ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 21

Дипломна робота Марини мала назву, від якої у більшості членів комісії вже на першому рядку починали скляніти очі:

«Модуляція генетичної стійкості Triticum aestivum (пшениці м’якої) до критичних термічних та осмотичних навантажень методом гетерологічної експресії протеїнів».

Простіше кажучи — пшениця, якій байдуже і до посухи, і до морозу.

Для Марини ця тема була не просто дипломом. Вона була викликом. Дуже точним, дуже особистим. Лише цього року їй вдалося повноцінно опанувати третій потік свідомості, а разом із ним — здібності до трансмутації. І тепер сухі формули, графіки експресії генів та складні латинські назви раптом перестали бути абстракцією. Вони стали мовою, якою можна було говорити з самою матерією життя.

Знання, отримані за роки навчання на факультеті генетики, давали їй чітке розуміння, куди рухатися. А здібності, яких вона набула завдяки Володимиру, дозволяли зробити те, про що інші могли лише писати в гіпотезах і мріях. Вона не «переписувала» геном напряму — Марина працювала тонше. Вона змінювала енергетичну структуру рослини, її внутрішній баланс, і вже це, неминуче, тягнуло за собою зміни на фізичному рівні. Рослина ніби сама знаходила нову, стійкішу форму існування.

Результати вражали. Там, де експериментальні зразки в’янули або гинули, її пшениця продовжувала рости. Наче й не було екстремальних температур, дефіциту води чи солоного ґрунту. Для стороннього спостерігача все виглядало як поєднання глибоких знань і рідкісної вдачі. Саме так це і пояснювали — і в лабораторії, і на кафедрі.

Їй запропонували залишитися в університеті. Аспірантура, лабораторія, власна тема, фінансування — усе, про що мріяли багато її однокурсників. Марина уважно вислухала, подякувала і відмовилася.

У неї були зовсім інші плани.

І вони лежали далеко за межами університетських теплиць і наукових рад.

Думки Марини все частіше зрадницьки тікали від лабораторних зошитів і таблиць результатів до наступної суботи. Ще трохи — і вже не «колись», не «після диплому». Офіційно. Назавжди. Володя стане її чоловіком, а вона змінить прізвище на Січову.

Від самої цієї думки ставало тепло й трохи лячно — тим особливим страхом, у якому немає сумнівів, лише усвідомлення масштабу події. Вона й так давно відчувала себе з ним єдиним цілим, але штамп у паспорті дивним чином робив усе реальнішим, остаточним. Ніби хтось ставив жирну крапку під рядком: ось тепер точно.

Забавним у всій цій історії було те, що рівно за тиждень після них одружувалися Степан із Вікторією. Марина щоразу усміхалася, згадуючи пояснення Степана — сказане з таким серйозним виглядом, ніби йшлося про стратегічне рішення державного рівня.

Вони, мовляв, давно готові. Але лізти поперед батька... не стали, ще й відбивши, при цьому, шутовського поклону Володимиру.

А якщо чесно, то все йшло саме так, як мало йти. Інші друзі теж давно вже перестали бути просто друзями. Холосте життя тихо й мирно, збирало валізи й готувалося піти зі сцени.

А вона чекала на цю суботу з таким нетерпінням, ніби все найважливіше тільки починалося.

Марина мріяла про тихе, невеличке весілля. Без натовпів, без довгих тостів від людей, яких бачиш раз на рік. Просто вони, близькі, теплий літній день і відчуття, що весь світ на кілька годин звузився до двох людей.

Коли вона озвучила це Володимиру, той спочатку уважно вислухав, а потім не втримався й усміхнувся.

— Знаєш, — сказав він м’яко, — я б теж так хотів. Справді. Але є одна маленька проблема.

— Яка? — насторожено перепитала Марина.

— Нам цього просто не дозволять.

Вона вже відкрила рот, щоб заперечити, але Володимир підняв руку, зупиняючи.

— Подумай сама. Одружується співвласник більшості компаній і фірм району. Люди, з якими ми роками працювали, домовлялися, воювали, будували — вони фізично не зможуть не прийти. Для них це не просто весілля, це знак поваги. Ігнорувати його — образа.

Він злегка знизав плечима й продовжив:

— А тепер додай до цього хлопців з охорони, з якими ми не один рік стояли плече до плеча. Родичів. Друзів. Навіть якщо ми спробуємо максимально скоротити список… півтори–дві сотні гостей вийдуть самі собою.

