ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 24

Прихід Петра Іваненка в компанію дав Володимиру те, на що він і розраховував — можливість переглянути деякі процеси і, що важливіше, місцями їх прискорити.

До моменту, коли Петро повноцінно опанує третій ранг здібностей, потрібно було встигнути розгорнути промислову базу. Передусім — метал і пластик. Без цього будь-які серйозні технологічні стрибки залишалися б лише красивими кресленнями на папері.

А це, своєю чергою, майже автоматично виводило на іншу задачу — масову переробку пластикового сміття.

Сам процес давно був відпрацьований у світі. Проблема була не в технологіях. Проблема була у масштабах. Людство значно швидше завалювало планету пластиком, ніж встигало перетворювати його на щось корисне.

І головне — у цьому процесі не потрібні були здібності.

Лише гроші.

І бажання.

З бажанням у Січового проблем не було.

З грошима — теж.

Мобільний зв’язок, виробництво телефонів та супутньої апаратури приносили стабільний, прогнозований прибуток. Окремою статтею доходів залишалася медицина.

При відносно невеликих фінансових вкладеннях віддача була колосальною.

Робота цілителів, хоч і прикрита серпанком «нетрадиційної медицини», була відома далеко за межами країни. Замість складних і дорогих операцій дедалі більше людей наважувалися їхати в клініки «Спадку». Замість років лікування — кілька тижнів у санаторіях Ясногір’я.

І результат.

Результат говорив сам за себе.

По всій Україні почали відкриватися заводи з переробки пластикового сміття. Іронія ситуації полягала в тому, що за це «Спадку» ще й платили.

Держава.

Міжнародні фонди.

Закордонні партнери, які із задоволенням позбувалися цієї екологічної проблеми.

Ніхто навіть не підозрював, який стратегічний ресурс вони фактично передають. І що найкумедніше — ще й доплачують за це.

До Карпат, у промислову зону навколо Ясногір’я, нескінченним потоком йшли контейнери з уже переробленим пластиком — акуратні блоки гранул, відсортованих за типами і чистотою.

Чим далі заходила справа, тим більше рішень сходилися в одній точці — на Січовому та його найближчому колі.

І чим масштабнішими ставали ці рішення, тим частіше він передавав близьким.

Марина давно перестала бути просто цілителькою чи біологом. Те, чим вона займалася тепер, швидше нагадувало окрему галузь науки, якої ще не існувало у жодному підручнику.

Підземні виробітки й природні печери повільно змінювалися.

Там росли рослини, що стали частиною системи. Їхні стебла і листя давали їжу, очищували повітря, підтримували вологість. Але головне було під землею.

Коренева система не розширювала тріщини, не ламала породу, як це робили звичайні рослини. Вона діяла інакше. Коріння буквально розчиняло камінь, проїдаючи собі шлях, не порушуючи загальної структури навколо. Стіни, підлога й склепіння виробіток поступово опліталися живою мережею, стаючи міцнішими, ніж були раніше.

Глибинні корені йшли вниз на сотні метрів, подекуди — на кілометри. Саме звідти система брала енергію і мінерали, підтримуючи всю цю підземну екосистему без зовнішніх джерел живлення.

З допомогою Володимира Марина відновила його давні експерименти, ще з дитинства.

У віддалених закутках печер з’явилися нові рослини.

Їхні плоди були не їстівними. То зростали накопичувачі.

Поки що двох розмірів. Найменші - двадцяти міліметрові, та більш потужні п'ятидесяти міліметрові.

За два–три роки такі плоди повністю наповнються енергією і стануть придатними до використання.

А зараз, виникла потреба, ще в одному проєкту.

Підготовка майданчика під космічну програму.

Колись, у минулому житті, для цього знімали все до каменю. Зрізали ґрунт, вибирали м’які породи, закладали свердловини на десятки метрів для компенсаторів і фундаментів.

Цього разу Січовий вирішив інакше.

Ззовні все виглядатиме так само: довжелезна труба з ультрапластику, що йде по прямій, а потім, повторюючи схил гори, різко завертала вгору. Пуск модуля — просто в небо.

Але основа була іншою.

Ніхто не знімав ґрунт.

Ніхто не бурив глибокі свердловини.

Марина мала виростити тут біосистему.

Коріння повинно було піти вглиб на кілометри, забираючи звідти енергію і ресурси. З цих ресурсів формувалася основа — єдиний пласт кореневої системи товщиною у десятки метрів.

Жива, гнучка, самовідновлювана.

Зовні — звичайні сталеві опори, занурені в ґрунт.

Але вже за кілька метрів униз ці опори триматимуться не на бетоні й не на камені.

Їх утримувтиме живий рослинний масив.

Роботи було неймовірно багато.

Років роботи.

Поки в печерах повільно зростали живі накопичувачі, наповнюючись енергією роками, у промисловій зоні народжувалася їх штучна альтернатива.

У цехах, де стояли гігантські плавильні чани. Усередині них коксуюче вугілля доводили до стану густої, рідкої маси.

Колись, в іншому житті, Січовий бачив ці процеси сотні разів. А тепер стояв поруч із технологами й молодими володіючими, які тільки вчилися робити те, що для нього давно стало рутиною.

