ДРУГИЙ ШАНС

На початку жовтня Войтенко знову зібрався до Лондона. Просто настав момент, коли вже не сіяли — збирали. Або, як любив жартувати сам Січовий, час не ловити хвилю, а знімати вершки.

Лондон зустрів його так само стримано, як і минулого разу. Ті самі вулиці, ті самі обличчя, та зовсім інший настрій. Тепер він заходив у брокерські офіси не як людина «з цікавим дорученням», а як клієнт, якого уважно слухають.

Акції Microsoft після виходу Windows 95 поводилися саме так, як і передбачав Січовий. Те, що ще рік тому здавалося сміливою ставкою, тепер виглядало очевидністю. Крива графіків рвалася вгору, і питання стояло вже не чи продавати, а коли саме фіксувати прибуток.

Половину пакета закрили без зайвого шуму. Просто одного ранку акції перестали бути паперами й перетворилися на цифри на рахунку. Дуже великі цифри. Войтенко кілька разів перевірив дані, звірив підписи, дочекався підтверджень — і лише тоді дозволив собі глибоко видихнути.

Але це був ще не фінал.

Грудень приніс Pentium Pro. І разом із ним — остаточну відповідь усім, хто ще сумнівався в майбутньому Intel. Друга половина активів пішла за першою. Уже без вагань, без емоцій, майже буденно. Так, ніби все саме так і мало статися.

Коли підсумкові цифри зійшлися, Войтенко довго дивився на екран, перш ніж подзвонити Володимиру.

— П’ятдесят три, — коротко сказав він у слухавку. — Мільйони. Навіть трохи більше.

— Значить, не помилилися, — спокійно відповів Січовий. — Добре. Тепер у нас розв’язані руки.

Для світу це були просто гроші. Великі, але не рекордні.

А для «Спадку» — це був момент, коли можливе остаточно перестало бути мрією.

Рішення про Карпати визріло не одразу, але коли визріло — сумнівів уже не було. Саме туди, в глухі долини вздовж Лімниці, де гори ще пам’ятали інші імперії, Володимир дивився як у майбутнє.

За чинним законом жодної «довгострокової оренди» таких територій просто не існувало. Держава ще не встигла вигадати, як правильно продавати те, що формально належало всім, а фактично — нікому. Але були обхідні шляхи. Старі, перевірені, ще радянські.

ТОВ «Спадок» з’явилося без зайвого клопоту. Одне із багатьох. Папери — бездоганні. Мета діяльності — ведення мисливського господарства, охорона лісів, рекреація, відновлення інфраструктури. Саме те формулювання, яке не лякало ні облраду, ні держлісгосп.

Переговори тривали недовго. Всі чудово розуміли, про що йдеться, і ніхто не хотів затягувати. Передача майже двохсот квадратних кілометрів у довгострокове користування — на сорок дев’ять років — оформилася так буденно, ніби мова йшла про склад чи закинутий колгосп.

Окремим рядком ішли «супутні зобов’язання».

Ремонт шкіл у кількох гірських селах.

Нові дахи, вікна, котельні.

Дороги — не просто латки, а нормальне покриття.

Мости через гірські потоки, які десятиліттями трималися на честі й іржі.

Під’їзні шляхи до самої території — так, щоб туди могла пройти техніка.

І, звісно, те, про що не писали в жодному договорі. Те, що передавалося в конвертах, поглядах і коротких фразах: «Ми ж розуміємо одне одного».

У підсумку вся ця історія — земля, дозволи, ремонти, дороги, «мотивація» потрібних людей — вкладалася в суму, яка навіть не доходила до мільйона доларів.

Володимир сидів над паперами вже після підписання, дивився на карту з окресленими межами й не міг позбутися дивного відчуття.

У минулому житті, у тридцятих роках, він сам став мільйонером — просто зцілював людей.

А тут — майже двісті квадратних кілометрів гір. За ціну, яка там здавалася б майже дрібницею.

Аналітики тоді попереджали. Пояснювали. Розкладали все по поличках.

Але знати — це одне.

А побачити на власні очі — зовсім інше.

— Дика країна… — тихо сказав він сам до себе.

І не було зрозуміло, чи це докір, чи можливість.

Десь там, між гірських хребтів і холодних річок, уже чекало місце, де «Спадок» перестане бути просто компанією.

Фінансово історія з Карпатами виявилася майже непомітною. На тлі п’ятдесяти з гаком мільйонів доларів оренда землі, дороги, ремонти й навіть щедрість до місцевих чиновників виглядали дрібними витратами. Скоріше як плата за спокій і швидкість, а не як справжні інвестиції.

Попри всі папери про «мисливське господарство», на орендованій території майже відразу почалися зміни, які не мали нічого спільного з полюванням. Першим питанням була електрика. Тимчасові лінії електропередач тягнули з промислових районів. Але це було лише рішення на старт.

Паралельно закуповувалося обладнання для вітрових і сонячних електростанцій. Схили й верхів’я гір ідеально підходили для цього — постійні вітри, відкрите небо, мінімум перешкод. Уже на етапі проєктування було зрозуміло: з часом ця територія має стати енергетично самодостатньою.

