†Вмістилище для кривавої душі†

Різко розплющивши очі та підвівшись із ліжка, хлопець схопив за шию постать, що стояла перед ним.

— Що ти робиш?! Ти хочеш вбити мене?! — охриплим голосом промовив чоловік, водночас намагаючись прибрати руки Адольфа зі своєї шиї. Від почутого юнак почав приходити до тями.

Розум почав прояснюватися. Зрозумівши вже, що перед ним не істота, а Джозеф, Адольф відпустив руки.

— Вибач, мені здалося, що ти це...

— Я вже говорив: коли здається, то молитися треба, — відкашлявшись, промовив Гаріс. — Хоча треба було тебе придушити. Кинув мене напризволяще.

— Вибачаюсь. Обставини змусили це зробити, — потирає потилицю.

— Цікаво навіть, які?!

— Та годі сердитися. Я ж вибачився, — та Адольф на сказане лише нахмурив брови. Проте, побачивши перед собою усіх і що з ним усе добре, він зрадів: цього разу все залишилося незмінним.

— Доречі, дивись. Все-таки рука змогла прижитися, — показує на руку, яка була відірвана.

— Ти що, відростив її?!

— Та ні. Знайшов, коли дівчат шукав. За одним із уламків церкви виднілася. Коли відпочив та набрався сил, зміг її назад вправити, а вона й прижилася. Нещодавно зняв бинти.

— Ти що, втратив був руку?! — тут прозвучав голос позаду хлопця.

— Ой, забув, що ви тут. Та ні. Що ти таке говориш? Та хотів пожартувати над Адольфом. Правда ж?! — дивиться на хлопця, а в самого аж сім потів зійшло. Річардсон на сказане лише тяжко зітхнув і, відвернувши голову, промовив до себе : «Дурень».

Меліса почала діставати Харіса розпитуваннями, а Кеті, стоячи біля неї й дивлячись на Адольфа, посміхнулася. Вона була рада, що з ним усе гаразд. Хлопець, помітивши її посмішку та погляд, усміхнувся у відповідь так тепло, що в ту ж мить здалося, ніби крім них у палаті нікого не було. Навіть шум, який створювали друзі, на мить зник.

— Добре, добре, більше не буду, — здавшись під натиском Меліси, промовив Джозеф.

— Я рада, що ти засвоїв це.

— Які ж ви все-таки галасливі, — промовив Адольф. Проте посмішка з його вуст так і не сходила.

— Я думаю, нам варто вже залишити Адольфа, щоб він відпочив, — пролунав голос Кеті.

— Ти ж сама чимшвидше хотіла сюди прийти, переживаючи за нього, — з усмішкою промовила Меліса.

— Перестань, Мелісо. Зовсім не так усе було. Не вигадуй, — почервонівши, мовила Кеті.

— Так. Не надумуй тут. Кеті більше за мене переживала, ніж за нього, — вставив Харіс.

— Та що ти кажеш?! — взявши хлопця за вухо, запитала Меліса.

— Ай, ай, ай! Це був жарт, Мелісо, жарт!

— Ходімо вже, жартівнику, — ведучи хлопця до дверей і при цьому не відпускаючи його вуха, мовила вона.

— Рятуй, — жалібно подивившись на Адольфа, тихо промовив Джозеф.

— Сам винен, — відповів йому хлопець.

— Гаразд, ми вже підемо. Відпочивай та скоріше одужуй.

— Поправляйся, — проговорила Кеті.

— Я постараюся, але можна дещо попросити? Коли я випишуся, ти сходиш знову зі мною на побачення?!

— По... по... побачення?! — почервонівши, прозвучало з уст дівчини, а потім, закриваючи двері за собою, вона відповіла:

— Спочатку вилікуйся, а потім подивимось.

Залишившись сам на сам в палаті, молодий юнак ще пару хвилин не зводив погляду із зачинених дверей. Від того, що все цього разу завершилося без втрат. Проте кров, що впала йому на руку, перервала цей затишок. Перевівши погляд на руку та витираючи нею криваву сльозу з обличчя, він промовив:

— Наступна наша зустріч буде останньою, Беатріче, а точніше.......