†Вмістилище для кривавої душі†

Минуло п'ять років

м. Кембридж

вул. Трампінгтон-стріт

(ворота Кембриджського університету).

— Кеті, Кеті, чекай! — дзвінкий крик розірвав спокійну атмосферу університетського подвір'я.

​Кеті Фрайзер зупинилася й озирнулася. Назустріч їй, розмахуючи руками, бігла Меліса Ходжес — її повна протилежність і за сумісництвом найкраща подруга. Коротка чорна зачіска Меліси, що нагадувала крило ворона, розліталася від бігу, а довгий чубчик раз у раз закривав праве око. На її лівій скроні, де волосся було гладко поголене, чітко виднілося татуювання зірки — зухвала альтернатива будь-якім дівочим шпилькам.

​Меліса була невисокою, з темно-синіми очима й неймовірно гамірною. Сувора темно-синя форма першокурсниці медичного факультету Кембриджа сиділа на ній ідеально, чого не можна було сказати про Кеті.

​Кеті свій університетський одяг щиро зневажала. Маючи порцелянову шкіру, довге жовтогаряче волосся та яскраві зелені очі, вона вперто гнула лінію емо-стилю. Завдяки крихітному зросту в 150 сантиметрів, їй доводилося балансувати на високих підборах, а на її рюкзаку, попри щоденні догани від викладачів, похмуро брязкали сріблясті брелоки у формі скелетів і хрестів. Кеті обожнювала містику й спокій, тому зараз вона просто мовчки чекала, поки Меліса до неї добіжить.

​— Ну ось знову! — Меліса вперлася руками в коліна, важко дихаючи. — Чому ти ніколи мене не чекаєш?

​— Не хотіла заважати твоєму черговому флірту, — сухо, без жодної емоції відказала Кеті.

​Щоки Меліси миттєво спалахнули яскравим рум'янцем. Вона зніяковіла, але швидко взяла себе в руки:

— Ой, та ніхто з ним не фліртував! Він абсолютно не в моєму смаку. Ну розумний, так, але ж страшненький... Ти же знаєш, я не шукаю принца на білому коні. Мені б якогось дурника на чорному «БМВ».

​Кеті лише приречено зітхнула і рушила далі вздовж старовинних стін університету. Меліса поспішала поруч, ледве встигаючи за нею, і не замовкала ні на секунду, аж поки раптом не згадала про головне.

​— Слухай, Кеті... ти не хочеш з'їздити зі мною на Карлі-стріт? Мені треба провідати дядька в лікарні. Ну, він мені не зовсім рідний, просто мама примусила... Коротше, він тиждень тому прокинувся після п'яти років коми. Мені туди одній йти... ну, якось стрьомно. Поїхали разом, а? Вдвох же веселіше.

​Кеті навіть не уповільнила крок:

— Чим їдемо? Пішки далекувато.

​— Метро... — жалібно протягнула Меліса.

​Кеті здивовано підняла брову, нарешті подивившись на подругу:

— Метро? А де ж твоя любов до таксі?

​— Та... — Меліса ніяково почухала потилицю й закрутила головою. — Витратила всі кишенькові гроші. А якщо попрошу в батьків, знову почнеться допит з пристрасним катуванням, або взагалі під домашній арешт посадять. Ну і... ти ж знаєш, де я, а де підземка. Я там точно загублюся.

​Кеті помітила цей благальний погляд спідлоба. Попри свою зовнішню холодність, відмовити подрузі вона не змогла.

​— Гаразд, ходімо, — кивнула вона, і дівчата повернули в бік найближчої станції метро.