ДРУГИЙ ШАНС

Розмова обіцяла бути важкою, але це не завадило їм вмоститися зручно. Зал медитацій, зазвичай наповнений тишею й спокоєм, зараз здавався дивно доречним — тут не тиснули стіни, не заважали сторонні звуки. Лише двоє чоловіків і справа, яка вже забрала життя.

Січовий відкинувся в кріслі, склавши руки на підлокітниках.

— Ну що, Сергію Івановичу… — почав він спокійно, без натиску. — Отримали ми по носу?

Кравченко не став відводити погляд.

— Отримали, — коротко відповів він. — І повністю з моєї вини. Недогледів. Розумію. Готовий понести будь-яке покарання.

Володимир ледь помітно скривився.

— От давай без цього, капітане. Покарання, рапорти, самобічування… — він махнув рукою. — Це все для паперу. А Івана нам не поверне.

На кілька секунд у залі повисла тиша.

— Близьким загиблого, — продовжив Січовий вже жорсткіше, — забезпечити повну підтримку. Фінанси, допомога, що завгодно. Я не хочу, щоб люди тут жили з думкою: «якщо що — сім’я пропаде». Не пропаде. Це принципово.

Кравченко кивнув.

— Зробимо.

— І от тепер головне, — Володимир нахилився вперед. — Наше з тобою завдання не тільки знайти винного, а зробити так, щоб подібне не повторилося. Або принаймні щоб шанс був мінімальний. Реальний мінімальний, а не «на папері».

— Що ви пропонуєте? — запитав Кравченко після паузи.

Січовий підняв брову.

— Цікава ситуація. Капітан з бойовим досвідом — і чекає пропозицій від цивільного, — він ледь посміхнувся. — Але гаразд, дещо я дійсно вже обдумав.

Він почав загинати пальці.

— Перше. Зв’язок. Постійний. У кожну автівку — радіотелефон. Кожному бійцю — пейджер.

— Пей… що? — уточнив Кравченко.

— Невелика коробочка з екраном. Короткі повідомлення. Тривога, збір, наказ. Просто і швидко. Якщо хтось не на чергуванні — за п’ять хвилин уже знає, куди йти.

Кравченко замислено хмикнув.

— Це правильно. Дуже правильно.

— Друге, — продовжив Володимир. — Форма. Не «хто в чому прийшов». Єдиний вигляд, єдині стандарти. І одразу з урахуванням захисту — пластини, розвантаження, щоб не заважало рухатися. На районі є швейний цех, от і буде їм робота.

— Це дисциплінує, — погодився Кравченко. — І зовні, і всередині.

Він помовчав, а потім уже сам заговорив, обережно, але впевнено:

— Тепер моя черга. Перше — поділ доступів. Не всі повинні знати все. Зброя, склади, маршрути — тільки по рівнях допуску.

Січовий кивнув. Саме цього він і чекав.

— Друге, — продовжив капітан. — Ротація. Людина не повинна роками сидіти на одному місці. Прив’язка до точки — це ризик.

— Логічно.

— І третє… — Кравченко зітхнув. — Перевірка. Не формальна. Я не знаю, як ви це робите, але… — він на мить зам’явся. — Після того, що сталося, я хочу знати, хто з хлопців реально «чистий». Без гнилі.

Січовий уважно подивився на нього.

— Можемо, — сказав він просто. — І будемо. Але про це знаємо тільки ми з тобою. І ті, кому справді треба знати.

Кравченко повільно випростався в кріслі.

— Тоді ще одне, Володимире Олександровичу. Самозцілення. До цього я ставився… як до бонусу. Тепер — ні. Це має бути обов’язковим мінімумом. Для всіх, хто залишається.

— Саме так, — погодився Січовий. — Бонуси закінчилися. Почалася робота.

Він підвівся.

— Сергію Івановичу, — додав уже на виході. — Це був наш перший серйозний удар. Але якщо ми зробимо правильні висновки — він стане останнім, який застав нас зненацька.

Кравченко теж підвівся і коротко кивнув.

— Зробимо. Інакше нам тут усім не місце.

Невдовзі розмова продовжилася, але вже в іншому форматі.

До Січового й Кравченка приєдналися всі, хто мав стосунок до «Спадку» не лише формально. Зал швидко наповнився людьми, і разом із ними — важкою тишею.

