ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 15

Володимир давно розумів: далі тягнути не можна.

Не тому, що боявся — страх він давно залишив у минулому житті. А тому, що правда, навіть часткова, завжди краще за мовчання. У Дніпропетровську Марина неминуче побачить більше. Друзів. Клініку. Те, що не поясниш словами «масаж» чи «голки».

Але й вивалювати все одразу — теж безглуздо. Скажи людині правду, до якої вона не готова, — і втратиш її. А Марину він втрачати не збирався. Тільки не її.

Трохи, — вирішив він.

Рівно стільки, скільки вона зможе прийняти.

За кілька днів до від’їзду вони гуляли парком. Теплий червневий вечір, сонце вже хилилося до заходу, але світла ще було вдосталь. На клумбах уздовж алеї стояли троянди — колись розкішні, тепер уже втомлені. Пелюстки зів’ялі, стебла похилені, життя в них майже не лишилося.

Володимир сповільнив крок, оглянувся. Поблизу — нікого. Лише далека пара на лавці та дитячий сміх десь біля гойдалок.

— Марино, — сказав він неголосно. — Я хочу тобі дещо показати. Тільки… це між нами. Добре?

Вона здивовано підняла брови, але кивнула.

— Добре. Ти мене вже заінтригував.

Він підійшов до клумби, торкнувся пальцями сухого листя. Для нього це було так само просто, як дихати. Тепло — м’яке, слухняне — пішло зсередини, розлилося в землю, у коріння, в кожну клітину рослин.

Минуло не більше хвилини.

Марина спочатку нічого не зрозуміла. А потім побачила, як один за одним стебла випрямляються, як пелюстки наливаються кольором, розкриваються, немов прокинувшись після довгого сну. Запах став густішим, живим.

— Володю… — вона зробила крок уперед. — Це… це що зараз було?

Він обережно зрізав кілька троянд. Свіжих, повних життя. Простягнув їй.

— Приблизно те саме, що й тоді, з масажем, — спокійно відповів він. — Просто трохи ширше.

Вона взяла квіти, не зводячи з них очей. Потім подивилася на нього — вже інакше. Без усмішки, але й без страху. Швидше з подивом, що межував із захопленням.

— Але ж… так не буває.

— Буває, — знизав плечима Володимир. — Просто не всі про це знають.

Він помовчав і додав:

— У нас у клініці так можуть усі. Хтось краще, хтось гірше. Якщо захочеш — зможеш і ти.

— Усі?.. — перепитала вона тихо.

— Усі свої, — уточнив він. — Але про це краще не говорити. Нікому. Бо інакше знайдуться охочі перевіряти. Лабораторії, питання, досліди… Я не хочу, щоб ти колись опинилася по той бік скла.

Марина стиснула стебла троянд у пальцях. Довго мовчала. Потім зітхнула:

— Добре. Я нікому не скажу.

Він кивнув. Саме такої відповіді й чекав.

Вони рушили далі алеєю. Сонце вже майже сіло, і між деревами тягнулися довгі тіні. Марина йшла поруч, інколи поглядаючи на квіти, ніби перевіряючи, чи вони справжні.

Дніпропетровськ зустрів їх шумом і спекою. Автовокзал гудів, як вулик: люди, сумки, крики, двигуни. Марина ще не встигла розгубитися, як Володимир узяв її за руку й повів убік.

— Не загубись, — сказав з усмішкою.

Вона не встигла нічого відповісти, бо просто перед ними зупинилася чорна “Волга” тридцять першої моделі. Чиста, блискуча, з м’яким, майже нечутним клацанням дверей.

Марина завмерла.

— Це… за нами? — несміливо спитала вона.

— Так, — спокійно відповів Володимир і відкрив дверцята. — Сідай.

Вона сіла обережно, ніби боялася щось зіпсувати. Салон пахнув шкірою й чимось дорогим, незнайомим. Марина ніколи раніше не їздила в таких машинах. Для неї “Волга” була не просто автомобілем — це було щось із кіно або з життя зовсім інших людей.

Місто пропливало за вікнами, і чим далі вони їхали, тим менше Марина говорила.