Ліси рахували й планували без емоцій. Де частину вирубували — там одразу закладали нові посадки. Де ліс був зайвим — з’являлися поля. Де потрібен був захист ґрунтів — навпаки, садили дерева. Деревини мало бути багато. Дуже багато. А значить — потрібні виробництва повного циклу: пилорами, сушильні, цехи первинної обробки.

Усе це вимагало людей.

І тут час грав на руку.

Гірнича промисловість у країні саме тоді переживала один із найгірших періодів. Зарплати затримувалися місяцями, обладнання зношувалося, шахти трималися більше на впертості людей, ніж на економічному сенсі. У минулому житті Володимир добре пам’ятав ці роки — масові звільнення, відчай, пошуки будь-якої роботи, будь-де.

Тепер він вирішив не дати цьому потоку просто розчинитися.

Закуповувалося обладнання. Починалися гірничі роботи. Офіційно — розвідка, підготовка, видобуток солі. Насправді ж — значно ширше. Тут були й інші корисні копалини, не вражаючі масштабами, але цілком достатні для власних потреб і подальшого розвитку.

Але головним були самі вироботки. Надто великі для видобутку, надто не звичні. Але, хто платить, той і замовляє музику. Тож гірники дивувалися, але робили за планом.

Оформлення ліцензій, дозволів, погоджень знову ж таки не стало проблемою. Ціни дев’яностих дозволяли вирішувати питання швидко, без зайвих питань.

Карпати тут, повільно, але невідворотно змінювалися.

Ще за кілька років тут постане справжнє курортне містечко — продумане до дрібниць. Корпуси санаторію-клініки з’єднають криті переходи, щоб узимку не виходити на мороз. Для дітей збудують окремий комплекс — світлий, теплий, без лікарняної стерильності, з власними майданчиками, басейнами й садками. Між будівлями з’являться клумби, доріжки, тераси з видом на гори. Інфраструктура зростатиме разом із містечком: школа, житло для працівників, майстерні, склади, власна медицина й служби забезпечення.

І навіть після всіх витрат — землі, доріг, електростанцій, обладнання, будівництва й зарплат — на рахунках усе ще лежали майже п’ятдесят мільйонів доларів у вічно зеленій валюті. Запас, який дозволяв не рахувати кожен крок і думати на роки вперед.

Саме тому в голові Січового дозрів ще один план.

Ринок мобільного зв’язку в Україні зараз майже не існував. Поодинокі оператори, захмарні ціни, обладнання з-за кордону, повільний розвиток. Ідеальний момент, щоб зайти — одразу й надовго.

Для цього були приватизовані кілька цехів Південмашу — тих самих, що ще недавно працювали на космос, а тепер стояли напівпорожні. Разом із ними — конструкторське бюро, яке формально існувало, але фактично чекало, щоб хтось нарешті дав йому роботу.

Але головним у будь-якій справі були не будівлі, не обладнання і навіть не гроші.

Кадри вирішували все.

Зараз Войтенко був другом, соратником і незамінним помічником. Людиною, якій можна було без вагань довірити найскладніші завдання, й по справжньому великі гроші. Та Володимир пам’ятав, що так було не завжди. Колись, за порадою аналітиків, він витягнув молодого генія мікроелектроніки з зашморгу. Дав йому ціль та надію. І зробив це не з милосердя.

Саме заради цього моменту.

Січовий давно знав, хто очолить новий напрямок. Знав ще тоді, коли рішення тільки формувалося в голові, а цехи Південмашу стояли пусткою. Звісно, було шкода відпускати Войтенка від себе — занадто вже багато він тримав на своїх плечах. Але рішення було прийняте вчасно й усвідомлено.

Якби й залишалися якісь сумніви, вони зникли б самі собою — достатньо було лише подивитися, як розквіт сам Степан.

Доступ до улюбленої справи, чітке розуміння того, куди рухатиметься зв’язок, і схеми, надані Січовим на роки вперед, перетворювали складне завдання на захопливий і бажаний виклик. Тепер він не наздоганяв майбутнє — він у ньому працював.

Від ранку до пізнього вечора Степан пропадав на території «їхнього» шматка колишнього Південмашу. Цехи знову оживали, але вже для зовсім іншої справи. Там, де ще недавно стояла тиша й іржа, з’являвся рух, плани, суперечки над кресленнями й перші прототипи.

Непросто було й Кравченку.

Організація охорони на нових придбаннях «Спадку» в Дніпропетровську вимагала серйозних ресурсів. А до цього додавалася ще й єгерська служба в Карпатах — там уваги потрібно було в рази більше. Території, об’єкти, люди, дороги… Усе це вимагало контролю, дисципліни й швидких рішень.

Дісталося й іншим. Чим менше залишалося в клініці старих друзів, тим більше навантаження лягало на тих, хто лишався. Роботи вистачало всім.

Набирати нових учнів Січовий свідомо не поспішав. Це він планував уже після переїзду в Карпати, де мав постати головний офіс «Спадку». Але не раніше, ніж Марина закінчить інститут — улітку.

Він дивився на все це без поспіху й метушні.

Компанія зростала. Люди знаходили своє місце. Фундамент було закладено міцний.