ДРУГИЙ ШАНС

Повернувшись до України, Володимир не затримався ні в Києві, ні в Ясногір’ї.

Він одразу вирушив у зону відновлення.

З повітря вже було видно, як зелений масив замикається над колишнім епіцентром. Ліс стояв рівний, густий, неприродно впорядкований — ніби його не виростили, а розгорнули за кресленням. Радіаційний фон падав щодня, але часу на зволікання не було.

Наближалися холоди.

Стандартне пророщування кореневої системи — на три, максимум чотири метри вглиб, виконували сотні спадкоємців. У межах власної енергетичної оболонки це було нескладно. Цього вистачало для поверхневого очищення та стабілізації ґрунту.

Але цього було замало.

Узимку рослини втратять значну частину доступної зовнішньої енергії — світла та тепла. Якщо біосистема залишиться лише в поверхневих шарах, процес очищення сповільниться.

Тому коріння мало піти глибше.

На сотні метрів.

І працювати там могли лише ті, хто набув астральної оболонки.

Володимир.

Марина.

І Микита.

Троє володіючих вишче третього рангу.

Коріння біосистеми, створеної в підземеллях «Спадку» проїдало ґрунт і породу.

Там, де звичайна рослина зупинилася б перед щільним шаром глини чи каменю, ця екосистема повільно розчиняла матеріал на мікрорівні, перетворюючи його на частину себе. Після проходження кореня порода ставала не слабшою — щільнішою, стабільнішою, зв’язаною новою внутрішньою решіткою.

У підземеллях «Спадку» ця властивість укріплювала печери та тунелі, зшивала стіни в єдину монолітну структуру.

Тепер те саме відбувалося під зоною ядерного удару.

Десять метрів.

Двадцять п’ять.

Сімдесять.

Коріння опускалося до тепліших шарів, до глибинної енергії землі. Там, де ще зберігалося природне тепло й рух мінеральних потоків.

Марина працювала точно й безпомилково — її астральна оболонка ковзала крізь породу, мов скальпель, залишаючи за собою зміцнену структуру.

Володимир тримав загальний баланс, не дозволяючи системі увійти в резонанс із глибинними напруженнями земної кори.

А Микита…

Для нього це була перша робота на новому рівні.

Його перехід стався під час ядерного вибуху.

Коли світло розірвало небо він працював за межою. Зберігав себе і приймав удар, який накочувався на Сергія, вгамовуючи потоки енергетичної бурі.

Тоді його межа зникла.

Перехід на четвертий ранг мав би стати святом.

Але кожен із них знав ціну.

Микита стояв із заплющеними очима, а його астральна оболонка працювала глибоко під землею, опускаючи коріння вже на тридцять метрів. Рух ще не був таким впевненим, як у Володимира чи Марини, але сила — була.

Земля приймала новий ліс.

Ще одним, цілком передбачуваним, наслідком стали зміни всередині на росії.

Після нищівних ударів по військових підрозділах і складах, путін почав стягувати боєздатні частини до москви. Столиця стрімко перетворювалася на укріплений табір. Бронетехніка на вулицях, блокпости на в’їздах, посилені патрулі.

Його страх був зрозумілий.

Після всього, що росія накоїла — і зовні, і всередині — охочих виставити рахунки накопичилося чимало.

Та, концентруючи сили навколо москви, він оголював інші регіони.

І система почала сипатися з країв.

Восьмого листопада в Грозному спалахнуло те, що давно зріло.

Сини Ічкерії — ті, хто роками воював, ховався, виживав, тепер повернулися додому — вони штурмом взяли палац кадирова. Охорона чинила опір, але без підтримки довго не протрималася.

Сам рамзан вцілів.

Хоча, можливо, в ті хвилини він уперше в житті по-справжньому молився про смерть.

Та сили духу не вистачило ні прийняти бій як воїн, ні поставити крапку власноруч.

Камери — десятки камер — транслювали події в прямому ефірі на весь світ. Мобільні телефони, дрони, захоплені студії місцевого телебачення.

кадирова вивели на площу перед палацом.

Зброю забрали ще всередині. Тепер перед натовпом з нього зірвали регалії. Потім — форму. Залишили в самій білизні. Поставили на коліна.

З усіх боків летіли прокльони. Крики. Імена загиблих.

Він озирнувся — вперше без оточення, без автоматників за спиною було страшно.

Натовп почав розступатися.

Створюючи коридор.

По ньому йшла стара жінка.

Невисока, зігнута роками. Її обличчя було густо прорізане зморшками, а очі — темні, мов випалене вугілля.

З-під темної шалі вона дістала старий кинджал із витертим руків’ям.

Сімейну реліквію.

Двадцять років вона його ховала.

Підійшла впритул.