Коли машина звернула у двір, вона мимоволі подалася вперед. Ворота гаража були відчинені, і всередині вона побачила ще й дві “дев’ятки” — новенькі, доглянуті.

— Володю… — тихо сказала вона. — Це все… ваша клініка?

— Так, — просто відповів він.

Марина вийшла з машини й на мить зупинилася. Будівля, подвір’я, машини — усе виглядало зовсім не так, як вона уявляла собі “кооперативну лікарню”.

А завтра в неї ще й перший іспит.

Сьогодні — знайомство з людьми, які жили в цьому світі так, і він був для них звичним.

Двері кліники відчинилися й назустріч їм вийшли люди.

— Володя!

— Нарешті!

Він навіть не встиг нічого сказати, як його вже обіймали — щиро, без показухи. Хтось плеснув по плечу, хтось засміявся, а дві дівчини по черзі легко поцілували в щоку. Марина трохи розгубилася, але одразу помітила головне: ці люди справді були раді його бачити.

— Знайомтеся, — сказав Володимир, трохи відступивши й узявши Марину за руку. — Це Марина.

Погляди миттєво зосередилися на ній. Не оцінювальні — швидше зацікавлені.

— Дуже приємно, — усміхнулася одна з дівчат.

— Ласкаво просимо, — додала інша.

Він швидко представив усіх по черзі. Імена, усмішки, короткі фрази — Марина запам’ятовувала не все, але відчуття було дивне й тепле, ніби вона опинилася не серед чужих, а в колі давніх знайомих.

У цей момент біля воріт загальмувала “Нива”. З машини вийшов кремезний чоловік років сорока п’яти, з короткою стрижкою і уважним, звиклим до порядку поглядом.

— О, Володимире Олександровичу, — сказав він, швидко підходячи. — Ви вже повернулися. Це дуже вчасно.

Тон був шанобливий, але без підлесливості.

— Що сталося, Сергію Івановичу? — спитав Володимир.

— Є нюанс. У варти певні питання з міліцією. Краще, щоб ви глянули.

Володимир кивнув і повернувся до Марини.

— Познайомся, — сказав він спокійно. — Це наш керівник служби безпеки, Кравченко Сергій Іванович.

Марина чемно привіталася, але слова “Володимире Олександровичу” все ще звучали в голові трохи дивно.

— Розумієш, — додав Володимир уже для неї, — наші хлопці разом із міліцією забезпечують порядок у цьому районі. Спільні патрулі, нічого особливого.

Він знову повернувся до друзів:

— Дівчата, — усміхнувся, — допоможіть, будь ласка, Марині облаштуватися. Покажіть кімнату, зручності… усе.

Потім знову подивився на Марину:

— Я швидко. Розберуся і повернуся.

Він нахилився ближче, так, щоб чула тільки вона:

— Не хвилюйся. Тут ти в безпеці.

Марина кивнула. Вона ще не до кінця розуміла, що саме відбувається, але чомусь вірила йому беззастережно.

Володимир коротко перепросив, потис Сергію Івановичу руку й пішов до автівки. Машина рушила, забравши його з собою.

Марина дивилася їй услід і вперше відчула:

вона опинилася у світі, де Володимир був не просто Володею.

Марина ще кілька секунд дивилася вслід “Ниві”, що зникла за рогом будівлі, перш ніж усвідомила — Володимира поруч уже немає.

— А… — вона повернулася до дівчат, трохи розгублено. — А чому… чому саме Володя вирішує такі питання?

Вона намагалася сказати це між іншим, але голос усе одно видав напругу.

Олеся, здається, навіть не одразу зрозуміла, що питання не риторичне.

— Так а кому ж іще? — щиро здивувалася вона. — Власнику ж і вирішувати.

Марина моргнула.

— Влас… — слово застрягло в горлі. — Перепрошую… власнику?

Олеся завмерла. На мить. Рівно на ту мить, якої вистачає, щоб зрозуміти: сказала зайве.

— Ой… — вона криво всміхнулася і кинула погляд на Ольгу. — Упс.

Ольга зітхнула й трохи підняла брови.

