ДРУГИЙ ШАНС

Шостого квітня почалися старти.

Першим рушив великий брандер.

Він відокремився від геостаціонарної орбіти повільно. Корекційні імпульси, розгін, нова траєкторія — і масивний корпус пішов назустріч астероїду.

Ще п’ять таких самих стартували кожні три години.

Потім — важкі. Їх запускали щогодини.

Середні йшли групами по п’ять — кожні тридцять хвилин. За ними — малі, по десять апаратів із тим самим інтервалом. Космос, ще недавно мовчазний і порожній, тепер нагадував коридор, яким безупинно рухався бойовий флот.

Поодинокі модулі, що мали прикривати Карпати, залишалися на орбіті. Їхній час ще не настав.

Людство затамувало подих.

Ретрансляційні модулі відчіплялися від брандерів по дорозі. Вони займали розраховані точки й передавали картинку на Землю. Потік даних ішов безперервно — на урядові центри, на телевізійні канали, у мережу.

Трансляцію вели майже всі.

На екранах — чорне тло космосу, повільний оберт уламкового гіганта. І крихітні, майже непомітні точки — людські апарати, що наближалися до нього.

Останні дні людства настали.

Чотири останні дні цивілізації.

І кожен сам вирішував, як їх прожити.

Одні жили коханням — ніби намагалися вмістити у кілька діб усе те, що відкладали роками.

Інші поспішали звести рахунки.

Були й ті, хто скорочував власне життя. Суїцид став буденністю. Для когось це був спосіб уникнути страху очікування. Іншим — останній акт контролю.

Щасливчики, що отримали місце в укриттях, спішно рушили до пунктів призначення. Але дістатися судилося не всім.

Коли люди дізнавалися, що ось ця родина має шанс на життя, а їхні діти — ні, розум іноді не витримував. Вони кидалися на «обраних», ніби це могло змінити їхню власну долю.

По всьому світу на вулицях лунали постріли.

Їжа, паливо, зброя — стали єдиною по справжньому цінністю. Мародери не залишили жодного цілого супермаркету, жодної крамниці. Великі міста перетворилися на пастки — із заторами, пожежами, хаосом.

Уряди вже нічого не могли зробити. Ситуація вийшла з-під контролю.

Цивілізація трималася на інерції — а та стрімко згасала.

Ясногір’я спустіло.

Усе, що можливо, переправили до укриття. Будівлі законсервували — хоч усі розуміли, що сенсу в цьому небагато.

За тиждень до того запуски модулів завершилися. Пускові установки почали демонтувати й складати у віддалених закутках.

Тут особливо допомогли здібності володіючих.

Телекінез знімав проблему ваги. Маса не мала значення — значення мав тільки об’єм. Працювати можна було лише в межах власної енергетичної оболонки. Для більшості — радіус трьох метрів.

А направляючі труби пускових мали більший діаметр. І значну довжину.

Тоді люди об’єднувалися.

Восьмеро ставали вздовж однієї секції й працювали разом. Кожен тримав свою ділянку, синхронізуючи зусилля. Здалеку це нагадувало мурах, що тягнуть гілку, у багато разів більшу за них.

Повільно секцію спускали з нахилу. Внизу її приймала техніка. Потім володіючі поверталися за наступною.

Практично всі виходи на поверхню вже були закриті.

І тут теж не обійшлося без здібностей.

Було очевидно: роками жити в печерах — випробування не лише для тіла, а й для психіки. Тому передбачили оглядові майданчики. Невеликі виступи на поверхню, з яких можна бодай визирнути назовні. Побачити небо. Згадати, що світ не завжди складався зі склепінь і штучного світла.

Але безпека залишалася понад усе.

Проходи перекривали масивні гермодвері. Самі майданчики щільно накривали товстими прольотами з уберпластику. Його утримувала жива біосистема — краї листів пластику буквально вростали в коріння й товсті гілки, зросталися з ними в єдину конструкцію.

Пластик не був прозорим повністю. Видимість залишалася далекою від ідеальної. Але це все ж було вікно у світ.

Краще так, ніж ніяк.

Окрім пари секретних, відкритими залишалися лише два проходи.

Обидва — поблизу Ясногір’я.

Саме сюди вишикувалися черги з автівок.

Люди у відчаї намагалися потрапити до укриття. Виходили з машин, тримали дітей на руках.

Січовий не зміг відмовити всім.

Не приймали відверто нахабних — тих, хто не просив, а вимагав. Хто кричав про права, погрожував, штовхав інших. Тим більше — тих, кого помічали в насильстві.

Таким ходу не було.

Десять, максимум двадцять тисяч людей Спадок ще міг прийняти з більш-менш прийнятним комфортом. Але бажаючих було в рази більше.

Тоді почали готувати додаткові приміщення.

У виробках, що раніше слугували складами для сировини, облаштовували імпровізовані гуртожитки.

Умови були далекі від хороших.

Але це був шанс.

І в ці дні шанс цінувався більше за комфорт.

Восьмого квітня стався перший контакт.

Камери ретрансляторів передавали зображення. За вісім хвилин до зіткнення, випереджаючи, від брандера відокремилися дрібні краплі. Вони були майже непомітними — розсип темних точок.

Та коли досягли астероїда, перетворилися на вогняний дощ.

Рейкові гармати почали роботу. Снаряди один за одним врізалися в поверхню, прогризаючи тунель углиб. Кам’яна кора не витримувала такого напору. Після пробиття верхніх шарів розпечена маса рвонула назовні — з утвореної шахти вирвалося виверження, наче запрацював гігантський ракетний двигун. Саме такий ефект, давали розриви снарядів в глибині.