Коли маса досягала потрібної щільності й температури, до роботи ставали володіючі третього рангу.

Вони змінювали енергетичну складову матерії.

Доводячи її до того стану, коли структура енергії доходила до моменту, що матерія зможе утримувати енергію в середині.

Після цього масу розливали у форми.

Коли заготовки застигали, на світ з’являлися накопичувачі. Поки що — порожні.

Заряджати їх могли вже володіючі від другого рангу.

Накопичувачі випускалися різних типів.

Малі сфери — двадцять міліметрів.

Середні — п’ятдесят.

Стандартні — сто п’ятдесят.

Саме вони йшли в медицину, промислове обладнання, портативну техніку.

А були й інші.

Ті, що створювалися для космічної програми та важкої енергетики.

У минулому житті такі накопичувачі були діаметром два з половиною метри. Це ядро космічних блоків. Вони займали половину об’єму і диктували конструкцію всіх модулів.

Але ще в дитинстві, на власному полігоні, Січовий зміг дещо покращити структуру.

І тепер можна було зменшити сферу до двох метрів без втрати ємності.

Здавалося — дрібниця.

Пів метра різниці.

Але для космічних модулів це означало зовсім інше компонування. Інший запас корисного навантаження.

І поки одні накопичувачі повільно зріли в тиші підземних печер, інші — народжувалися тут, в цехах, серед гуркоту обладнання та жару печей.

Штат «Спадку» постійно зростав.

Щороку сотні фахівців приходили в компанію. Частина — за довгостроковими програмами: навчання в університетах за рахунок «Спадку» з подальшою роботою. Частину — переманювали з-за кордону, іноді цілими командами.

Наближення космічної програми змінювало саму логіку розвитку.

Навіть маючи креслення, розрахунки і знання про технології майбутнього, вони не могли просто перескочити через десятиліття розвитку. Потрібно було проходити всі етапи — від матеріалів до виробничих процесів, від елементної бази до масового виробництва.

Найзручнішим полігоном для цього стала мікроелектроніка.

Її обкатували на системах зв’язку.

Спочатку — телефони.

Потім — смартфони.

Техніка «Спадку» впевнено конкурувала з відомими брендами.

Але Січовий дивився в майбутнє.

Результатом роботи дослідників та інженерів став — браслет.

Трохи незграбний. Навіть грубуватий.

Складався з двох основних частин.

Перша — робочий блок. Сам комунікатор. Невеликий, але дуже якісний екран. Обчислювальний модуль. Сенсорика. Захист.

Друга — інтегрована в ремінець товста вставка. Акуратно оформлена, але все одно громіздка.

Всередині — двадцятиміліметровий накопичувач, запаяний в уберпластик.

Зручною таку річ назвати було складно.

Зате автономність — роки роботи без підзарядки.

А ще — периферія.

Безпровідні навушники нового покоління.

Окуляри доповненої реальності — замість великого екрану.

І те, що викликало найбільше суперечок серед інженерів — рукавички віртуальної взаємодії.

Вони дозволяли не просто керувати інтерфейсом.

Вони дозволяли «відчувати» цифровий простір.

Готового рішення у пам’яті Січового не існувало.

Були знання — які технології потрібні.

Було розуміння — як вони повинні працювати.

Але не було готового продукту.

І це, як не дивно, було перевагою.

Саме під ці технології почали масово обкатувати нові типи накопичувачів, нові матеріали, нові підходи до мікроелектроніки.

Тому запуск нової лінійки вдалося підготувати лише до 2009 року.

Але до цього моменту «Спадок» вже мав головне — власну технологічну школу.

Саме до цього моменту Петро Іваненко опанував третій рівень здібностей.

Раніше Січовий часто підміняв Петра. Брав на себе складні етапи трансмутації матеріалів, коригував енергетичні параметри, доводив процеси до потрібного результату.

Тепер це змінилося.

Основну роботу, як і раніше, виконували адепти здібностей. Вони чітко дотримувалися інструкцій, повторювали відпрацьовані дії, часом навіть не розуміючи, чому саме так треба зробити.

Петро ж бачив ширше.

Він розумів, навіщо саме так.

Розумів, де можна спростити.

І головне — куди рухатися далі.

Часом навіть краще, ніж сам Січовий.

Тепер Володимир лише ставив завдання. Формулював ціль. А шлях до результату Петро знаходив сам.

І це знімало з плечей Січового величезний тягар.

Іваненко більше не був «виконавцем ідей з майбутнього».

Він знову ставав співтворцем.

Паралельно з цим склалася ще одна зв’язка — Петро і Войтенко.

Якщо Іваненко відповідав за матеріали, накопичувачі та енергетику, то Войтенко мислив системами. Архітектура. Логіка пристроїв. Взаємодія вузлів. Масштабування.

Їхні розмови дедалі рідше потребували пояснень.

— Якщо зменшимо сферу до двох метрів, — говорив Петро, переглядаючи розрахунки, — можна переробити внутрішній модуль. Забрати зайві демпфери.

Володимир у такі моменти лише мовчки слухав.

Перед ним формувалося ядро команди, яка могла працювати без нього.

Не копіювати знання.

А розвивати їх.