— Схоже, Володимир не все розповів, — сказала вона обережно, без тіні докору.

— Тут, бачиш, яка справа… — Олеся знову взяла слово, вже повільніше. — Так, він і власник. І керівник. І… господар. Як тобі зручніше, — вона розвела руками. — Ми якось не заморочуємося цим.

Марина нічого не відповіла.

У голові раптом спливла та сама “Волга” — блискуча, важка, чужа її світу. Спливли дев’ятки в гаражі. І той тон, яким до нього звертався Кравченко: Володимире Олександровичу.

Вона повільно видихнула.

— Він… — почала і знову замовкла. — Він ніколи…

— Не хизується? — м’яко підказала Ольга.

Марина кивнула.

— Ні, — усміхнулася та.

Олеся фиркнула:

— Ну ось такий він.

Марина мовчала. Вона відчувала, як світ навколо не розсипається, ні — перекроюється. Тихо, без тріщин, але назавжди.

Сумки підхопили майже одразу.

— Давайте, ми занесемо, — один із хлопців, Михайло легко перекинув ремінь через плече, ніби то була дрібниця, а не дорожня торба.

Марина машинально подякувала й пішла слідом за дівчатами до будівлі. Вони щось говорили — здається, про кімнати, про вечерю, про те, де краще поставити валізу. Вона кивала, відповідала коротко, навіть усміхалася, але слова проходили повз, не залишаючи сліду.

Її погляд ковзав довкола.

Будинок… Вона раніше бачила його лише ззовні, з вулиці. Тепер же помічала деталі, на які раніше не звернула б уваги: великі вікна з білими рамами, скляні двері, що відчинялися майже беззвучно, чистоту, яка не була лікарняною, а радше… доглянутою.

Усередині просторо.

Фоє зустріло світлом і дивним відчуттям — ніби це не державна установа й не гуртожиток, а чийсь добре облаштований дім. Акуратні стіни, імпортна плитка, меблі, яких вона раніше бачила хіба що в журналах або по телевізору.

— Ось тут ми зазвичай збираємося, — сказала хтось із дівчат, показуючи рукою.

Марина знову кивнула.

Збираємося…

Вони піднялися сходами. Кроки відлунювали тихо, приглушено. Двері відчинилися — і її провели до кімнати.

— Оце твоя, — Олеся відступила вбік. — Якщо щось потрібно — кажи.

Марина зайшла всередину.

І зупинилася.

Імпортні меблі. Широке ліжко з рівно застеленим покривалом. Шафа, письмовий стіл, світильник біля вікна. Усе виглядало новим, добротним, таким… не тимчасовим.

— Ванна й санвузол там, — додала Ольга, ніби між іншим.

Марина знову подякувала. Її голос прозвучав рівно, майже спокійно. А всередині — щось повільно переверталося.

Це все… його?

Вона підійшла до вікна, машинально торкнулася пальцями холодного скла.

Перед очима знову виник Володя. Той самий — усміхнений, трохи стриманий, без жодної тіні пихи. Простий у розмові. Турботливий. Той, що йшов поруч у парку й зрізав для неї троянди, ніби це найзвичніша річ у світі.

Це все — того самого хлопця?

Марина глибоко вдихнула.

Вона ще не знала, що саме думає. Не знала, що скаже, коли Володимир повернеться.

Але одне відчувала точно: тепер вона дивилася на нього — і на все навколо — вже зовсім іншими очима.

Марина залишилася в кімнаті сама й повільно пройшлася вздовж стін.

Торкнулася шафи — відчинила. Усередині, акуратно складені, лежали халати. Кілька рушників, білі, пухкі, ще з ледь вловимим запахом чистоти й чогось незнайомого, імпортного. Вона провела по них рукою, ніби перевіряючи, чи справжні.

Для мене?..

Після дороги тіло раптом нагадало про себе втомою. Марина глянула в бік дверей до ванної кімнати й, трохи вагавшись, таки зайшла.

Світло ввімкнулося м’яко. Вона зупинилася на порозі.

Ванна.

