📍 Парк
Прогулюючись тінистими алеями парку, молоді люди милувалися краєвидами, що ховалися у вечірніх сутінках, і раз по раз робили ковтки з паперових стаканчиків. Напої вони прихопили дорогою в найближчій затишній кав'ярні. Оскільки Адольф завжди залишався вірним традиційному чаю, сьогодні — суто заради експерименту — він піддався на вмовляння Кеті й узяв освіжаючий яблучний сік із м'ятою. Сама ж Фрайзер не зраджувала своїм звичкам: у її руках була міцна гаряча кава — її особистий еліксир бадьорості.
За весь час цієї довгої прогулянки вони обмінялися лише короткими, уривчастими фразами: «А давай сюди?», «Що це там?», «Обережно, не чіпай його»... Усе залежало від того, куди заносила їх стежка. Проте тиша не була гнітючою. Весь шлях Кеті крадькома спостерігала за Адольфом. Їй неймовірно подобалося бачити його таким: розслабленим, щирим, який часом веселився поруч із нею, немов підліток. Особливо її розсмішив момент біля ставка, коли хлопець намагався нагодувати диких качок хлібними крихтами. Забавно вигнувшись, він ледь не шубовснув у воду. Благо, дівчина зреагувала миттєво і встигла міцно вхопити його за руку. Замість переляку, парк здригнувся від їхнього гучного, майже дитячого сміху. Вони настільки занурилися в цю легкість, що зовсім втратили лік часу, кружляючи алеями вже понад три години. Але далася взнаки втома: Кеті, яка була на високих підборах, бо після виснажливих пар в університеті навіть не заскочила додому переодягнутися, відчула гострий біль у ногах. Сперечатися з власним тілом було марно, тож вона м'яко попросила Адольфа зробити паузу на найближчій дерев'яній лавці.
Коли вони присіли, у повітрі на кілька хвилин повисла густа, розважлива мовчанка. Першим її порушив хлопець:
— Давно я вже так не гуляв... — заклавши руки за голову й відкинувшись спиною на рипучу спинку лавки, тихо промовив Адольф. Його погляд блукав десь високо в небі, де згасали останні промені сонця. — Минуло якихось п'ять років, проте цей парк, та й сама Англія, тепер виглядають геть інакше. Нові химерні споруди, гладкі дороги, інші вулиці... Правду кажуть: час не стоїть на місці.
Він не змінив пози, лише повільно повернув голову до дівчини, наздоганяючи її погляд:
— Дякую тобі, Кеті, за цей вечір. Сказати по правді, після виписки з лікарні я ще жодного разу отак просто не гуляв. Та й до неї, якщо чесно, вільного часу практично не мав. Усе моє життя забирала робота. Проте з ним...
Раптом Адольф різко випрямився, обірвавши фразу на пів слові. Напруга зникла так само швидко, як і з'явилася. Перевівши фокус на дівчину, він невимушено посміхнувся і жваво перевів тему:
— Слухай, Кеті, навколо вже зовсім сутеніє. Давай я проведу тебе додому, поки не стемніло остаточно.
Юна леді у відповідь лише мовчки кивнула. Підвівшись із лавки, вони попрямували до виходу з парку.
Проте, навіть залишаючи парк позаду, Кеті ніяк не могла викинути з голови той його секундний погляд. Коли Адольф говорив про минуле, на його вустах грала звична м'яка посмішка, але очі... його очі в ту мить здалися їй абсолютно пустими, холодними й наче затопленими глибоким, невисловленим смутком та прихованим жалем. Фрайзер так і не наважилася нічого відповісти — у її голові просто не знайшлося потрібних слів, які могли б залікувати ту видиму, але недоторканну рану.
Занурившись у ці тривожні думки, дівчина настільки відключилася від реальності, що навіть не помітила, як Адольф попереду різко загальмував. Кеті за інерцією влетіла обличчям прямо в його широку спину. Ойкнувши й прикривши пальцями забитий ніс, вона сердито визирнула з-за плеча парубка і... миттєво застигла. Назустріч їм, активно розмахуючи рукою і сяючи білозубою посмішкою, крокувала Меліса.
— Вибачте, що змусила так довго чекати, — грайливо промовила Ходжес, зупинившись перед ними.
«У тебе що, там запор був?! Чому так довго?!» — шалено прокричав внутрішній голос Кеті, поки сама вона нагородила подругу таким важким і злим поглядом, яким можна було б пропалити скелю.
— Та нічого страшного, ми з Кеті чудово провели час. Правда ж? — спокійно згладив кути хлопець, повернувшись до Фрайзер.
— Так, звісно, це правда. Сьогодні й дійсно було весело, — здушивши в собі роздратування, натягнула ввічливу посмішку дівчина.
— Ну, тоді я спокійна! А то мій любезний дядечко ну ніяк не міг набратися сміливості й запросити тебе на побачення, от я і вирішила взяти купідонові обов'язки на себе, — весело захихикала Меліса.
— Пф-ф-ф-ф... що-о-о?! Побачення?! — обурення миттєво змішалося з панікою, і Кеті відчула, як її щоки починають зрадницьки палахкотіти.
— Якось ніяково вийшло... Вибач, Кеті, — ніяково посміхнувся Адольф, винувато потираючи потилицю.
