ДРУГИЙ ШАНС

Саме весілля сина й змусило Володимира остаточно прийняти рішення.

Досить було мовчати.

Ці люди працювали, будували, розширювали виробництва, укріплювали тунелі, розробляли модулі, навчали дітей. Вони вірили йому. І мали право знати — заради чого насправді.

За тиждень після весілля було призначено спільний збір володіючих.

Після останнього випуску дитячих будинків носіїв здібностей стало більше шести тисяч — і це без урахування дітей до сімнадцяти років. Стадіон, на якому проходив збір, був хоч і не під зав’язку, але й далеко не порожній.

Володимир вийшов до мікрофона.

— Вітаю всіх вас.

Його голос розійшовся над трибунами.

— Сьогодні я зібрав вас, щоб розповісти, що нас чекає попереду. І зараз я не про санкції ООН. Я про наше спільне майбутнє.

Він зробив коротку паузу.

— Сподіваюся, за ці роки я довів, що знаю, про що говорю. Навіть тоді, коли це звучить неймовірно. І зараз я відкрию знання, якими, по суті, не повинен був би володіти. Але так сталося, що володію.

На трибунах запала повна тиша.

— Усі ці роки «Спадок» готувався лише до двох речей: до події, що станеться майже через шістнадцять років, і до її наслідків.

Він підняв погляд до неба.

— Десятого квітня дві тисячі тридцять дев’ятого року Земля зіткнеться з астероїдом. Великим. Достатнім, щоб знищити нашу планету як придатне для життя місце.

— Саме для цього існує наша космічна програма. Саме тому модулі мають таку форму — вони здатні об’єднуватися для нанесення удару. Саме тому частина з них оснащена гарматами, здатними пробити тунель углиб тіла астероїда.

— Останні події тимчасово закрили нам можливість запускати нові об’єкти. Але ми вже підготували першу лінію зустрічі. А прийде час — і пускові знову запрацюють.

— Шансу повністю знищити загрозу практично немає. Але роздробити її — є. І доволі високий. Проте навіть у цьому випадку уламки впадуть на Землю.

— Саме для цього ми готуємо укриття. Уже сьогодні сотні кілометрів тунелів у Карпатах об’єднані з природними порожнинами. До моменту події буде значно більше. Багато хто з вас працює над укріпленням виробок. Тепер ви знаєте — навіщо.

Він перевів подих.

— Це стане нашою домівкою на кілька років щонайменше. Ми робимо все можливе. Ми готуємося до виживання.

— І ще одне.

Його голос став м’якшим.

— Найбільш вразливі до біди — діти. І чим менші вони, тим складніше їх захистити. Якщо вашій дитині навесні тридцять дев’ятого буде менше дванадцяти, а тим паче — десяти років, це додатковий ризик передусім для неї.

— Я розумію, як це звучить. Але не попередити — було б злочином. Рішення — за вами. Та якщо ви вже опанували володіння тілом, то не планувати власну родину з урахуванням цього — безвідповідально.

Він оглянув стадіон.

— Усе, що мав сказати, я сказав. Тепер справа за вами.

Після виступу на стадіоні, друзі знову зібралися в конференц-залі.

Першою заговорила Ольга.

— Я згодна, що людям давно треба було дізнатися правду про нашу мету, — сказала вона. — Але що, якщо на стадіоні були шпигуни? Якщо інформація вже пішла назовні?

Січовий не стримав легкої посмішки.

— “Якщо”? — перепитав він. — Обов’язково були. Марія Ігорівна з Сергієм Івановичем забезпечили явку всіх цих “сплячих кротів” максимально. І це, між іншим, було ще однією метою мого виступу.

— Тепер їхні куратори отримають усе необхідне. Повну картину. З одного боку, в них не буде жодного формального приводу звинуватити нас бодай в чомусь. Це внутрішній збір нашої структури. Ми не робили офіційних заяв. Ми не зверталися до урядів.

— А з іншого боку, у них тепер є інформація для роздумів.

— І ти думаєш, вони повірять? — тихо запитав хтось.

— Вони перевірятимуть, — відповів Січовий. — Вони завжди перевіряють. І коли телескопи зафіксують об’єкт, усе стане на свої місця.

