ДРУГИЙ ШАНС

Після того як історія з ініціацією маленького Вови нарешті завершилася, Володимир зрозумів: відкладати більше не можна.

Він і раніше не раз повертався до цієї розмови, але кожного разу знаходив причину відступити. Тепер — ні.

Вони сиділи ввечері в невеликій вітальні будівлі дитячого будинку. За вікнами вже сутеніло, а з коридорів долинали знайомі дитячі голоси — сміх, тупіт ніг, шепіт перед сном.

— Та навіщо нам із батьком це потрібно? — зітхнула Ганна Сергіївна, не підводячи очей від чашки. — І часу в нас немає зовсім. Он скільки дітлахів… до кожного треба підійти, кожному хоч трохи любові дати. А це все — час.

Вона говорила спокійно, без роздратування. Просто констатувала факт — як завжди.

— Тату, мамо, послухайте мене, будь ласка, — тихо, але твердо почав Володимир. — Якщо раніше це стосувалося лише вас самих… Якщо вам були нецікаві ні здібності, ні довше життя — я це приймав.

Він зробив паузу.

— Але тепер усе змінилося. І, мамо, це стосується насамперед тебе. Але я сумніваюся, що ти захочеш бачити, як батько старіє і помирає, а ти при цьому залишаєшся повною сил.

Ганна Сергіївна підвела очі.

Батько мовчав, уважно слухаючи.

— У нас у компанії, — продовжив Володимир, — у тих, хто давно пройшов ініціацію, вже є власні діти. Ви це добре знаєте. І Вова — найстарший із них — щойно пройшов неконтрольовану ініціацію.

— Це дуже небезпечно. Поруч постійно має бути хтось хоча б із третім рівнем здібностей. Так, у дитячому будинку звичайні діти. Але ми їх навчаємо медитаціям і самозціленню. А це — прямий шлях до ініціації.

Ганна Сергіївна повільно стисла пальці.

— Ти пам’ятаєш про того Володимира з паралелі, — додав він. — В нього були послідовники яких він навчав. Віктор — доросла людина вирішив, що впорається сам. Почав ініціацію… поруч нікого не було. Він помер.

У кімнаті стало тихо.

— А тут — діти, — продовжив Володимир. — Ймовірність, що хтось вирішить: «я зможу сам», надто велика. Потрібен постійний нагляд. Ми вже вирішили, що більшість наших учнів перейдуть працювати до вас, у дитячий будинок.

Він подивився матері просто в очі.

— Але уяви інше. Хтось із дітей, які вважають тебе матір’ю… і не сперечайся, ти сама знаєш, що більшість називає тебе «мама Ганна»… помре тільки тому, що ти не побачиш і не зрозумієш, що з ним відбувається.

Обличчя Ганни Сергіївни закам’яніло.

— Ти справді думаєш, що таке може статися? — тихо запитала вона.

— На жаль, так, — так само тихо відповів Володимир.

Вона довго мовчала.

— Що ж… — сказала нарешті. — Тоді я згодна на цю твою ініціацію. Потім повільно повернулася до чоловіка. Тільки сподіваюся, що ти мене з цим не залишиш саму.

— Та куди ж я подінусь, — ледь усміхнувся Олександр Миколайович, накриваючи її руку своєю.

Він подивився на сина вже серйозно.

— Тільки тоді вже поясни нам усе як слід, синку. Раз уже робити — то з розумінням, на що ми погодилися.

Володимир на мить замовк, ніби впорядковуючи думки. Потім повільно видихнув.

— Справедливо, — кивнув він. — Тоді давайте по порядку. Про самі здібності я вам уже дещо розповідав. І про те, чому вони працюють, теж. Але ми жодного разу не говорили системно.

Тож зараз я спробую пояснити про рівні… або ранги, або кола. Називайте, як вам буде зручніше.

— Отже, перший рівень. Це те, що ви вже опанували. Медитації, які відкривають можливість користуватися внутрішньою енергією — енергією власної аури.

