†Вмістилище для кривавої душі†

— Повернувшись із магазинів, Адольф ледь не впустив пакети. Картина була епічна: Джозеф уже розвалився за столом, тріскав солодощі з дівчатами й базікав так, наче він тут господар. Але поруч сидів новий гість. Один погляд — і Адольф зробив внутрішній фейспалм: «Ще один демон. Тут що, медом вам намазано?».

— О, Адольфе, явився! Як добре, а то я вже зачекався, — Харіс підхопився й поліз обіймати хлопця, по-братськи ляпнувши рукою по плечу.

Адольф технічно ухилився, скинувши руку демона:

— Я ж казав: не лапай мене своїми граблями. І бачу я, як ти «чекав» — мабуть, поки все печиво в домі закінчиться?

З цими словами він потягнув продукти на кухню.

— Ну, тебе цілу вічність не було, я ж проголодався! — заскиглив Харіс, драматично потираючи руку після «теплого» прийому.

Адольф кивнув у бік незнайомця, який спостерігав за ними:

— А ти, я так розумію, його дружок по нещастю?

— Можна сказати, давній знайомий, — з голлівудською посмішкою відповів хлопець.

— Джуліане, може, ще чаю? — промурликала Меліса, яка сиділа поруч і явно забула, як дихати від такої краси.

— Не відмовлюся, — посміхнувся той.

«Який же він красунчик!» — пронеслося в голові Меліси великим неоновим шрифтом. Кеті, прочитавши це по її обличчю, лише важко зітхнула: «Знову за старе».

— Ну, гаразд... — Адольф почав розкладати продукти, але раптом завмер. — До речі, Джозефе...

— Що?

— Якого біса ти натягнув мій светр?!

— А, цей? — демон почав крутитися, милуючись собою. — Та щось протяг пішов, змерз. Спитав Мелісу, вона каже: «Візьми щось у Адольфа». Ти ж не проти? — і він спокійно вмостився назад на підлогу за столик.

— Мелісо? — Адольф подивився на дівчину поглядом інквізитора.

— Що? Я думала, ти не будеш проти! — вона безневинно знизала плечима.

— Гаразд, потім просто викину, — відрізав Адольф.

— Як це — викинеш?! Можна просто попрати! — обурився Харіс на всю вітальню.

— Твій запах ніяка пралка не виведе, — кинув хлопець.

Поки Харіс розігрував сцену смертельної образи, Адольф прихопив тістечка й присів біля Кеті, прямо навпроти нового гостя.

— Я зроблю тобі чаю, — м’яко сказала Кеті, піднімаючись.

— Буду вдячний, — посміхнувся він.

— То тебе звати Джуліан?.. — запитав Адольф, спостерігаючи, як гість ледь стримує сміх від їхньої перепалки з Харісом.

— Саме так. Джуліан Керрінгтон, але називай просто Джуліан.

— Зрозуміло. Думаю, ти й так знаєш, хто я, — Адольф суворо зиркнув на Харіса. Той аж підстрибнув: — Що? Я нічого не казав! Чесно!

— Ну тоді... Я Адольф Річардсон.

— Чув про тебе. Але від Беатріче, — з хитрою ухмилкою промовив Джуліан.

Адольф миттєво напружився.

— Беатріче? Хто це? Твоя дівчина? — миттєво зреагувала Меліса.

— Що, дівчина?! — Кеті, яка саме несла чашку, ледь не впустила її від несподіванки.

— Мелісо! — обірвав її Адольф. — Їж мовчки. Вона не моя дівчина. Можна сказати... давня знайома.

— Це правда, — підтвердив Джуліан.

Кеті непомітно полегшено видихнула, і на її губах з’явилася легка посмішка. Але Джуліан це помітив і подумки прокоментував: «Краще б ти не раділа, люба Кеті Фрайзер. Те, що на тебе чекає, ранить тебе набагато сильніше».

Так, сидячи у вітальні, попиваючи чай під акомпанемент телевізора, який ніколи не вимикали. Раптом заставку перервав тривожний гонг.

Новини

Вітаю, дорогі глядачі! В ефірі терміновий випуск новин.

Сьогодні о 03:15 ночі серце Лондона здригнулося: у нічному клубі «The Obsidian» сталася масштабна пожежа, яка забрала життя 36 людей. Проте те, що побачили рятувальники після приборкання вогню, виходить за межі людського розуміння.

Експерти повідомляють, що тіла загиблих не просто обгоріли — вони буквально пошматовані. На місці трагедії знайдено численні відірвані кінцівки та рвані рани, які не могли бути спричинені вогнем чи тиснявою. Свідки згадують нелюдські крики, що лунали ще до появи перших іскр. Наразі район Сохо повністю заблоковано поліцією, а деталі розслідування тримають у суворій таємниці.

— Пффффф, — Харіс різко виплюнув чай, його обличчя на мить спотворилося від несподіванки чи то паніки.

— Що з тобою? Досить уже дурачитися, — роздратовано кинув Адольф.

— Кха-кха, — Харіс нервово постукав себе по грудях, намагаючись віддихатися. — Та щось не туди потрапило, піду води поп'ю.

Він підвівся, намагаючись здаватися спокійним, але обмінявся з Джуліаном коротким, тривожним поглядом, від якого в повітрі запахло таємницею.

— До речі, Джуліане, а ти тут надовго? — Меліса зазирнула йому в очі, не приховуючи своєї цікавості та легкої надії.

— Думав, що на місяць це точно, — відповів хлопець. Він підніс чашку до губ, ховаючи за нею легку невпевненість, і краєм ока помічив, як Харіс, повернувшись із водою, застиг біля телевізора. Його пальці нервово стиснули пульт, прикручуючи звук, а плечі напружилися.

