ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 33

Зала засідань майже не змінилася.

Ті самі напівкруглі ряди, прапори за спинами делегацій, столи з мікрофонами та табличками країн. Навіть обличчя представників здебільшого залишилися знайомими. Хтось постарів, за деякими столами були інші, але загалом склад був дивовижно стабільним.

Наче час тут рухався повільніше, ніж у решті світу.

Володимир зупинився на мить біля входу, ковзнув поглядом по залі. За два життя він був тут уже втретє. Завжди під час кризи.

Та атмосфера цього разу відрізнялася.

Зовні — усе те саме. Стримані костюми, холодні погляди, дипломатична ввічливість.

Усередині — та сама розгубленість.

Вони знову не знали, що робити.

Але ставлення до Січового було іншим.

Минулого разу він заходив сюди як потенційна загроза. Як людина, що продемонструвала силу й порушила баланс. На нього дивилися насторожено, з ворожістю, з готовністю обмежити, притиснути, нейтралізувати.

Тепер на нього дивилися зі сподіванням.

І це відчувалося — у затриманих поглядах, паузах перед виступами, у тому, як кілька делегатів мимоволі оберталися в його бік, коли звучало слово «перехоплення» або «орбітальна система».

От тільки їх їство змушувало тягнути ковдру на себе.

Ще до його виступу, під виглядом процедурних зауважень, почали звучати знайомі тези.

Про необхідність «міжнародного контролю».

Про «спільну відповідальність людства».

Про те, що космічне угрупування не може перебувати в руках однієї структури.

Один із представників прямо заявив, що у світлі нової загрози орбітальні платформи Спадку мають бути передані під управління міжнародної коаліції. Інший м’якіше сформулював ту саму думку: людство не може залежати від примхи однієї людини.

Слова були обережні.

Тон — стриманий.

Але сенс лишався незмінним: забрати контроль.

Нарешті настала його черга.

У залі стало тихіше. Декілька камер одночасно навели об’єктиви. Перекладачі завмерли, готуючись не втратити жодного слова.

Січовий підвівся.

— Тут так гарно знову ділили те, що вам не належить, — почав він.

— От тільки це вже було. Минулого разу я чітко дав зрозуміти: ніхто не отримає контролю над космічною програмою моєї корпорації.

— З того часу, якщо щось і змінилося, то лише одне: тепер навряд чи хтось спробує нас обмежити.

— Попри всі заяви й програми, попри гучні ініціативи, справжнього орбітального щита ви так і не створили. Завжди знаходилися «більш пріоритетні» проєкти. Більш вигідні.

Політично зручні.

Він зробив паузу.

— Без технологій Спадку, що базуються на здібностях спадкоємців, масовий вивід важких об’єктів на орбіту, для вас занадто дорогий.

— На сьогодні ми маємо просту реальність. Моя корпорація — по суті, єдиний інструмент, який може надати людству шанс на виживання.

— Тому не варто заважати нам рятувати всі дупи світу, — холодно додав він.

Дехто скривився від прямоти формулювання. Але ніхто не перебив.

— Навпаки. Якщо ви збираєтеся жити й надалі, я очікую не спроб контролю, а допомоги. Фінансування. Спрощення процедур. Деякі речі і на сьогодні є кращими ніж виготовляють у нас. Вони нам потрібні.

Він перевів погляд по рядам.

— Завдяки вашим старанням ми значно відстали від початкового графіка підготовки.

Обмеження, санкції, блокування контрактів — усе це коштувало часу.

— І цього ресурсу в нас більше немає. Тож допомога не буде зайвою. Вона буде необхідною.

Він замовк.

У залі стояла тиша.

Тепер вони розуміли: він приїхав не просити.

Він приїхав виставляти умови.

Один із представників нахилився до мікрофона. В його голосі відчувалася спроба впіймати на слові.

— Про які зриви графіків ви говорите? Щоб складати графіки, потрібно було знати про загрозу заздалегідь. Чи не хочете ви сказати, що вам давно було відомо про астероїд — і ви просто не сповістили про це людство?

У залі знову стало тихо.

Січовий навіть не зробив паузи для обурення.

— Ви абсолютно праві, — відповів він. — Ця інформація в мене з самого дитинства.

