ДРУГИЙ ШАНС

Вже наступного дня після повернення Січового відбувся перший запуск.

Вогняний шлейф розрізав зимове повітря, і за кілька хвилин чергова ланка майбутнього щита вийшла на орбіту.

За місяць планувалося вийти на плановий графік.

Три пускові установки.

По два модулі з кожної.

П’ять днів на тиждень.

Раніше розраховували на шестиденний цикл, але виробництво не встигало. Тож ще один день віддали на планове обслуговування.

Навіть за такого графіка виходило більше півтори тисячі модулів на рік.

До семи тисяч, що вже перебували на орбіті, протягом шести років мало додатися ще дев’ять. Шістнадцять тисяч у цій реальності — проти двох у його минулому житті.

Конструкцію брандера Володимир вирішив особливо не змінювати. В поперечному перерізі — усе ті ж дев’яносто один модуль у колі. Перевірена схема, оптимальна для першого удару.

Але довжину скоротили. Все одно, на більшу глибину пройти не вдасться. Тож і надмірний заряд не потрібен.

Одинадцять рядів, всього шістдесят шість метрів вздовж.

Тисяча модулів на один великий брандер.

Перша хвиля складатиметься з шести таких машин. Шість тисяч модулів, зібраних у шість гігантських списів, що мають увійти в тіло астероїда й розірвати його зсередини.

Після них — друга хвиля.

Десять важких брандерів, коротших, по шість рядів, у кожному — по тридцять сім модулів. Вони призначалися для уламків у десятки кілометрів — якщо такі залишаться після першого удару.

Третіми підуть середні.

П’ятдесят брандерів конфігурації двадцять чотири на чотири. Їхнім полюванням стануть уламки розміром від кілометра.

Далі — сотня малих.

По сім модулів у два ряди. Невеликі, маневрені, створені для всього, що все ще становитиме реальну загрозу.

І навіть після цього залишиться понад дві з половиною тисячі одиночних модулів.

Сотня з них — спостережні. Вони триматимуться за Землею. Їхнє завдання — зв’язок і контроль після катастрофи, коли пил і попіл можуть на роки порушити глобальні системи.

Усі інші — щит над Карпатами.

Вони чекатимуть. І цілитимуть по тих об’єктах, що загрожуватимуть території укриттів Спадку — і найближчим регіонам.

Роботи додалося не тільки на пускових майданчиках, а й у цехах.

І ні — не тільки через додаткові модулі.

Спадок почав виконувати міжнародні замовлення. Переважно — на трансмутовані матеріали. Держави, що ще вчора намагалися обмежити корпорацію, тепер шикувалися в чергу за сплавами, які неможливо було отримати традиційною металургією.

Але трансмутація мала свої особливості.

Не завжди достатньо було перетворити залізо на злиток чи болванку, щоб потім перетворити на щось. Часто матеріал необхідно було формувати одразу — поки він перебував у рідкому або пластичному стані під контролем володіючих. Після застигання він ставав надто міцним чи втрачав потрібні властивості.

Тож у Карпатах знову розгорнулося будівництво.

Нові цехи — для роботи з трансмутованими матеріалами.

Нові лабораторії.

Нові складські комплекси.

У Ясногір’ї зводили житлові квартали для фахівців, що прибували за контрактами. Інженери, матеріалознавці, аграрії, медики — потік охочих долучитися до корпорації після виступу Січового на засіданні був таким, що кадрові служби працювали понаднормово.

За наступні шість років чисельність Спадку планували збільшити зі ста тисяч до чверті мільйона. Ще додатково сто п’ятдесят тисяч людей.

Кожному з них потрібна робота.

І дах над головою.

Тому вже зараз почали обживати частину рівнів укриття. Тонелі та печери перетворювалося на житлові й виробничі простори.

Попри плани максимально забезпечувати себе всім необхідним після катастрофи, запаси формували у величезних обсягах уже й тепер.

Сільське господарство й переробна інфраструктура росли вибуховими темпами.

Спеціальні герметичні камери заповнювалися зерном, фуражем, бобовими культурами. Для кожного виду — свої умови зберігання. Десь потрібен холод. Десь — абсолютна сухість. А деякі культури могли лежати роками без особливих вимог.

Молоко та яйця перероблялися в порошок.

М’ясо, риба й овочі — у сублімовані продукти, здатні зберігатися десятиліттями.

Консервування за рецептами довгого зберігання також йшло в хід.

Не забували й про жири.