— Ти вбив мого чоловіка в дев’яносто дев’ятому, — її голос був тихим, але його чули всі. — Ти забрав моїх синів у другому. Ти думав, що якщо в домі не лишилося чоловіків, то дім порожній?

кадиров спробував щось сказати. Можливо — виправдатися. Можливо — благати.

Але звук потонув у його власному хрипі, коли холодна сталь торкнулася шкіри.

Це не було швидке, чисте вбивство солдата.

Це було повернення боргу.

Повільне.

Невідворотне.

Натовп мовчав.

Ніхто не втрутився.

Коли все закінчилося, воїни мовчки розступилися, пропускаючи її назад тим самим коридором.

Вона не озиралася.

А трансляція з Грозного розлетілася світом швидше, ніж будь-які заяви дипломатів.

Події в Грозному стали сигналом.

Війська, стягнуті до столиці, не могли одночасно тримати під контролем імперську периферію. І вперше за довгі роки це відчули всі.

Майже одночасно хвиля змін прокотилася і за межами росії.

У Грузії процес пройшов стрімко й безкровно. Кілька днів масових акцій, перехід частини силовиків на бік протестувальників — і уряд, що роками балансувала між власними інтересами та оглядкою на москву, пішов у відставку. Нове керівництво заявило: країна більше не братиме участі в чужих геополітичних іграх.

У Білорусі все виглядало інакше, але результат був схожим.

Там не було штурму палаців. Не було гучних площ. Була тиша.

Частина силових структур раптово «захворіла». Частина — відмовилася виконувати накази. Кілька ключових фігур зникли з інформаційного поля. За добу країна отримала тимчасовий уряд, який оголосив про відновлення суверенного курсу.

І поки світові аналітики намагалися зрозуміти, чи це ланцюгова реакція, чи добре спланована хвиля, спалахнуло всередині самої росії.

Дагестан.

Спочатку — локальні сутички. Потім — захоплені адміністративні будівлі. Озброєні групи, що оголосили про створення тимчасової ради самоврядування.

Тепер вже не окремі регіони просили більше повноважень.

Вони просто переставали підкорятися.

Країна, що ще місяць тому погрожувала світу ядерною силою, почала розповзатися по швах.

Дев’ятнадцятого грудня світ прокинувся під ще одну новину.

Цього разу — репортаж ішов просто з кремля.

За офеційною версією путін застрелився у своєму кабінеті.

Камери показували знайомі стіни, розгублених речників, напружені обличчя охорони.

Але майже ніхто не вірив у самогубство.

Надто багато людей мали причини допомогти йому зробити цей, без перебільшення, богоугодний крок. Усередині системи — не менше, ніж зовні. Після втрати військової сили, після приниження, після страху, що оселився в самій москві, він перестав бути гарантом стабільності й перетворився на ризик.

Втім, це вже не мало значення.

Як політична сила, як цілісна держава, росія фактично припинила існування раніше — просто тепер це стало очевидним.

Регіони більше не чекали вказівок.

Татарстан оголосив про відновлення державного суверенітету.

Башкирія — про створення незалежної республіки.

Саха взяла під контроль власні ресурси і кордони.

На півдні формувалися Краснодарська та Бєлгородська республіки — спершу як «тимчасові адміністративні утворення», але всі розуміли, що назад вони вже не повернуться.

Санкт-петербург пішов своїм шляхом.

Місто, яке завжди вважало себе окремим світом, оголосило про створення Північно-Російської республіки, відрізавши собі територію аж до московської області. Балтійський напрямок, порти, промисловість — усе переходило під нову юрисдикцію.

На сході процес ішов інакше.

Сибір формально проголошував автономію, створював тимчасові уряди, ухвалював декларації про самостійність. Але в портах з’являлися нові радники. У великих проєктах — нові інвестори.

Китай не вводив танки.

Він вводив правила.

Кредитні лінії. Охоронні компанії. Інфраструктурні угоди. Контроль над логістикою та видобутком.

А Січовий раз за разом задавався одним і тим самим питанням.

Можливо варто було порушити свою власну обіцянку з минулого життя? Тоді він вирішив, що більше ніколи не скористається прокляттям. Саме після того, як таки зумів прокляти путіна.

Так, тоді разом із цим покидьком померли люди, багато. Психічно хворі, що вважали себе путіним. Але тепер і сам Січовий зовсім не той, що був тоді. Тепер зі своїм п'ятим рангом він міг знайти цього виродка гарантовано, а не робити це навмання.

Ніхто сторонній не постраждав би. Але давши клятву, треба її дотримуватися. А ще, аналітики в один голос заявляли: смерть одного путіна нічого не змінить. Єдине — що якщо він здохне саме в підходящий момент, то це може дещо прискорити події.

От тільки...

Навіть від розуміння цього Володимиру не ставало легше.