†Вмістилище для кривавої душі†

«Стук», «стук», «стук» — пролунало від дверей будинку Джерарда Дюпрі, а за мить донісся вимогливий голос:

— М-р Дюпрі, ви вдома?! Якщо так, відчиніть, будь ласка, я щодо урни прийшов.

— Та чую, чую я! — відгукнувся господар, різко смикнувши засув.

— Ну що там, м-р Дюпрі? — Кевін заскочив у коридор, засипаючи старого запитаннями на ходу.

— Та почекай ти, куди летиш? — Дюпрі зиркнув на хлопця поверх окулярів. — Краще роздягайся і приєднуйся до чаювання.

— Ой, вибачте! — юнак зніяковіло потер потилицю, квапливо скидаючи пальто, аби не гнівати господаря.

​Коли Кевін увійшов до кімнати, м-р Дюпрі вже впевненими рухами налив йому чашку гарячого зеленого чаю.

— Ну, чого застиг у дверях? Сідай, поки чай не прохолонув, — скомандував Дюпрі, кивнувши на стілець із виглядом людини, яка не звикла до заперечень.

— Уже йду, вибачте, — розгублено пробурмотів Кевін і, наче під гіпнозом, миттєво опустився на стілець.

​Присівши за стіл і обережно сьорбаючи чай, хлопець затамував подих, поки Дюпрі діловито розповідав:

— Ну що ж, роздивився я твою урну і навіть зміг розібрати написи на сувоях.

— І що ж там? — перебив юнак, ледь не підскочивши на місці від нетерплячки.

— Навіщо перебиваєш? — суворо обірвав його старий.

— Вибачте, — Кевін знову похнюпився, втягнувши голову в плечі під важким поглядом Дюпрі.

​Раптом Джерард Дюпрі несподівано підвівся, попрямував до тумби та, витягнувши із шухляди зім’ятий аркуш, простягнув його хлопцеві:

— Ось, тримай.

— Що це? — Кевін недовірливо вставився в папір.

— Це мертва мова. Точніше — переклад із неї, — пояснив Дюпрі. Кевін розгорнув листок і тремтячим голосом прочитав уголос:

​«Хто відкриє урну,

поплатиться життям всього людства,

бо випущене зло

проллє на них

свої криваві сльози».

​— І що це може означати? — Кевін підняв наляканий погляд на господаря.

— Якщо чесно, гадки не маю, — Дюпрі знизав плечима з удаваним спокоєм. — З того часу, як ти її приніс, нічого не сталося. Окрім цього смороду. На вигляд — звичайна похоронна урна, що пролежала в храмі віки. Щоб дізнатися правду, мені довелося б її відкрити. Але затям: тіло, спалене на попіл, не може так тхнути. Можливо, там справді щось пролізло і нещодавно здохло, як і казав Адольф, — цинічно розсміявся старий.

— Можливо, ви й маєте рацію, — тяжко видихнув юнак, намагаючись позбутися тривоги. — Тоді, може, ви відкриєте її і перевірите? Хочу нарешті затулити рот Адольфу, бо він уже дістав своїми жартами.

— Ну, якщо ти не проти, то спробуємо, — хижо посміхнувся Дюпрі, передчуваючи цікаву розгадку.

​Після розмови Кевін пішов, а м-р Дюпрі, вмостившись у кріслі, вп’явся поглядом в урну. Надворі вже панувала темрява середини листопада, хоча годинник показував лише 19:30.

Вихопивши з шухляди ножиці, Дюпрі почав різати сувої. Раптом блимнуло світло. Чоловік лише роздратовано хмикнув, списуючи все на стару електрику. Закінчивши з обгорткою, він впевнено взявся за кришку. Але щойно та піддалася, кімнату струсонув дикий вихор. Вікно кабінету миттєво розчинилося навстіж, папери зі столу зметнулися в повітря диким роєм. Лампа забилася в конвульсіях і нарешті згасла. Проте через мить світло знову спалахнуло, наче хтось невидимий увімкнув його, і все навкруги раптом застигло в неприродній тиші.

​Дюпрі ще кілька секунд сидів нерухомо, намагаючись оговтатися від шоку. Його серце шалено калатало. Нарешті, важко відштовхнувшись від підлокітників крісла, він підвівся. Ноги були наче ватяні. Притримуючись за край столу, Дюпрі поплентався до вікна, щоб зачинити його і відгородитися від цього нічного божевілля. Але щойно рама клацнула, його прошиб крижаний піт: за спиною розлився густий гнильний запах, а простір пронизав могильний холод. Виникло чітке відчуття, що чиясь кістлява рука вже тягнеться до плеча. Чоловік різко розвернувся, проте побачив лише хаос у кабінеті.

Тремтячими руками він підняв урну з підлоги. Помітив: сморід всередині зник, а сама посудина стала порожньою.

— Я так і думав, — прохрипів Дюпрі, намагаючись повернути собі впевненість. — Кевін, напевно, засмутиться. Він же так хотів утерти носа Адольфу, — видавив він криву посмішку.

​Дюпрі поставив урну на стіл і нахилився, щоб зібрати папери. Раптом пальці торкнулися чиєїсь руки, оповитої чорним туманом. Повільно піднімаючи голову, м-р Дюпрі онімів: перед ним постала сутність, зіткана з мороку. Вона дивилася величезними червоними очима, змінюючи обриси, і розтягувала рот у моторошній усмішці.

Істота не мала чіткої форми — суцільний живий туман. Лише подекуди крізь марево проступали кістляві частини тіла з клаптями гнилої шкіри. Довгі чорні кігті виблискували в напівтемряві. Очі без зіниць пульсували багрянцем, а бездонний рот розширювався залежно від емоцій істоти. Запах, що йшов від неї, був тим самим смородом із урни.

Продовжуючи дивитися на постать, Дюпрі помітив, що і вона роздивляється його. А потім, нахилившись, істота поклала свою руку йому на щоку. Від холоду чоловікове тіло оніміло. Спершу істота прошипіла щось невідомою, гортанною мовою, а потім перейшла на людську:

— Які ж ви, люди, все-таки допитливі. І саме через цю допитливість ви всі загинете.

Її регіт розкотився кабінетом, наче грім.