо.

Дівчина згасила ридання й ледь помітно, кутиками губ, усміхнулася:

— Дякую, Джозефе.

— Це все добре, але де Кеті? — Адольф знову став серйозним і озирнувся на темні кущі біля огорожі кладовища. — Ти казала, що знепритомніла в її будинку. Значить, вас забрали звідти разом?

— Я не знаю... Зовсім нічого не пам’ятаю. Наче в голові якийсь густий туман.

— Зрозуміло. Тоді нам треба обшукати все навколо. Якщо той, хто це зробив, притяг вас сюди вдвох, Кеті має бути десь зовсім поруч, — твердо сказав Річардсон.

— Що?! Знову повертатися в ту прокляту церкву?! — Харіс незадоволено скривився й зробив крок назад.

— А ти маєш щось проти? — Адольф суворо поглянув на друга.

— Не те щоб проти... Просто взагалі не маю бажання туди лізти. Може... може, я вас краще в машині почекаю? — Джозеф видавив із себе дуже натягнуту, фальшиву посмішку.

— Давайте краще в поліцію подзвонимо? — тихо й боязко запропонувала Меліса, тулячись до Адольфа.

— Точно! Геть із голови вилетіло! Як я раніше не здогадався? — Адольф швидко дістав із кишені свій телефон, але Джозеф зреагував блискавично — він просто вихопив його з рук хлопця, міцно затиснувши у своєму кулаці.

— Ви що, зовсім з глузду з'їхали?! — стишеним, але лютим голосом крикнув Харіс.

— А що не так? Це взагалі-то їхня робота — розбиратися з викраденнями людей! — щиро здивувався й обурився Адольф.

— Воно-то так, але ти увімкни нарешті мізки! — Джозеф почав загинати пальці на вільній руці, перераховуючи все по порядку. — Друга година ночі. На занедбаному цвинтарі стоять два дорослі хлопці й заплакана, налякана студентка. А з її подругою ми ще навіть не знаємо, що сталося. Раптом ми зараз підемо туди, а там уже труп лежить?!

— Ти що, здурів?! Уже поховав Кеті?! — Адольф миттєво розлютився, зробив крок уперед і міцно схопив Джозефа за комір.

— Та заспокойся ти, пусти! — Джозеф спробував відштовхнути його руки. — Я говорю про те, що для поліції ми будемо виглядати як перші підозрювані, які самі прийшли здаватися! Ми навіть не зможемо адекватно відповісти на питання, що ми тут робимо в такий час. Давайте спочатку самі розберемося, що тут коїться. Тюрма чи психлікарня в мої задуми точно не входили!

Адольф кілька секунд важко й уривчасто дихав, дивлячись у налякані, але вперті очі друга. Аргументи Джозефа, попри всю їхню цинічність, протверезили його й змусили замислитися. Поволі усвідомлюючи всю небезпеку ситуації, Річардсон повільно розтиснув пальці й відпустив комір, роблячи крок назад.

— Можливо, ти й правий... З боку це справді виглядатиме дуже дивно й підозріло, — він провів долонею по обличчю, змиваючи залишки гніву. — Добре. Тоді дай сюди телефон, я спробую просто набрати номер Кеті. Якщо вона десь неподалік, у будівлі чи на подвір'ї, ми почуємо звук її дзвінка.

Джозеф із полегшенням зітхнув і повернув мобільний Адольфу.

Усі троє миттєво замовкли й затамували подих, напружено прислухаючись до нічних звуків. Адольф швидко ввів пароль і натиснув кнопку виклику на екрані.

У цей момент чорні хмари знову повністю закрили місяць, зануривши цвинтар у суцільну темряву. І раптом прямо над їхніми головами оглушливо забив великий церковний дзвін: «БЕМ! БЕМ! БЕМ!» Звук був настільки потужним, що від вібрації затремтіло в грудях. Усі троє інстинктивно скривилися й міцно затулили вуха долонями.

— Що це за чортівня?! — намагаючись перекричати цей страшний гул, щосили вигукнув Джозеф.