Вісім хвилин — ніби й небагато.

Але сумарна швидкість астероїда та брандера становила близько сімдесяти кілометрів на секунду. На момент початку стрільби між ними було понад тридцять тисяч кілометрів.

Саме через ці відстані й швидкості неможливо було просто вдарити збоку й «відштовхнути» гігант із курсу.

І ось брандер, не припиняючи вогню, увійшов у пробитий тунель.

Миттєвість — і спалах.

Екран на секунду засліпило білою плямою. Потім — вибух, що розірвав поверхню зсередини. Від основного масиву відколовся шматок завбільшки з десятки кілометрів і почав рухатися окремою траєкторією.

Перший удар було завдано.

Загалом знадобилося чотири таких удари, щоб розколоти основний масив.

Після четвертого вибуху гігант уже не був єдиним тілом. Він розпався на кілька великих фрагментів. Два найбільших одразу стали цілями — наступні брандери пішли на перехоплення.

Усе йшло за планом.

Апарат зближався з об’єктом. Штучний інтелект аналізував структуру, обирав найбільш масивну й найнебезпечнішу частину. Атака. Пробиття. Підрив.

І знову — нові уламки, менші за розміром.

Коли останній брандер виконав своє завдання, до Землі вже наближалися десятки мільйонів фрагментів.

Від пилу й каміння, що згорять в атмосфері, до брил розміром у півтора кілометра.

Вибухи змінили їхні швидкості. Частина уламків втратила імпульс. Інші, навпаки, отримали додаткове прискорення.

Хмара розтягнулася на мільйони кілометрів.

Розрахунки показували: падіння триватиме більше доби.

Штучний інтелект, відповідальний за щит над Карпатами, безперервно перераховував траєкторії. Мільйони змінних. Гравітаційні впливи. Взаємні зіткнення уламків.

Він визначив фрагменти, що становили найбільшу загрозу для укриття Спадку.

Саме до них і рушили поодинокі орбітальні модулі, що досі чекали свого часу.

А Земля між тим робила те, що робить завжди.

Тягнула на себе.

Навіть ті уламки, що мали пройти повз, змінювали траєкторію. Гравітація збирала свою данину.

Час було вичерпано.

Спадок закривав останні проходи до укриття.

Біля гермодверей ще стояли люди. Благали. Погрожували. Проклинали. Хтось падав навколішки. Інші намагалися прорватися силою.

Але спадкоємці не могли врятувати всіх.

Ризикувати далі — означало поставити під загрозу, тих хто вже всередині. А цього Володимир дозволити не міг.

Укриття за ці останні дні прийняло сімдесят тисяч біженців.

Замість запланованих двохсот п’ятдесяти тисяч людей Спадок прихистив триста двадцять.

І це мало стати проблемою.

Потрібно було розмістити всіх — бодай у якихось умовах. Нагодувати. Видати одяг і взуття. Наприкінці люди бігли до входів, покинувши все. Більшість взагалі без нічого.

Машини заполонили підступи на кілометри. Дороги стали металевим кладовищем.

У самому ж укритті все перебувало під наглядом. Кожна людина фіксувалася. Дані вносилися до бази: ім’я, вік, стан здоров’я, родинні зв’язки, попереднє місце проживання, спеціальність.

І тепер ці додаткові сімдесят тисяч потрібно було інтегрувати в систему.

Першими, як завжди, зайнялися дітьми.

Їх відправляли до тимчасових таборів із нормальними умовами — простір, психологи, вихователі. Пізніше розподілять по школах і садках, коли структура остаточно стабілізується.

Батькам, які були проти й вимагали залишити дітей із собою в перенаселених виробках, давали вибір.

Або діти тимчасово живуть у таборах.

Або родина може повернутися на поверхню.

Це було жорстко. Подекуди — жорстоко.

Але інакше постраждали б саме діти. Або почався б безлад.

Спадок не міг дозволити ні першого, ні другого.

Володимир і Марина стояли на оглядовому майданчику.

Таких біля їхньої — найбільшої — печери було три. Саме в цій печері оселилася вся родина. Саме з цієї площадки відкривався найширший, хоч і затуманений уберпластиком, краєвид.

Незабаром доведеться піти й звідси.

Січового не полишала думка. Не про цю реальність — про суміжні. Він знав, що катастрофа станеться одночасно в усіх паралелях. І принаймні один світ він уже бачив — світ, який не витримає.

Що буде з енергетичним полем, коли ці реальності почнуть вибухати?

Він не міг навіть уявити.

Але навряд чи щось добре.

Попри це — час ще був.

Він пам’ятав до секунди, коли станеться удар. Але не тут і не зараз. У цій реальності астероїда вже не було. А перші уламки, які отримали додаткове прискорення, увійдуть в атмосферу майже на годину раніше.

Небо вже палало.

Спершу — поодинокі спалахи. Потім — десятки. Вогняні смуги різали обрій, залишаючи за собою розпечені шрами. Кам’яний дощ розпочався.

Марина мовчки обійняла його.

Він знав: що б не сталося — вони зустрінуть це разом.

Перші великі уламки вже розпалювали атмосферу до білого сяйва.

Горизонт перетворився на суцільну смугу вогню.

Це був кінець світу.

І водночас — початок іншого.

А вогняний дощ лише набирав силу.