Самозцілення. Контроль тіла. Відновлення після хвороб, поранень, виснаження.

Він поглянув на матір.

— За певної впертості й дуже великої практики можна навіть передавати енергію назовні. Закрити чиюсь рану. Трохи зцілити накладанням рук. Але це вже межа першого рівня.

Ганна Сергіївна уважно слухала, не перебиваючи.

— По суті, перший ранг — це база. Фундамент.

Ну і так… — він ледь усміхнувся, — це однозначно продовжує життя і молодість. Наскільки саме — я не знаю. Статистики, як ви розумієте, немає. Але думаю, не менше ніж удвічі.

Олександр Миколайович тихо присвиснув, але промовчав.

— Другий рівень, — Володимир став серйознішим, — це вже зовсім інша справа.

Тут починається робота із зовнішньою енергією, тією, що накопичується в енергетичній оболонці.

Він підняв руку, ніби окреслюючи невидиму сферу навколо себе.

— Уявіть собі рудиментальний орган. Або м’яз, яким людина ніколи не користувалася й навіть не здогадується, що він у неї є.

Ініціація — це момент, коли організм змушений почати цим “м’язом” користуватися.

— І що це дає? — тихо запитала мати.

— Можливість працювати з енергією в межах власної енргетичної оболонки, — відповів він. — Не тільки накопичувати її, а й спрямовувати.

Саме тут з’являється повноцінне зцілення інших людей. Не випадкове — а контрольоване.

Володимир на мить затримав погляд на батькові.

— Але щоб це запрацювало, потрібно дещо важливе.

Паралельно з основним мисленням має сформуватися другий потік свідомості. Незалежний. Стабільний. Такий, що може працювати одночасно з першим.

Це надає можливість, по суті жити у двох світах, звичайному, та енергетичному. Бачити енергію, іншим зором.

Він зробив паузу, дозволяючи словам осісти.

— Третій рівень, — продовжив він. — Ось тут починається те, що більшість людей назвали б… неможливим.

Він ледь повів рукою, і на мить батькам здалося, що повітря навколо стала щільнішим — не зорово, радше на рівні відчуттів.

— На цьому ранзі ми вже не просто керуємо енергією. Ми змінюємо її.

А разом із нею — і матерію.

Олександр Миколайович насупився, але не перебивав.

— Зміна властивостей матеріалів. Трансмутація.

Вирощування кінцівок. Відновлення внутрішніх органів. Не латання, не підтримка — повноцінне відтворення.

Володимир зробив коротку паузу.

— На другому рівні ми могли підхопити енергетичну структуру речі й передвинути її. По суті — телекінез.

А на третьому… — він ледь усміхнувся, — ми можемо змінити цю структуру прямо в русі.

Він подивився на матір.

— Уявіть: підхопити аркуш паперу… і кинути вже не папір, а щось зовсім інше. З властивостями металу, наприклад.

Ганна Сергіївна повільно похитала головою.

— Це ж… страшно, — тихо сказала вона.

— Так, — спокійно погодився Володимир.

Але здібності не існують самі по собі. Вони напряму пов’язані з кількістю потоків.

Він підвів підсумок, ніби ставлячи крапку:

— Кожен ранг — це обов’язково окремий потік свідомості.

Один потік — перший рівень.

Два — другий.

Три — третій.

Він трохи змовк, а тоді додав уже тихіше:

— І я маю бути чесним. Для більшості володіючих саме третій рівень стає останнім.

— Чому? — запитала мати.

— Бо чим далі, тим складніше. Кожен рівень, це цілий пласт знань та вмінь. Доки не опануєш повністю — далі не підеш.

За знаннями того Володимира з паралельного світу… — він ненадовго замислився, — там, крім нього, ніхто так і не пішов далі. Хоча, справедливості заради, часу в них було небагато.

