ДРУГИЙ ШАНС

Час не стояв на місті.

За перший рік на орбіту вивели понад сотню супутників.

А згодом темп лише зріс.

П’ять днів на тиждень з кожної пускової установки стартував новий блок.

Капсули одна за одною розрізали небо.

Близько семи з половиною сотень модулів на рік.

На великому екрані в центрі керування Земля повільно оберталася, оповита хмарним шаром і мерехтливою павутиною точок. Кожна точка — активний вузол. Кожен вузол — частина системи.

Орбітальна мережа вийшла на заплановану потужність.

І саме тоді по-справжньому розкрилися можливості комунікаторів.

Але про них, варто говорити окремо.

Кожен мав власний номер.

Він був ідентифікатором користувача, ключем доступу і, водночас, адресою в мережі.

Людина більше не прив’язувалася до оператора чи країни. Лише до власного коду.

Зв’язок тепер йшов не через наземні станції.

З пристрою на орбіту.

Звідти — у будь-яку точку планети.

З повноцінним, стабільним інтернетом навіть у найвіддаленіших горах чи серед океану.

Військові зразки отримали ще більше.

За окремим протоколом доступу командири підрозділів могли відкривати режим спостереження.

Поверхня Землі у реальному часі.

Рух техніки.

Теплові сигнатури.

Зміни рельєфу.

Була слабка надія, що зміни, які поступово розходилися світом завдяки втручанню Січового, зрушать і те, що здавалося невідворотним.

Що цього разу історія піде іншим шляхом.

Що гіркі сторінки для України залишаться лише в його пам’яті.

Не залишилися.

Знову — той самий сценарій.

Знову зрада на найвищому рівні.

Знову люди на площах.

Київ дихав димом шин. Мороз різав легені. Камери всього світу дивилися на вогонь, що палав посеред столиці.

Знову пролилася кров.

Крим.

Російські «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків.

Блоковані частини.

Розгубленість.

Політичні заяви замість наказів.

А потім — схід.

Колони техніки, що перетинали кордон уночі. «Відпускники». «Шахтарі». Гібридна війна, яка дуже швидко перестала бути гібридною.

Чи міг він запобігти цьому?

Можливо.

Якби кинув усі ресурси в одну точку. Якби замість орбітальної програми роками грав у внутрішню політику. Якби ламав людей, перекуповував, усував.

Але навіть тоді — не факт.

Реальність нагадувала пружину.

Тягнеш її вбік — вона чинить опір.

Відпускаєш — повертається назад.

Коли перші підрозділи вирушили на схід, вони вже не були звичайними добровольцями.

Приватна військова компанія, що уклала контракт на охорону стратегічних об’єктів.

Добре оснащені, навчені групи з доступом до технологій, яких ще не було у відкритому користуванні.

Саме там, у степах Донбасу, вперше в бойових умовах випробували новий захист техніки. Слой уберпластику, доре тримав удар.

Там же відпрацьовували індивідуальний захист бійців. Легкі екзокаркаси для розвантаження. Системи стабілізації при пораненнях. Нові протоколи евакуації.

Очі в небі працювали бездоганно. Командири підрозділів отримували доступ до зображення в реальному часі. Пересування техніки. Концентрацію сил. Підготовку артилерії.

Іноді це означало різницю між засідкою і обхідним маневром.

Між втратами і виходом без жертв.

Кожен звіт із фронту він переглядав особисто. Кожне прізвище пораненого чи загиблого — бачив.

І щоразу думав про одне й те саме.

Якщо людство не навчиться діяти разом проти справжньої загрози, воно й далі витрачатиме сили на внутрішні війни.

Попри всі труднощі, навіть попри війну, «Спадок» рухався за планом.

Світ спостерігав із зацікавленням.

І з подивом.

На орбіті розпочалося складання космічного апарата.

Не цілісного корабля — модуль за модулем.

Півтори сотні блоків, кожен із власною функцією: енергетичні вузли, сегменти дзеркала, системи стабілізації, обчислювальні кластери.

Коли останній модуль зайняв своє місце, апарат розгорнувся, ніби гігантська металева квітка. Сегментоване дзеркало — десятки пелюсток — зійшлося в єдину поверхню.

Попереду — довгий шлях.

Сто п’ятдесят мільйонів кілометрів.