Кілька голів різко піднялися.

— Ви всі в курсі, що спадкоємці, і я зокрема, володіємо здібностями, недоступними іншим людям. У нас таких називають просто — володіючі.

— У дитинстві до мене в голову було завантажено інформацію. Про здібності. І про катастрофу, що станеться у тридцять дев’ятому році. Хто саме це зробив і яким чином — зараз не має значення. А питання «навіщо» тут зайве. Щоб ми могли підготуватися, іншого варіанту я не бачу.

У залі зчинився глухий гул.

— Щодо того, що я «не сповістив людство», — ви лукавите. Десять років тому, в цій самій залі, я пояснював, для чого існує космічна програма Спадку. Саме для захисту від загроз такого масштабу, як та, що ми маємо зараз. А деталі..., в них без доказів, не було жодного сенсу.

Його погляд став жорсткішим.

— І що я отримав у відповідь? Заборону. Обмеження. Санкції. Вас злякали озброєні модулі над головою.

— А між тим вони взагалі не пристосовані для атаки в атмосфері. Снаряди, випущені з орбіти, втрачають більшість пробивної сили ще до досягнення поверхні. Вони згорають від тертя. Ці модулі ніколи не створювалися для війни проти міст.

— Вони створювалися для іншого.

— Це перший ряд у конструкції космічних кораблів, здатних пробити пострілами тунель углиб астероїда.

— Я називаю їх брандерами. Вони не вибухають на поверхні, а проходять у товщу тіла й лише тоді детонують. Удар ізсередини значно ефективніший за будь-який поверхневий підрив.

— Об’єкт надто великий. Одного брандера буде замало. Двох чи трьох — також. Потрібно щонайменше шість важких одиниць. А за ними — серія менших, щоб дробити великі уламки на безпечніші фрагменти.

— Саме тому наші орбітальні платформи мають таку форму. Вони створені для об’єднання. Для трансформації. Для складання в ударні комплекси, що дадуть людству шанс.

— Тобто ви хочете сказати… — знову заговорив той самий представник, ледь нахилившись до мікрофона. — Що ви у нас такий собі обраний? Єдиний, кому невідомі сили довірили долю людства й наділили знанням?

У його голосі звучав уже не просто скепсис — відвертий сарказм.

Січовий спокійно подивився на нього.

— Щодо «обраного», — відповів він. — Мати знання про загибель мільярдів у п’ять років — задоволення нижче середнього.

— Далі про «єдиного»… З чого ви це взяли? Хто сказав, що таких, як я, не були десятки чи навіть сотні?

Це питання зависло в повітрі.

— Ви ж самі щойно говорили про незнайомців, які наділили знанням. Якщо припустити, що це правда — то чому ви вирішили, що інформацію отримав лише я?

Січовий, відверто брехав. Він ненавидів так робити, але як ще примусити їх перейти до справи, він не знав.

— Просто володіння — складніше, ніж здається ззовні.

Його погляд ковзнув по делегаціях.

— І представники ваших структур це багато разів доводили. Чи ви будете заперечувати, що спроби самостійно освоїти здібності закінчувалися загибеллю претендентів, а не успіхом?

Декілька людей опустили очі.

— Скільки дітей володіючих не змогли пройти ініціацію і померли в лабораторіях?

Ніхто не відповів.

— Тож тих, кому передали знання, могло бути чимало. Просто хтось не пережив цього. Інший не витримав навантаження. А дехто, можливо, просто змусив себе не вірити, й про все забути.

Він зробив коротку паузу.

— Але останнє, це вже питання до психологів. Вони на цьому знаються краще.

Кілька секунд у залі панувала важка тиша.

— І якщо перемивання моїх кісточок завершено, — додав Січовий, — то, можливо, ми перейдемо до по-справжньому важливих речей?

— Усі фінансові й виробничі можливості моєї корпорації спрямовані лише на дві речі, — продовжив Січовий. — Наскільки можливо зменшити масштаб катастрофи. І пережити її наслідки.

Він помітив, як кілька делегатів уже готуються перебити, і підняв руку.

— Так, ви правильно почули. Як би ми не старалися — катастрофи не уникнути.

У залі прокотилася хвиля напруження.