Не тісний душовий куток. Не лавка в міській лазні. А справжня ванна — біла, глибока, з блискучими кранами. Поруч — окремий душ, чистий, зручний. Поличка з баночками й пляшечками різних форм і кольорів. Величезне дзеркало.

Марина навіть тихо видихнула.

Гаряча вода… просто так. Не гріти у відрі. Не рахувати, скільки ще лишилося. Не поспіхом, щоб устигнути, поки не охолоне.

Вона відкрутила кран і насторожено дивилася, як ванна наповнюється паруючою водою. Пара підіймалася вгору, осідала на дзеркалі. Від цього приміщення ставало ще затишніше.

Востаннє…

В дитинстві. Вона чітко пам’ятала: велике відро на газовій плиті, мати, що перевіряє воду рукою, і поспіх — аби не пролити, не розхлюпати, не застудитися. А потім — баня раз на тиждень. Галас, тазики, чужі спини, запах мила й вологи. Обмитися — і додому.

Марина обережно взяла одну з пляшечок, прочитала етикетку — літери були знайомі не всі. Усміхнулася сама до себе.

— Ну, в кіно ж якось справляються… — тихо сказала вона й поставила її назад.

Решта виявилося не таким уже й складним.

Коли вона нарешті опустилася у воду, плечі самі собою розслабилися. Тепло огорнуло тіло повністю, без поспіху, без напруги. Вона заплющила очі.

Не треба було нікуди бігти. Ні про що думати. Не зважати, що хтось чекає за дверима.

Просто лежати.

Марина провела пальцями по поверхні води, слухаючи, як вона тихо хлюпоче. Думки пливли повільно, розмито. Вони ще повернуться — і про Володимира хай йому Олександровича, і про цю дивну, надто велику для одного хлопця реальність.

Але трохи згодом.

Зараз було лише тепло. Тиша. І відчуття, що світ, у який вона щойно ступила, відрізняється від усього, що було раніше.

Марина ще трохи полежала у воді, дозволяючи теплу остаточно заспокоїти думки.

Ну так… виявився багатієм.

Вона тихо всміхнулася сама до себе.

Казка про Попелюшку, — майнула думка, і Марина навіть ледь пирхнула. Ні, ну справді — хтось же не дарма це вигадав. Значить, у житті таке трапляється. Хоч і нечасто.

Вона намагалася не перебільшувати. Просто прийняти факт. Нічого ж поганого не сталося. Навпаки.

Їй подобалася ця кімната. Подобалася та велика, м’яка Волга. А ванна… ванна була просто неймовірною, і заперечувати це було б нечесно хоча б перед собою.

Марина підвелася, обережно злила воду й обмотала волосся рушником. Він був такий м’який, що вона мимоволі притисла його до щоки. Приємний. Пухнастий. Не тонкий, не заяложений.

Мабуть, і це теж нормально, — подумала вона, витираючи волосся й вдягаючи чистий одяг, узятий ще з дому.

У дзеркалі на неї дивилася та сама Марина. Трохи втомлена. Трохи розгублена. Але спокійніша, ніж годину тому.

Вона вийшла з кімнати й рушила коридором на голоси. Дівочий сміх і розмова долинали з приміщення далі.

Мабуть, це та сама кухня, про яку казала Ольга, — подумала Марина, прискорюючи крок.

І вже майже дійшовши, раптом зупинилася.

Не одразу. Наче щось легенько сіпнуло всередині — інтонація, знайоме ім’я, ледь вловимий поворот фрази.

Вона прислухалася уважніше.

І зрозуміла: говорять про неї.

Марина зупинилася за крок до дверей.

Вона не підглядала — просто так вийшло. Голоси з кухні звучали виразніше, ніж вона очікувала, і один із них змусив її завмерти.

— Ні, я все-таки не розумію, — це була Олеся. — Ну от поясніть мені як. Як таке можливо? Три роки, три, він усіх дівчат посилав лісом. У нього, бачте, принципи. У нього, мовляв, дівчина. Ну й де вона, та дівчина? Де ті принципи? Бо Марина точно не вона. Їй тоді чотирнадцять було. Я, вибачте, сильно сумніваюся, що Січовий заглядався на малих пігалиць.