— Може, днями змогли б зустрітися? — з надією в голосі промовила Меліса, заглядаючи хлопцю в очі.

— Можна було б, — усміхнувся той, і в його погляді промайнула щира цікавість.

— Ніяких «зустрітися»! Не забувай, ти під моїм наглядом, — відрізав Адольф, і від його ледяного тону посмішка хлопця миттєво згасла.

— Ну ти й злюка! Я вже казала: ти мені не матуся, — спалахнула Меліса, схрестивши руки на грудях.

— Не сперечайся зі мною. Тут і одного... — Адольф ледь не вимовив «демона», але вчасно прикусив язика, згадавши, що дівчата й гадки не мають про їхню справжню природу. — Його вистачить, — він роздратовано вказав на Харіса, який саме підсів до них.

— Мене.....? — здивовано перепитав Джозеф, не розуміючи прихованого змісту.

— Забудь, — відмахнувся Адольф, викликавши у компанії нервовий сміх.

— До речі, Адольфе, давай зіграємо в шахи, — Харіс із гуркотом поставив на стіл дошку, в його очах горів азартний вогник.

— Ти серйозно? Де ти їх узяв? — Адольф з підозрою примружився.

— У твоїй кімнаті знайшов, коли светр брав, — недбало кинув Харіс.

— Не чіпай мої речі без дозволу! — спалахнув Адольф, але Харіса це лише розважило.

— Та годі тобі... Ну що, зіграємо? — він буквально випромінював виклик.

— А це буде цікаво, — промовив Джуліан, підперши підборіддя рукою. На його обличчі заграла хитра усмішка.

— Давай так: якщо Харіс виграє, ти відпустиш мене з Джуліаном погуляти, — втрутилася Меліса, відчувши шанс. — А якщо програє — обіцяю бути слухняною і не перечити тобі до кінця поїздки.

— Щось мені слабо в це віриться, — скептично зауважив Адольф, змірявши дівчину поглядом.

— Це точно, — підтримала його Кеті, хитаючи головою.

— Ну ж бо, погоджуйся! — наполягала Меліса, подавшись уперед.

— Гаразд. Але врахуй: усі чули твою обіцянку, — нарешті здався Адольф.

— Тоді домовилися, хоча я зовсім не це хотів запропонувати, якби виграв, — пробурмотів Харіс, кинувши на Адольфа швидкий, неоднозначний погляд.

«Цікаво навіть, на що саме ти натякаєш», — промайнуло в голові Адольфа, поки він з підозрою спостерігав за хлопцем.

— Що ж, Адольфе, граємо чесно та всерйоз... Тому не плач, коли програєш! — з хитрою, майже зухвалою посмішкою вигукнув Харіс.

— Ага, — кинув Адольф, зосереджено піднімаючи першу фігуру.

Пройшла година.

— Може, уже досить? — позіхаючи, промовив Адольф, чиє терпіння було на межі.

— Що?! Хочеш втекти після виграшу? — Харіс підхопився на місці й обурено замахав пальцем на ігрову дошку. — Ми домовлялися грати в повну силу! Навіть не думай піддаватися, щоб швидше піти. Я зрозумію, якщо ти навмисно програєш.

— Невдаха, — пирхнула Меліса, демонстративно відвертаючись.

— Що ти сказала? Та я виграю! — вигукнув Харіс, розпалюючись ще дужче.

— Ти це вже двадцятий раз говориш, — закотила очі дівчина.

— Карін, ну хоч ти йому скажи! — Харіс різко повернувся до іншої дівчини, зробивши жалібне обличчя, і міцно, наче в лещата, стиснув її долоні.

— Я — Кеті. Запам’ятай уже! — вона скривилася від дискомфорту, вириваючи руки з його цупкої хватки.

— Програш є програш. Збирай манатки і йди вже додому. На сьогодні досить, — відрізав Адольф, вказуючи великим пальцем на двері.

— Так, думаю, нам пора. І так засиділися, — Джуліан підхопив Харіса під лікоть, хоча той продовжував обурюватися на ходу.

— Наступного разу я точно виграю!

— Так, так. Ходімо вже. Бувайте, дівчатка! Ще побачимось, — помахав Джуліан, виштовхуючи друга.

— Не йди, Джуліане... — Меліса пригнічено зітхнула йому вслід.

— Я ще прийду за реваншем! — прокричав Харіс уже з-за дверей, але раптом знову розчинив їх, просовуючи голову всередину: — Чуєш... обов'язково прийду!

Джуліан знову спробував закрити двері, ледь не затиснувши товариша.

— Ти спочатку вийди звідси, перед тим як повертатися! — гаркнув Адольф, у якого від роздратування вже сіпалося око.

— Йдемо вже, Джозефе! — Джуліан нарешті відтягнув хлопця від порога.

Двері з гуркотом захлопнулися. Далекі крики Харіса ще відлунювали в під’їзді, поки остаточно не затихли.

— Нарешті пішли, — видихнув Адольф, перенісши вагу на руки позаду себе, щоб трохи відштовхнутися назад.

— Джуліаааан... — Меліса впала обличчям на стіл, імітуючи ридання.

— Що ж, я приберу стіл, а ви йдіть відпочивати, — тихо проговорила Кеті, наводячи лад.

— Я допоможу, — озвався Адольф, підводячись. — Все одно хочу провідати батьків свого друга, тож спати поки не збираюся.

— Зрозуміло. Тоді гаразд.

— Джуліаааан! — знову почулося тужливе скиглення Меліси.

Пара перезирнулася, засміялася і разом взялася до справи.