Юна леді, остаточно згорівши від сорому, миттєво відвернулася вбік, марно намагаючись сховати обличчя, яке тепер кольором нагадувало стиглий томат. Щоб розрядити цю густу незручність, у гру знову вступила невгамовна Меліса:
— Ну що ж, дядечку Адольфе, змушена конфіскувати у вас цю принцесу. У мене до неї є одна термінова дівоча розмова, — з цими словами дівчина по-господарськи обхопила Кеті за плечі.
— Тоді безпечної вам дороги додому. Але, Мелісо, май на увазі: щоб о 22:00 була на порозі, бо твої батьки знову піднімуть паніку, — суворо нагадав Адольф.
— Ой, скажеш їм, що я затрималася в Кеті! Але обіцяю, цього разу я швидко, так що не хвилюйся.
— Дуже сподіваюся на твою совість. А то твої предки скоро і мене за компанію каратимуть за те, що я регулярно тебе прикриваю, — тяжко й приречено зітхнув хлопець.
— Та все буде тип-топ! — хвацько підморгнула Меліса, виставивши вперед великий палець. А коли вони вже почали розходитися в різні боки, вона розвернулася і крикнула на весь голос: — Тільки ти це, дядечку Адольфе, дивись не загубися по дорозі, як завжди! — і знову залилася сміхом.
— То була чиста випадковість! — миттєво спалахнув і почервонів Адольф, вигукнувши їй навздогін.
— Ага, розказуй казки! — махнула рукою Меліса.
— О десятій вечора щоб була вдома! — суворо відрізав хлопець, закриваючи тему.
Коли Адольф зник за поворотом, дівчата залишилися сам на сам у вечірній тиші. Кеті, прокручуючи в голові все, що щойно відбулося, намагалася зібрати думки докупи, але Меліса безжально зруйнувала її внутрішній монолог:
— Адольф живе в мене. Ти ж саме про це зараз напружено думаєш, га?! — уїдливо засміялася вона.
— Та зовсім я не про це думаю! — спалахнула криком Кеті, втрачаючи самовладання.
— Ой, та кинь, на твоєму обличчі все великими літерами написано! — не вгамовувалася подруга.
Кеті демонстративно промовчала, гордо задерши підборіддя, проте Меліса раптом змінила тон на більш теплий і серйозний:
— Насправді, це так добре, що він сьогодні провів час із тобою.
— Це ще чому? — вже тихіше запитала Кеті, відчуваючи, як рум'янець трохи сходить.
— Та тому, що сьогодні йому вперше за довгий час було по-справжньому весело. Вдома він, звісно, теж посміхається... проте, як на мене, він просто змушує себе це робити. Щоб ніхто з нас не забивав собі голову зайвими хвилюваннями.
— Так ти... теж це помітила? — тихо й трохи засмучено перепитала Кеті, дивлячись на подругу новими очима.
— Аякже! Ти що, досі не зрозуміла? Я ж природжений, дипломований психолог! — миттєво повернула свій фірмовий гонор Меліса, гордо випнувши груди.
— Ти справжня дурепа, Ходжес, та ще й зрадниця, як для подруги! Ти навіщо мене там саму покинула?! — знову завелася Кеті, згадавши початкову образу.
— Ну-у-у-у...
— Що «ну»?!
— Каюся, винна! — комічно поклонилася Меліса, склавши долоні разом, наче перед божеством.
Важко зітхнувши, Кеті зрозуміла, що сперечатися чи ображатися на це стихійне лихо просто немає сенсу, тому мовчки продовжила свій шлях уздовж вулиці.
— То про що ти там так палко хотіла поговорити? Чи це був черговий привід утікти? — поцікавилася Фрайзер через кілька хвилин.
— Та ні, цього разу все серйозно! Дивись, я тут із новим хлопцем познайомилася, він просто неймовірний красунчик. Його звати Джозеф Гарріс. І він уже покликав мене на побачення! — Меліса ткнула подрузі під ніс екран розблокованого телефона з відкритою фотографією.
З екрана на Кеті дивився молодий юнак приблизно 20–21 року. Невисокий, худорлявої статури, з порцеляново-світлою шкірою. Вугільно-чорне волосся було навмисно недбало розпатлане, а в правому вусі чітко виділялася срібна сережка у формі хреста. Але найпривабливішим у його зовнішності були очі: у нього була гетерохромія — праве око світилося глибокою блакиттю, а ліве було проникливо-зеленим. Вдягнений хлопець був у стильну чорну сорочку, верхній ґудзик якої залишався розстебнутим, додаючи образу зухвалості.
— До речі, він теж навчається в нашому університеті, тільки на третьому курсі медичного! — захоплено щебетала Меліса.
— І що саме ти хочеш дізнатися від мене? Потребуєш поради, чи варто взагалі йти з ним на зустріч? — скептично підняла брову Кеті.
— Та ні-і-і, я просто хвастаюся! Звісно ж, я піду! — весело пирхнула Меліса.
Від такої відповіді у Фрайзер лише нервово сіпнулося око. Ось так, балакаючи про свої дівочі справи, дівчата непомітно дійшли до будинку Кеті, де тепло попрощалися до наступного ранку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!