— Та не сходиться, — підтримала Ольга. — От взагалі.

Кілька секунд тиші.

Потім — характерний ляпок долоні по лобі.

— Стоп… — сказала Вікторія. — Стоп. Я зрозуміла.

Вона помовчала секунду, а тоді вже голосніше:

— Я все зрозуміла.

— Що саме? — одразу відгукнулася Олеся.

— Ну, що Січовий не став би дивитися на дитину — тут я згодна. Але ви, здається, забули, хто саме наш Володимир.

— Не розумію, — обережно сказала Ольга. — Ти про що?

— Ану згадайте, — відповіла Вікторія. — Звідки він усе знає. Про здібності. Про те, що є. І… про те, що ще тільки буде.

Запала пауза. Важка.

— Ой… — тихо видихнула Ольга. — Ти думаєш… що ця Марина…

— …це теж частина тих знань, — докінчила Вікторія. — Від того Володимира. Того, старого. Тобто для нього вона… дівчина з минулого майбутнього.

— Та ну… — видихнула Олеся. — Це ж… це ж неймовірно.

— Але ж сходиться, — хтось сказав уже майже пошепки.

— Сходиться, — підтвердила Вікторія. — Чорт… афігєть.

Марина перестала дихати.

Вона ще годину тому думала, що була в шоці. Ні. То був не шок. Так, легкий вітерець.

Зараз же ніби землю з-під ніг прибрали.

Вона не зрозуміла й половини сказаного. Якийсь інший Володимир. Якісь знання. Минуле, майбутнє… Але одне було очевидно: питань до Січового стало в рази більше. І всі вони лякали.

Марина тихо, майже беззвучно, відступила від дверей.

Повернулася до своєї кімнати.

Їй терміново був потрібен душ.

Холодний.

Охолонувши під холодним душем, Марина таки дійшла до кухні. Цього разу — без пригод.

Дівчата зустріли її так, ніби нічого не сталося. Усмішки, легка метушня, тарілки.

— Ходи, сідай, — сказала Ольга. — Чай будеш? Бутерброди? О, і тістечка є. Ну а як Володя повернеться — разом повечеряємо.

Марина кивнула й сіла, намагаючись виглядати звичайно. Вона їла, пила чай, навіть щось відповідала, коли до неї зверталися. Але все це було ніби на автопілоті.

Потім їй запропонували невелику екскурсію.

Вона йшла коридорами, дивилася на кімнати, слухала пояснення — і майже не дивувалася. Коли Вікторія, помітивши її ще вологе волосся, подала невеликий ручний фен і з усмішкою показала, як він працює, Марина лише подякувала. Колись така річ здалася б їй дивом. Зараз — ні.

Автоматична пральна машина, як у кіно, можна просто закинути одяг і піти. Не стояти над тазиком. Не викручувати руками. Ще кілька годин тому це здивувало б її до глибини душі. Але не тепер.

— А тут у нас зал для медитацій, — сказала Вікторія, відчиняючи двері.

М’які крісла, приглушене світло, тихо булькочуть акваріуми, купа зелені. Затишно. Дуже. Марина сіла, відчула, як тіло нарешті трохи розслабляється… але думки нікуди не поділися.

Коли нарешті повернувся Січовий, вона почула це ще з коридору — кроки, голоси. Він зайшов на кухню, швидко оглянув усіх і зупинив погляд на ній.

— Усе гаразд? — запитав.

Марина хотіла сказати «ні». Хотіла — по-справжньому. Але натомість тихо відповіла:

— Так. Все добре.

Він подивився уважніше. Занадто уважно, щоб повірити одразу. Але нічого не сказав.

Вечеря пройшла спокійно. Навіть занадто. Розмови були легкі, нейтральні, ніби всі домовилися не торкатися нічого важливого.

А потім Володимир підвівся.

— Марина, — сказав він, — можна з тобою поговорити?

Вона кивнула.

Вони вийшли з кухні й мовчки пройшли коридором. Він відчинив двері своєї кімнати й жестом запросив її зайти.

Марина зробила крок усередину.