Смерть Івана не пройшла повз. Його знали всі. Хтось тренувався з ним пліч-о-пліч, хтось пив чай після змін, хтось просто звик бачити на посту. Тепер звичка обірвалася.

Січовий оглянув присутніх і заговорив без вступів:

— Що ж… схоже, часу на спокійне життя в нас більше немає. Якщо хтось іще мав ілюзії — саме час їх позбутися. Те, про що я вас попереджав, починається. І, боюся, це тільки початок.

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— Бандитизм у найближчі роки не зменшиться. Навпаки. Тож правила прості: по одному не ходимо. Користуємося автівками «Спадку». Машин буде більше, частину доведеться дообладнати — цим займемося окремо.

Кілька людей кивнули майже синхронно.

— Друге, — продовжив Володимир. — Настав час чіткого розподілу обов’язків. Без образ, без «я не хочу», без хаосу.

Він повернувся до Степана:

— Степане, ти в нас уже інститут закінчив, можна сказати — вільна людина. Закупки за кордоном — на тобі. Обладнання, матеріали, все нестандартне. В поміч тобі Сергій Іванович підбере людину зі своїх.

Кравченко коротко, впевнено кивнув.

— Ми з Мариною, — Січовий перевів погляд на неї, — там, де потрібні. Без прив’язки до однієї точки.

Марина мовчки погодилася, лише міцніше стиснувши пальці на підлокітнику.

— Ольга, Олеся, Олександр, Віталій, — Володимир перевів погляд далі. — Клініка на вас. Ольга з Олесею — лідери по зціленню. Ви це вже й так робите, просто тепер офіційно.

Він ледь усміхнувся:

— А ви, хлопці, як я розумію, своїх дівчат нікуди не відпустите.

— Навіть не думали, — хмикнув Олександр.

— Всі інші, — Січовий знову став серйозним, — виробництва, комерційні напрямки, робота на районі. Плюс чергування на базі охорони як цілителі. Кожній парі — водій із СБ.

Кравченко підтвердив:

— Списки складу, графіки, маршрути — зробимо.

— І ще, — додав Володимир. — Подумайте, кому що цікаво з комерційних проєктів. У кожного з вас має бути власна фінансова подушка. Те, що я приніс у район, — це добре. Але ви самі теж не спіть.

Він глянув на Кравченка:

— Вас це теж стосується, Сергію Івановичу.

— Зрозуміло, — відповів той без жодних заперечень.

У липні Ольга повідомила, що телефонував секретар заступника голови облвиконкому з економіки та промисловості. Коротко сповістив:

Валерій Олександрович Гнатюк приїде в середу, о вісімнадцятій.

Так телефонують люди, які звикли, що їх не перепитують.

Січовий вийшов зустрічати гостя особисто.

Гнатюк приїхав лише з водієм. Вийшов із машини неквапливо, рухи зібрані, обличчя спокійне — з тих, що навчилися тримати емоції глибоко всередині.

Потиснули руки. Коротко. Міцно.

— Прошу, — кивнув Володимир у бік будівлі.

У кабінеті було тихо. Вікторія швидко й безшумно поставила чай, глянула на Січового — і вийшла, щільно прикривши двері.

Вони залишилися вдвох.

Володимир дивився уважно, вже не очима — відчуттям.

Енергетика Гнатюка була… розповзлою. Наче тканина, яку довго тягнули в різні боки, поки вона не втратила цілісність. Бліда, нерівномірна, з провалами, які не зникали, а повільно розширювалися.

Не перевірка, — майнула думка.

І точно не випадковий візит.

— Відверто кажучи, — заговорив Гнатюк першим, — мене зацікавила людина, яка в такому віці вже контролює помітні активи в цьому районі.

Він зробив ковток чаю.

— Але приїхав я з іншого питання. І мені справді цікаво, наскільки чутки про вашу клініку відповідають дійсності. Це не празна цікавість.

Січовий кивнув.

— Відвертість за відвертість, Валерію Олександровичу. Ми тут дійсно дещо вміємо. І навіть навчилися бачити.

Він не поспішав, підбираючи слова.

— Наприклад, просто зараз я бачу у вас серйозно послаблену й перекручену енергетику. З таким… мені ще не доводилося працювати безпосередньо. Зустрічати — так. Але не допомагати.

Пауза.