— Відверто кажучи, у провідних держав і так не залишилося вибору. Після нашого орбітального удару світ побачив вразливість своїх територій. Побачив, що навіть великі армії — це не гарантія безпеки. Тож хочуть вони цього чи ні, їм доведеться розвивати власні космічні програми.

— Коли прийде час, будь-яка орбітальна платформа чи система перехоплення в космосі стане в нагоді. Хай навіть створений із інших мотивів.

— Ми не можемо змусити світ готуватися, — підсумував Січовий. — Але можемо зробити так, щоб він сам прийшов до цієї необхідності.

Як і передбачав Січовий, Ясногір’я щотижня святкувало по кілька весіль.

Гірське містечко жило музикою, сміхом і новими родинами. Після війни люди надолужували втрачене — швидше закохувалися, швидше приймали рішення, не відкладаючи життя “на потім”.

А в липні двадцять четвертого Володимир тримав на руках першого онука в цій реальності — Радомира Микитовича Січового.

Малий спокійно спав, стискаючи крихітними пальцями його великий палець. Володимир дивився на це диво і відчував змішання радості й відповідальності. Ще одне життя. Ще одна причина викластися на всі сто й ще трохи.

Іра з Микитою, сміючись, розповідали, що з ім’ям довелося помучитися.

— По батькові не до всіх підходить, — пояснював Микита. — Хотіли назвати на честь тебе, але тут у Ясногір’ї кожен третій хлопчик — Володимир.

— От і вирішили взяти щось старовинне, — додала Іра. — Рідкісне. Але з характером.

Катерина теж не відставала від хвилі змін. Вона вийшла заміж за Володю Войтенка. Щоправда, молоді вирішили не втрачати жодного з родових коренів — і тепер вона офіційно стала Січова-Войтенко Катерина Володимирівна. Степан з Вікторією сприйняли це цілком нормально.

Олександр поки що перебував у роздумах. Він ніяк не міг вирішити, хто з сестер Ткаченко йому більше до душі — Соня чи Ліза. Обидві були сильні, розумні й звісно красиві. Та й взагалі, практично люба дівчина чи хлопець зі спадкоємців, могли брати призові місця на конкурсах краси та мужності. Коли сам будуєш своє тіло, то результат буде очікуванним.

Загалом усе було закономірно.

Спочатку війна й смерть поряд змусили вчорашніх дітей дорослішати раніше. Потім — відкровення Січового про тридцять дев’ятий рік додало ще більше серйозності до їхніх рішень.

Молодь закохувалася.

Сходилася.

Давала собі час зрозуміти, чи підходять одне одному.

І в цьому новому світі була одна важлива перевага — володіння тілом.

Щоб дівчина завагітніла, потрібно було, аби обидва партнери цього справді бажали. Усвідомлено. Без випадковостей, без помилок.

Ясногір’я, де майже щотижня лунали весільні марші, поступово перетворилося на місто-свято.

Після завершення війни потік туристів зріс у рази. Людей приваблювало місце, де живуть ті, хто здатен дати відсіч загарбникам, прибрати радіоактивне зараження й за тиждень виростити новий ліс на випаленій землі.

Санкції?

Для відвідувачів вони існували десь далеко, на рівні заголовків новин. Тут, серед гір і світлих корпусів, вони здавалися чимось абстрактним.

Ще менше на них зважали пацієнти клінік і санаторіїв. Після публічної демонстрації можливостей під час вирощування лісів «Спадок» отримав хвилю нових звернень. Люди приїздили з різних країн — з хронічними хворобами, з наслідками травм, із діагнозами, при яких традиційна медицина була безсила.

А клієнти на програми омолодження й без того були розписані набагато вперед.

Ясногір’я продовжувало розростатися.

Зводилися нові житлові й гостьові корпуси, розширювалися медичні блоки.

Вирощування нових паркових зон стало окремим видовищем. Про такі події попереджали заздалегідь, і в призначений день на майданчиках збиралися тисячі глядачів. Люди дивилися, як за лічені години із ґрунту піднімаються молоді дерева, як розгортається листя, формується зелений масив.

Фінансово корпорація почувалася впевнено. Туризм, медицина, наукові контракти, зв'язок та інтернет, освітні програми — усе це створювало потужний потік ресурсів.