Саме з ними було найскладніше. Готова олія вже за кілька років починала гіркнути. Тому в сховища закладали насіння олійних культур. Саму ж олію планували добувати пізніше — тоді, коли вона буде потрібна.

Їжі для чверті мільйона людей потрібно було неймовірно багато. Для тварин не менше.

А отже — й людей, щоб все це виростити, обробити, упакувати й зберегти.

Запаси мали не просто накопичуватися. Їх потрібно буде оновлювати, замінювати, переробляти. Щось втратить властивості. Щось доведеться використати раніше.

І для цього також були потрібні робочі руки.

Про головну перевагу Спадку теж ніхто не забув.

Академію довелося розширювати. Добудовували корпуси, збільшували гуртожитки, формували нові кафедри. Для іноземців, які згодом мали повернутися додому, діяла обмежена програма — без доступу до найскладніших технік. Але групи тепер набирали щороку. Працювали не стільки на якість, як на кількість.

Більше просто не вистачало наставників.

У пріоритеті були й залишалися спадкоємці. Прислів’я про сорочку, що ближча до тіла, стало актуальним як ніколи.

Формально і для своїх, навчання тривало теж три роки. Базис. Основи керування оболонкою, контроль трансмутації, безпечна робота з енергією, колективні практики.

Але насправді воно не закінчувалося ніколи.

Кожен, хто прагнув розвитку, раз за разом повертався до аудиторій і тренувальних залів, щоб опанувати щось нове. А нового з’являлося постійно.

Уже понад півсотні образів складали каталог дій. Кожен образ пов'язан з чіткою послідовністю дій в енергетичній оболонці. Згодом їх почали називати рунами.

І кожну руну потрібно було довести до автоматизму.

Не просто вміти її прив'язати — а зробити так, щоб у момент потреби достатньо було лише уявити її, і дія відбувалася інстинктивно. Без складних розрахунків. Без свідомого розкладання процесу на етапи.

Сотні повторень.

Іноді — тисячі.

Довга, кропітка праця.

Але вона того вартувала.

З’явився й новий напрям.

Поки що не обов’язковий. Але після катастрофи світ може стати іншим — і до цього готувалися.

Бойові застосування здібностей почали цікавити дедалі більше володіючих.

Перетворити повітря в оболонці на згусток плазми було не так уже й складно. Звичайна трансмутація. Дія доступна всім з третього рангу. Проблема — в кількості стадій і витраченому часі.

Потім — кинути цей плазмоїд телекінезом. Для володіючих це не проблема.

Та швидкість польоту виходила смішною. Реально небезпечним такий заряд був хіба що в приміщенні або на зовсім короткій дистанції.

Інша справа — коли навчилися створювати щит із трансмутованого, спресованого повітря.

Сам по собі щит — окрема й надзвичайно корисна техніка. Плоска, майже невидима площина, здатна витримувати навантаження.

Але хтось запропонував інше.

Згорнути цю площину в трубку. Заглушити з одного боку. Усередині розмістити два заряди: плазмоїд і згусток спресованого повітря. І коли відпускаєш структуру повітряного заряду — плазмоїд вистрілює вперед, немов із пневматичної рушниці. Або навіть гармати — залежно від діаметра й потужності.

Ідея була елегантною.

Реалізація — складною.

Спочатку створити лист повітря.

Згорнути його в трубу.

Закоркити з одного боку.

Сформувати всередині повітряний заряд.

Перетворити частину повітря на плазму й створити плазмоїд.

Розмістити все в правильному порядку.

І лише потім — у потрібній послідовності — відпустити структури.

Якщо робити це звичайним шляхом — хвилини. А то й десятки хвилин. Повне напруження свідомості, постійні обчислення, контроль кожного етапу.

І тут на допомогу приходило доведення до автоматизму.

Уявляєш у своїй оболонці першу руну — виникає повітряний лист.

Другу — лист згортається в ствол.

Третю — формується заглушка.

Четверту — з’являється повітряний заряд.

П’яту — народжується плазмоїд.

Далі — лише команда на вивільнення.

Час скорочувався з хвилин до секунд.

Так, усе ще довго. Але вже реально.

Наступний крок — об’єднання рун у складні зв’язки з чітко заданою послідовністю. Щоб одна думка запускала цілий каскад дій.

В теорії звучить просто.

Практика поки що кульгала.

Потрібні роки. Можливо — десятиліття, щоб це стало повсякденною навичкою.

Але Спадок готувався не лише пережити катастрофу.

Він готувався жити після неї.