У так звану точку Лагранжа L4 системи Сонце–Земля.

Туди, де гравітаційні сили врівноважуються.

Де апарат може залишатися практично нерухомим відносно планети, не витрачаючи значних ресурсів на корекцію орбіти.

Гравітаційна «кишеня».

Трохи згодом такий самий корабель мав вирушити в L5 — дзеркальну точку по інший бік орбіти.

Два телескопи.

Два далекі спостерігачі.

Звідти Земля виглядала маленькою блакитною кулею.

А простір попереду — відкритим.

З L4 і L5 відкривався інший кут огляду. Ті ділянки орбіти, які з Землі губилися в сонячному сяйві, ставали видимими. Астероїди, що наближалися з «сліпої зони», більше не могли залишатися невидимими до останнього моменту.

Дві точки — попереду і позаду Землі на її шляху навколо Сонця.

Поки що, для співпраці з науковцями. Прийде час, і декілька років запасу, можуть стати вирішальними.

У 2015 році «Спадок» придбав ліцензію на виробництво GTK Boxer.

Ще один контракт. Ще одна виробнича лінія.

Але з конвеєра зійшов уже не Boxer.

На світ з’явився «Перун».

Зовні — впізнаваний силует. Та сама модульність, рублена геометрія, народжена співпрацею німецької точності й британської інженерної школи.

Всередині — зовсім інша машина.

Перш за все — електрична.

Вісім мотор-коліс.

Машина могла рухатися навіть при втраті двох, а іноді й трьох приводів.

Матеріали замінили повністю.

Трансмутовані сплави. Легші за алюміній. Міцніші за сталь.

Якби хтось довідався, що значна частина корпусу створена з переробленого пластикового сміття — посміявся б.

І сміявся б рівно до того моменту, поки не побачив би випробування.

Снаряд танкової гармати влучав у лобову проєкцію.

Метал здиблювався.

Пил осідав.

А «Перун» рушав далі.

Озброєння було окремою історією.

На даху — триствольний рейковий модуль.

Два з половиною метри ствола дозволяли розігнати набій до двох тисяч метрів на секунду. Дальність прицільного вогню — до десяти кілометрів.

Один ствол — двадцятип’ятиміліметровий. Проти бронетехніки.

Постріл раз на дві секунди. У кожному набою — два вбудовані накопичувачі, що прожигали броню й вибухали всередині.

Два інші — п’ятиміліметрові.

Проти піхоти, дронів, легкоброньованих цілей.

Два постріли на секунду з кожного ствола.

Екіпаж — троє.

Командир.

Механік-водій.

Стрілець. Або оператор БПЛА — залежно від конфігурації.

У другому варіанті на даху розміщувався контейнер із дроном.

Двометровий апарат. Здатний підніматися на висоту до двох кілометрів. Озброєний двоствольною рейковою рушницею з метровими стволами. Радіус ураження — до трьох кілометрів.

На цій висоті його було складно дістати.

Та головне ховалося не в гарматах.

На корпусі «Перуна» розміщувався блок фазованих антен.

Для виявлення повітряних цілей на дистанції до п’ятдесяти кілометрів.

А головне, ці антени були частиною значно більшої системи.

Разом зі стаціонарними антенними масивами по всій країні та орбітальною групою супутників, ці блоки формували багатопозиційну пасивну радіолокацію.

З «Перуна» подавався активний імпульс.

Відбиття фіксували десятки вузлів — із землі й космосу.

Сигнали сходилися в обчислювальному центрі «Спадку».

Через секунди картина простору з’являлася на всіх підключених системах.

А штучний інтелект бойового модуля — під контролем оператора — вже супроводжував ціль.

Дві машини працювали в парі.

Одна — з рейковим модулем, як мобільний вузол ППО.

Друга — з дроном, як далекі “очі” та охорона.

Разом — автономна бойова група.

І все було би добре, крім одного.

Це був побічний проєкт.

Не основна мета.

Якими б досконалими не вийшли «Перуни», вони не вирішували проблему, що летіла з глибини космосу.

Тож і ресурси вкладалися не аби які.

До 2022 року планували збудувати двісті машин.

Сто бойових груп.

З урахуванням ротації — у строю одночасно не більше п’ятдесяти.

Небагато.

Для війни — крапля.

А Січовий не бачив передумов, що війни цього разу не буде.