Достатнє фінансування дозволяло прискорити розгортання укриття під горами.

Уже на цей момент було пройдено понад тисячу кілометрів тунелів. Вони мали сотні виходів на поверхню. А під землею з’єднувалися у складну структуру рукотворних виробок і природних порожнин.

Роботи велися по обидва боки ріки Лімниці. На глибині близько п’ятдесяти метрів під її руслом тунелі сходилися, утворюючи своєрідні підземні перехрестя

Основні коридори мали шість метрів заввишки й близько десяти завширшки. Такі габарити дозволяли прокладати транспортні гілки і водночас розміщувати вздовж стін контейнери зі стратегічними запасами.

Коли гірники завершували чергову ділянку, до роботи ставала Марина зі своєю командою.

Жива біосистема пророщувалася крізь стіни, стелю й підлогу, не руйнуючи структуру породи, а навпаки — скріплюючи її. Коріння “проїдало” камінь, ущільнювало його, перепліталося між собою, створюючи природний армуючий каркас. Тунелі й печери ставали не просто вирубаними порожнинами, а частиною єдиного живого організму.

А печер було багато.

Від зовсім невеличких, для складів або технічних приміщень. До гігантські, де стеля сягала шістдесяти метрів, а підземна річка розливалася в озеро. Саме такі зали планували перетворити на зони відпочинку. Частину вже перетворювали: тераси, містки, зелені масиви, водойми з рибою.

Освітлення було змішаним. Рослини, інтегровані в біосистему, випромінювали м’яке світло, достатнє для орієнтації. Все інше — електрика.

У планах було пройти понад три тисячі кілометрів тунелів, розташованих на дев’яти рівнях, і повністю освоїти близько півтори сотні природних печер. Це вже не було просто укриттям, тут збиралися повноцінно жити.

Води від трьох річок і десятків струмків вистачало, щоб забезпечити всю екосистему.

Енергію ж отримували теж на місці.

Коріння біосистеми тягнулося глибоко в надра — подекуди більш ніж на кілометр. Там, де температура і тиск були вищими, система витягувала необхідну енергію, заряджаючи накопичувачі.

Весільний бум у Ясногір’ї ближче до тридцятого року поступово зійшов нанівець.

Ні, весілля нікуди не зникли. Народжувалися діти, створювалися родини, життя текло своїм руслом. Але того масового, безперервного свята, яке накрило місто після війни вже не було.

За ці роки Олександр і Катерина досягли четвертого рангу.

І це при тому, що в Катерини вже було двоє дітей, а в Олександра — п’ятеро.

Як так вийшло?

Все сталося і просто, і складно водночас. Олександр так і не зміг обрати між сестрами Ткаченко. Зрештою він перестав обирати. Соня й Ліза стали його дружинами обидві. Ситуація для зовнішнього світу, можливо, незвична. Але всередині спільноти це сприйняли спокійно.

Хто вони такі, щоб засуджувати?

Головне — що їх самих усе влаштовувало. Рішення було усвідомленим і, як показав час, цілком гармонійним.

Коли діти Володимира переходили на четвертий ранг, у кожного з них збільшувалася енергетична оболонка. Лише на метр. Замість звичних для них чотирьох, вони могли працювати в радіусі п’яти метрів, якщо не задіювали астральну оболонку.

На перший погляд — дрібниця.

Але для Січового це було відкриттям.

Він ніколи раніше не бачив, щоб енергетична оболонка зростала. Вона формувалася — а потім існувала без змін розміру. Ставала плотніше, більш структурована, але ніколи не росла.

Марина давно перебувала на четвертому ранзі. Її оболонка залишалася незмінною — три метри.

Отже, справа була не просто в ранзі.

Володимир дедалі більше схилявся до думки, що ключ — в ініціації. У способі розкриття здібностей.

Чи підтвердиться ця теорія, він сподівався дізнатися вже скоро.

Онуки підростали. Перші з них наближалися до віку, коли мало відбутися пробудження. Групу цих дітей поселили поряд із самим Володимиром — під наглядом володіючих, в умовах, коли кожен процес, найменші коливання можна було відстежити й зафіксувати.