Володимир засміявся, уже без жодної напруги.

— Якщо півтори сотні людей можна назвати «тихим і маленьким весіллям», то хай так і буде.

Марина фиркнула й штовхнула його ліктем у бік.

— От який ти… — сказала вона з удаваною образою. — Ні щоб підтримати дівчину. Між іншим, уже майже дружину. А він ще й сміється.

Вона зітхнула, але в голосі не було справжнього роздратування.

— Я й сама розумію, що інакше не вийде. Просто… помріяти ж можна.

Володимир обійняв її, притиснувши до себе.

— Можна, — тихо відповів він. — І навіть потрібно.

Ресторан цього вечора був зачинений для всіх сторонніх.

Навіть так людей зібралося більше, ніж Володимир очікував — майже дві з половиною сотні. І це не рахуючи тих, хто приїздив лише на кілька хвилин: привітати, потиснути руку, залишити подарунок і зникнути так само швидко, як з’явився. Переважно це були авторитети з інших районів — люди, чия поява на такому святі вже була знаком поваги.

Жоден з присутніх навіть не подумав зіпсувати свято Січовому. Дурнів, готових заробити собі проблеми на порожньому місці, серед гостей не знайшлося.

Тости змінювали один одного, часом щирі й прості, часом довгі й урочисті. Конкурси викликали сміх, танці — оплески, а кухня працювала так, ніби кухарі вирішили перевершити самих себе. Столи ломилися від страв, але ніхто не поспішав — вечір хотілося розтягнути.

Та головне було навіть не це.

Головне — що тут зібралися люди, які справді поважали молодих. Не через страх, не через вигоду, а через шлях, який ті пройшли. Через справи, слова і вміння тримати відповідь за кожне рішення.

Марина ловила на собі погляди — теплі, схвальні, подекуди зависливі. Володимир поруч виглядав спокійним і впевненим, ніби цей вечір був ще одним правильно зіграним ходом у великій партії, але водночас — найважливішим з усіх.

Свято вдалося.

Просто день, коли двоє людей стали родиною.

Два дні святкування нарешті скінчилися.

Гості роз’їхалися, тости відлунали, музика стихла. За великим столом залишилися лише свої — ті, хто за останні роки пройшов разом більше, ніж деякі за все життя. Їхати до Києва чи Харкова сенсу не було: за кілька днів — весілля Степана й Вікторії. Тож це був рідкісний момент, коли вся компанія вперше за майже два роки зібралася разом без сторонніх.

Вікторія трохи хвилювалася, але усміхалася.

— Хочу зробити заяву, — почала вона, обвівши поглядом стіл.

Розмови стихли.

— Ми зі Степаном вирішили… — вона на мить зробила паузу, — у травні в нас народиться Войтенко Володимир Степанович.

На секунду запала тиша, а потім стіл вибухнув емоціями.

— Ей, так не чесно! — першою отямилася Ольга. — Ми з Сашком теж планували хлопчика! Ну, правда, трохи згодом… І теж хотіли назвати Володею!

Кілька пар переглянулися між собою — погляди були дуже промовисті. Схоже, ця думка справді відвідувала не лише одну сім’ю.

— Ага! — задоволено втрутився Степан. — Відоме правило: хто раніше встав — того і капці.

Марина не витримала й пирснула зі сміху.

— Ой, друзі, я не можу… — вона витирала сльози. — Ви це серйозно? Те, що при володінні тілом можна вирішувати, коли завагітніти і навіть — хлопчик, дівчинка чи близнюки, я ще розумію. Але щоб усі дружно — хлопчики, і всі — Володі?..

Володимир лише похитав головою, посміхаючись.

— Я, звісно, вдячний за таку повагу, — мовив він спокійно, — і мені це справді приємно. Але давайте без фанатизму. Є чимало гарних імен. Головне, щоб вони подобалися вам — і самій дитині, коли підросте.

Він зробив паузу й додав уже серйозніше:

— Та й, наскільки я розумію, рішення про дитину поки що прийняли лише Степан і Вікторія. Тож сперечатися нам зараз просто нема про що.

Сміх знову прокотився столом.

Хтось підняв келих, хтось обійняв Вікторію, хтось мовчки усміхався, думаючи про своє майбутнє.