ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 28

Дії Спадку непомітно змінювали перебіг війни.

Контрнаступ ЗСУ цього разу розпочався майже на місяць раніше, ніж у відомій Січовому реальності. Поки світ обережно обговорював «червоні лінії», українські підрозділи вже ламали оборону противника.

Ще до початку осені Харківщина була повністю звільнена від загарбників. Ворожі частини, кинувши техніку й склади, відкотилися за Оскіл. Лінія фронту тут стабілізувалася по річці.

Та справжні зміни розгорталися південніше.

У цій реальності, попри всі зусилля, рашистам так і не вдалося окупувати Херсон. Місто вистояло. А отже, не потрібно було витрачати сили на його звільнення.

Україна зібрала ударний кулак і вдарила там, де ворог найменше цього очікував.

Між Бердянськом та Мелітополем.

Удар був стрімким і жорстким. Оборона противника тріщала, не витримуючи темпу. Мобільні групи, точні удари далекобійної артилерії, дані з орбіти — все працювало на перемогу.

Сухопутний коридор до Криму почав звужуватися.

До середини жовтня понад п’ятдесят кілометрів узбережжя Азовського моря повернулися під український контроль. Війська противника, що залишилися західніше прориву, ризикували опинитися в оперативному оточенні.

І ця подія остаточно змінила історію.

Після попередження про масований ракетний пуск, бійці розійшлися по своїх місцях.

Микита ковзнув поглядом по монітору.

П’ятдесят сім.

П’ятдесят сім цілей майже одночасно мали досягти району угрупування, яке прикривала і його мобільна група.

На екрані спалахували маркери. Цілі наближалися. Система захоплення пискнула.

Перша.

Друга.

Третя.

Робота, що за останні місяці стала звичною. Тільки цього разу небо буквально палало трасами перехоплень.

Коли вони збили третю ракету, то відбувся перший приліт.

Повштох від взриву відчувся навіть в їх «Перуні».

Перехопити всі ракети, за такої іх кількості було не реально.

Максим перевів маркер. Захоплення. Пуск.

Ще одна ворожа точка згасла на небосхилі.

І в ту ж мить світ перевернувся.

Ударна хвиля підхопила «Перун», наче дитячий м’ячик, і з неймовірною силою прокрутила в повітрі. Металевий корпус заревів, внутрішні кріплення заскреготали. Микита відчув, як ремені врізалися в плечі.

Машину кинуло назад на колеса.

Тиша тривала частку секунди.

Потім прийшла буря.

Енергетична.

Утримати власну оболонку було вкрай складно.

Сергій-мехвод був володіючим другого рангу.

Іванич і сам Микита — третього.

Цього мало вистачити, щоб не померти.

Але не більше.

Екрани мерехтіли. Зовнішні камери погасли. Зв’язок зник — його глушив суцільний шум.

Іванич поклав руку на плече Сергія.

— Що з машиною? Рухатися можемо?

— По приборах… — голос хлопця був напружений, — три колеса в мінус. Але ще п’ять на ходу.

— Так гони! За ради всього святого — гони!

— Куди гнати? Ми ж сліпі!

— Розвертай вправо… ще… досить. Тепер вперед!

Машина рушила з місця.

— Щось якось хріново… — пробурмотів Сергій, набираючи швидкість.

Микита стискав зуби. Він не лише утримував власну енергетичну оболонку — допомагав Сергію, латав розриви, глушив хаос.

І те, що він бачив, йому зовсім не подобалося.

Повітря довкола світилося в його сприйнятті брудним, колючим сяйвом.

Земля фонувала.

— Це… — це не просто вибух. Тут усе забруднено. Радіація.

— Ці покидьки по нас ядеркою вдарили. — Іншого варіанту не бачу.

— Теж так думаю, — підтвердив Іванич.

— То що, все? — озвався Сергій. — В чому тоді сенс їхати?

— В якому сенсі — все? — здивувався Іванич, і в його голосі з’явилася злість. — Раз живі — значить, були не ближче ніж за пару кілометри. Інакше зараз не розмовляли б.

Машина стрибала по виритій вибухом землі.

— Їдемо у протилежний бік від епіцентру. Це видно по руху енергії. Кілометрів десять–п’ятнадцять — і почнемо чистити себе. Володіючі ми чи на прогулянку вийшли?

Сергій стиснув кермо.

— Не бійся, — додав Микита. — Раз живі — то й далі житимемо.

Енергетична буря поступово вщухала.

А трохи згодом «Перун» вискочив за межу найбільшого зараження, це Микита відчув одразу.