— Якщо дозволите, що саме з вами сталося?

Гнатюк уважно подивився на нього. Не здивовано. Швидше — зважуючи.

— Це не таємниця, — сказав він після кількох секунд мовчання. — Ви ж, певно, чули про Чорнобиль. І про те, що там сталося.

І в цю мить Володимир усе зрозумів.

Але не перебив.

— Тоді, у квітні вісімдесят шостого, — заговорив Гнатюк, дивлячись кудись повз чашку з чаєм, — мене, як і багатьох інших, направили на контроль ліквідації.

Він ледь помітно стиснув пальці.

— Ані ми самі, ані ті, хто нас туди відправляв, насправді не розуміли, з чим мають справу. А коли розуміння прийшло… — він гірко всміхнувся, — це вже не мало значення. Тим, хто працював безпосередньо на об’єкті, дісталося більше. Нам — менше. Але достатньо.

Він важко зітхнув, ніби разом із повітрям випускав роки напруги.

— Я був у наших фахівців. Був і за кордоном — посада дозволяла. Але все, на що вони здатні, — це трохи пригальмувати розвиток хвороби.

Гнатюк замовк. Потім підняв погляд — прямий, уважний.

— Ну, а що скажете тепер ви, молодий чоловіче?

Січовий не відповів одразу. Він і так знав відповідь ще до того, як пролунало питання.

— Я так розумію, — мовив він спокійно, — що хоча постраждав увесь організм, найбільше вас турбують легені.

В очах Гнатюка промайнула справжня зацікавленість.

— Саме так. Променевий фіброз легень. Раніше — латентний, а останнім часом почалося загострення.

Володимир кивнув.

— Думаю, Валерію Олександровичу, з цим ми впораємося. Хоча знадобиться певний час. Вам доведеться приїздити сюди щодня, по вечорах.

— Ви так упевнено про це говорите, — повільно мовив Гнатюк, — хоча ще пів години тому казали, що не лікували нічого подібного.

— Розумієте, — Січовий ледь усміхнувся, — мені не потрібно махати руками чи бити в бубон. Увесь час, поки ми розмовляли, я паралельно працював з вашим організмом.

Він зробив паузу.

— Я вам більше скажу: сьогодні і завтра ви почуватиметеся значно краще, ніж останнім часом.

— Он як… — Гнатюк задумливо постукав пальцем по столу. — І скільки, на вашу думку, займе лікування?

— З того, що я бачу зараз, — приблизно тиждень. Плюс-мінус кілька днів.

Гнатюк уважно подивився на нього.

— Якщо це жарт, то він недоречний. Ви ж розумієте, що ця хвороба вважається невиліковною?

— Розумію, — спокійно відповів Володимир. — Я читав про неї. Все ж таки останній курс медінституту. Тож я добре знаю, про що йдеться.

За тиждень вони знову сиділи в тому самому кабінеті.

Гнатюк помітно нервував, хоч і намагався цього не показувати.

— Володимире… — він зробив паузу. — Ви впевнені, що це все? Що хвороба не повернеться?

— Абсолютно, Валерію Олександровичу, — відповів Січовий без тіні сумніву. — Жодних ризиків. Ви цілком здорові. Більше того, увесь організм приведений до ладу.

Він уважно подивився на співрозмовника.

— Ви ж і самі це відчуваєте.

Гнатюк повільно кивнув, ніби перевіряючи власні відчуття.

— Так… так і є.

Він видихнув.

— Тоді давайте нарешті вирішимо питання вашої винагороди. Чесно кажучи, спочатку я взагалі не вірив. Потім усе якось закрутилося…

Він нахилився вперед.

— Не соромтеся, Володимире. Назвіть свою ціну.

Січовий розсміявся і замахав руками.

— Ні, ні, ні. Заробляти гроші — не проблема. Інша річ — людина, яка не забуде надану їй послугу. Особливо людина вашого рівня.

Він говорив спокійно, але твердо.

— Я впевнений, що ви ще підете вгору по кар’єрі. Досвіду у вас вдосталь, а тепер і здоров’я не заважатиме. Тож мені значно цінніше мати з вами добрі стосунки, ніж узяти зараз гроші.

Гнатюк дивився на нього кілька секунд, а потім усміхнувся.

— А ви не по роках мудрий, Володю.

Він підвівся.

— Я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.