— Максимум, на що ми здатні навіть із технологіями Спадку, — це роздробити астероїд. Замість одного цілого тіла, що гарантовано знищить Землю, ми отримаємо мільйони уламків, які бомбардуватимуть планету.

Він дав цій думці осісти.

— Якщо вам здавалося, що обстріл стратегічних цілей з орбіти був страшним — забудьте про це. Тоді снаряди стартували з орбіти й мали швидкість близько десяти кілометрів на секунду.

— Швидкість Землі навколо Сонця — приблизно тридцять кілометрів на секунду. Швидкість астероїда — майже така сама. Під час зближення гравітація зробить свою справу — уламки розженуться ще щонайменше вдвічі. Ті, що проходитимуть повз, будуть притягнуті.

— А шматки, що рухатимуться зустрічним курсом, дадуть сумарну швидкість до сотні кілометрів на секунду.

У залі стало по-справжньому тихо.

— На таких швидкостях вибухівка не потрібна. Кінетична енергія робить усе сама.

— Тож якщо ще хтось не зрозумів — без укриттів на поверхні мало хто вціліє.

— Але якщо ми не роздробимо цей клятий астероїд, Земля від удару перетвориться на лавову кулю. І тоді вже не матиме значення, є у вас укриття, чи ні.

— Саме тому Спадок, заробляючи мільярди, не має нічого по-справжньому дорогого в традиційному сенсі. Ні палаців, ні флотів яхт, ні золотих столиць.

Його погляд ковзнув по представниках держав.

— Усе йде на космічну програму. І на програму укриттів.

— І одразу попереджаю, — у голосі Січового з’явилася сталь. — Укриття, яке ми роками будуємо в Карпатах, не є світовим надбанням. Так само, як і наша космічна програма. Це власність Спадку.

У залі знову здійнявся гул.

— На фінальній стадії операції, коли астероїд буде роздроблено, а уламки наближатимуться до Землі, ми будемо перехоплювати насамперед ті фрагменти, що становитимуть загрозу нашій території. В укритті житимуть наші люди.

Ми і так зробили й робимо більше за весь світ разом взятий. І саме завдяки нашим телескопам, людство має додаткові, щонайменше чотири роки на підготовку.

— У вас достатньо часу. Щоб вивести на орбіту бодай щось — платформи, перехоплювачі, власні модулі. Ще є час, щоб збудувати укриття для своїх громадян.

Він обвів поглядом делегації.

— Час ще є. Але він не безмежний.

— Тож навіть не допускайте думки спробувати щось забрати в моєї корпорації. Ані космічне угрупування. Ані укриття.

Кілька представників завмерли з напівпіднятими руками.

— Будь-яка спроба силового чи адміністративного втручання лише відніме в нас дорогоцінні місяці. А це — людські життя. Ваші людські життя.

Він зробив коротку паузу.

— Я не прошу дозволу. Я пропоную співпрацю. Але без ілюзій щодо власності й контролю.

Володимир повертався додому.

Цього разу результат засідання був передбачуваним — і цілком прийнятним для Спадку.

Сперечань вистачало. Делегації вимагали гарантій, формулювань, спільних комітетів і наглядових рад. Хтось намагався виторгувати хочаб символічний контроль.

Але головне він отримав.

Інакше й бути не могло.

Засідання транслювалося в прямому ефірі. У різних куточках світу люди бачили, хто саме зараз пропонує реальний план дій.

Після цього спроба обмежити Спадок стала б політичним самогубством для будь-якого уряду.

Корпорація отримувала фінансування. Доступ до всіх необхідних компонентів і приладів. Виробничі лінії в різних країнах переходили на пріоритетне виконання замовлень Спадку.

Окремим пунктом Січовий вибив поставки ресурсів.

Метали — у промислових масштабах.

Нафту — для переробки та синтезу.

Сировину для композитів і спеціальних сплавів.

Усе це йшло як на негайне виробництво, так і на формування стратегічних складів.

Завдяки Марині корпорація вже навчилася вирощувати й синтезувати частину необхідного. Деякі елементи отримувалися з глибин, формуючись у «плодах» рослин. Але обсяги були невеликими — тож додаткові запаси були доречні.