— Мені страшно! — в повній паніці закричала Меліса, заплющуючи очі й присідаючи до землі. Якраз у цю мить місячне світло, ледь пробившись крізь щільні хмари, випадково вихопило блідим променем тонку постать на самому верху дзвіниці. Там, у напівтемряві, хтось стояв і з силою смикав за товсту мотузку.

— І ви це бачите? — закричав Джозеф, тицьнувши пальцем угору.

— Так, бачу! — коротко відповів Адольф, не зводячи очей із постаті.

Меліса підняла голову й завмерла, вдивляючись у нічну вись, і її обличчя вмить посвітлішало від надії.

— Кеті?! Кеті, це ти?! — несамовито, на весь голос закричала дівчина. Вона раптом підірвалася з землі й щосили побігла до церкви. Проте Адольф зреагував миттєво — він наздогнав її за два кроки й міцно схопив за руку, утримуючи на місці.

— Що ти робиш?! Стій! — вигукнув він.

— Ви що, не бачите, дядечку Адольфе?! Це же Кеті, це точно вона! — здивовано й зі сльозами кричала дівчина, намагаючись викрутити руку.

— Можливо... Проте це занадто небезпечно! — різко кинув Адольф.

— Вона моя найкраща подруга! — Меліса задихалася від плачу й люті, продовжуючи рватися вперед. — Якщо з нею зараз щось станеться через те, що ми стоїмо, я собі цього ніколи в житті не пробачу!

— Я чудово розумію тебе, проте послухай... — Адольф знову не зміг договорити, бо дівчина просто не давала йому вставити ні слова.

— Нічого ви не розумієте! — кричала вона прямо йому в обличчя. — Вона для вас абсолютно чужа людина, тому вам байдуже! Ви просто не знаєте, що я зараз відчуваю!

— Ти помиляєшся, Мелісо... Кеті для мене не...

— Я не збираюся втрачати тут єдиного друга, а потім шкодувати все своє життя, що мала можливість врятувати її й не зробила цього!

Після цих слів, сказаних із неймовірним болем, Адольф наче заціпенів. Його пальці самі собою ослабли й випустили її руку. Дівчина миттєво вирвалася й щосили побігла вперед, швидко зникаючи в нічній темряві в бік храму.

— Мелісо, стій! — крикнув їй услід Джозеф, але вона навіть не озирнулася.

Харіс важко зітхнув і перевів погляд на Адольфа. Той стояв абсолютно нерухомо, наче застиглий камінь. Слова дівчини явно вдарили по якомусь його дуже старому й болючому спогаду.

— Що будемо робити?! — голосно запитав Джозеф. Але Адольф взагалі не реагував, ніби повністю вимкнувся з реальності. Тоді Харіс підійшов ближче й сильно струснув його за плече: — Що будемо робити, Адольфе? Гей, очнись!

— А, що?.. — Адольф моргнув і розгублено подивився на Харіса, ніби щойно прокинувся.

— Я питаю: який у нас план? З тобою взагалі все гаразд? Ти наче привида побачив.

— Так... так, усе гаразд. Не зважай.

— Ну, ну, розказуй, — Джозеф підозріло примружив очі, уважно розглядаючи обличчя друга.

— Та не дивися ти на мене так. Зі мною дійсно все в порядку. Просто... згадалося дещо неприємне з минулого, — Адольф раптом сумно, а потім хижо посміхнувся, і весь його ступор моментально зник, поступившись місцем холодній рішучості.

— То який наш план на цю ніч?

— А ти ніби сам не знаєш? Звичайно, йти й рятувати наших принцес! — Адольф різким рухом руки відкинув волосся з чола, і в його очах знову спалахнув шалений, азартний блиск.

Харіс навіть тихо свиснув від такого раптового перетворення друга.

— Оце ти крутий, чувак. Ну що ж, тоді і я не підведу, — Харіс широко усміхнувся й упевнено закотив рукава сорочки.

У цей момент місяць нарешті повністю вийшов із-за хмар, заливаючи подвір'я яскравим сріблястим світлом. Більше не гаючи ні секунди, вони вдвох рішуче покрокували назустріч невідомому.