— Досить, — коротко сказав Іванич.

Машина загальмувала.

Люк відчинили і екіпаж стімко покинув броню. Земля під ногами ще здавалася нестійкою — чи то після удару, чи то після усвідомлення.

Повз них, не зупиняючись, проскочив БТР. Далі дорогою гуркотіла вантажівка з військовими — хто як міг тікали з небезпечної зони.

Біля «Перуна» загальмував пікап. Водій висунувся з вікна.

— Далі! Далі женіть! Ви надто близько!

Іванич лише махнув рукою.

— Нормально.

— У вас є дозиметр?! — крикнули знову.

Січовий криво посміхнувся.

— Ми самі кращі за дозиметр.

Він ступив кілька кроків уперед, відчуваючи, як тіло ще пече зсередини. Радіація вже зробила свою справу — дозу вони хапнули серйозну. Але для них, не смертельну.

— Зараз почистимось. І вас від цієї гидоти позбавимо. Тільки відженете автівку трохи далі — фонить від неї, — кивнув він на пікап. — І підходьте сюди.

Водій завмер на мить, вагаючись, але таки повільно відкотив машину метрів на тридцять.

А Микита дивився вдалину.

Туди, звідки вони вирвалися.

Там, за ледь помітною імлою, ховався епіцентр. І десь там мав бути другий «Перун». Їхньої групи.

Він напружив зір — жодного знайомого силуету.

Лише рівна, спотворена лінія горизонту.

Пізніше, коли хаос перших годин вгамувався, масштаби трагедії стали більш зрозумілими.

Того дня Спадок втратив п’ять «Перунів» з екіпажами. Разом із ними загинула й більшість підрозділу, що діяв у складі бригади ЗСУ на напрямку удару.

Сто двадцять сім бійців.

Втрати ЗСУ були ще більшими. Понад тисячу загиблих лише від самого вибуху та його наслідків. Точні втрати уточнювалися, але цифри від цього тільки зростали.

Опромінення накрило десятки підрозділів, що знаходилися в зоні удару. Якби не володіючі, які вже в перші години розгорнули імпровізовані пункти очищення, якби не їхня здатність знімати радіаційне ураження — померлих було б в рази більше.

Багато разів до цього з високих трибун звучало:

якщо хтось наважиться застосувати ядерну зброю — це стане останнім, що зробить ця країна.

Фраза повторювалася роками. Вона лунала в заявах президентів, у стенограмах самітів, у стратегіях стримування. Вона звучала як гарантія.

Минула доба після ядерного удару по території України.

У Нью-Йорку скликали термінове засідання. Представники держав по черзі виходили до мікрофона. Засуджували. Висловлювали глибоку стурбованість. Говорили про неприпустимість. Погрожували «серйозними наслідками» та «безпрецедентною відповіддю».

У Брюсселі відбувалися консультації.

У Вашингтоні — наради.

У Берліні — екстрені коаліційні обговорення.

У Парижі — заклики до стриманості.

Але жодного удару по агресору нанесено не було.

Жодної «останньої дії».

Натомість у кулуарах почалися обережні роздуми.

Чи можна це вважати ядерним нападом у повному розумінні?

Адже удару завдано не по місту. Не по цивільному населенню. А виключно по військовому угрупуванню.

Більше того — росія нещодавно внесла ці території до своєї конституції. Отже, формально можна трактувати подію як застосування зброї на власній території.

Чи не є це, з юридичної точки зору, внутрішнім застосуванням сили?

Світ, що напередодні грозив негайною відплатою, тепер зважував формулювання.

Реакція світу — точніше, її відсутність — розв’язала руки загарбникам.

Якщо хтось і зробив дієву заяву, то це була сама росія.

У москві не виправдовувалися.

Офіційні речники заявили, що ядерний заряд було задіяно у відповідь на «вероломний наступ українських військ» на території, які, згідно з російською конституцією, є частиною російської федерації.

Йшлося про «захист територіальної цілісності».

А російська воєнна доктрина чітко передбачає: у разі загрози територіальній цілісності держава має право використовувати всі наявні засоби. Включно з ядерною зброєю.

А потім від москви пролунала ще одна заява, що з огляду на «безпрецедентну ескалацію» та «загрозу існуванню держави», росія змушена висунути ультиматум.

Протягом сімдесяти двох годин Україна повинна підписати повну й безумовну капітуляцію.

Інакше росія залишає за собою право завдати наступного удару — цього разу по Києву та інших ключових містах.