— А зараз? — запитала Ганна Сергіївна. — Тут… як із цим?

Володимир зітхнув.

— Зараз… по суті всі наші послідовники, окрім наймолодших, якраз на третьому рівні.

Хіба що Марина.

На його обличчі з’явилася тепла, майже домашня усмішка.

— Усе вказує на те, що вона незабаром опанує четверту сходинку.

Тут важливо розуміти: я значно обійшов усіх інших. Моя власна енергетична структура сильніша, стабільніша, якісніша. Вона має більший вплив.

Він ледь знизав плечима.

— А зважаючи на те, що найбільше уваги я приділяю своїй дружині… результат, думаю, нікого не дивує.

Батько якийсь час мовчав, переварюючи почуте, а потім усе ж запитав:

— Так а ти, синку… тоді де зараз? На якому рівні?

— Я вже на п’ятому, — сказав він просто. — Але про нього — трохи пізніше.

— Четвертий ранг.

Чотири потоки свідомості — і принципово нова можливість.

— Енергетична оболонка… розділяється. З’являється, по суті, її майже точна копія. Але вона не прив’язана до фізичного тіла.

— Як це? — тихо перепитала мати.

— Я називаю її астральною оболонкою, — відповів Володимир. — Вона може вільно переміщатися в просторі. Хоч на інший бік планети. Хоч… — він криво всміхнувся, — прямо до центру Землі. Крізь ґрунт, камінь, породу, навіть магму.

— Дуже важливо інше. Можна залишати в просторі своєрідні позначки, маячки.

А потім — миттєво туди дістатися. Без шляху, без відстані.

Він трохи помовчав, а тоді додав:

— Є ще одна особливість.

У цій оболонці можна подорожувати власним минулим життям. Тим, що ти вже прожив.

— Впливати на минуле? — насторожено спитала мати.

Володимир похитав головою.

— Майже ні. Енергії там практично немає. Вплинути на події — неможливо. Ну… майже.

Він подивився батькам прямо в очі.

— До речі, саме так мені й були передані всі ті знання в дитинстві.

— Той Володимир… — продовжив він, — використав для цього не тільки свої сили.

З допомогою послідовників він задіяв океани енергії. Від загибелі землі. Від людства, що тоді масово вмирало.

У кімнаті стало холодно — не фізично, а всередині.

— Що ще, — він знову повернувся до сухого пояснення. — В астральній оболонці можна створювати енергетичні структури, схожі на очі, вуха, навіть голосові зв’язки.

Бачити. Чути. Говорити.

Він ледь усміхнувся.

Володимир замовк.

— Ось це і є четвертий рівень.

— Саме до нього, якщо все піде правильно, наближається Марина.

І тільки після цих слів стало по-справжньому зрозуміло, наскільки далеко вони вже зайшли — і якого масштабу майбутнє стояло перед їхньою родиною.

Володимир на кілька секунд замовк. Не тому, що не знав, що сказати — швидше тому, що не все сказане можна було легко вкласти в слова.

— Ну і нарешті… мій рівень. П’ятий. — Я ще не все в ньому опанував. Тож цілком можливо, що знаю далеко не всі його можливості.

Він провів рукою по столу, ніби збирав думки докупи.

— Із того, що вже зрозуміло напевно… по суті, річ одна. Але дуже важлива.

У мене з’явилася можливість взаємодіяти з енергетичною оболонкою нашої планети. З тим, що вчені називають наносферою.

Батьки мовчали, не перебиваючи.

— Поки що це працює неідеально, — чесно зізнався Володимир. — Але я можу уявити людину. Або місце.

І є ймовірність, що моя астральна оболонка переміститься саме туди. До цієї людини. У цю точку.

Він ледь усміхнувся.

— Звучить як дрібниця. Але це лише на перший погляд.

Володимир підняв очі.

— Уявіть собі бібліотеку.

Книжки стоять як завгодно. Вони є, їх багато, але знайти потрібну — складно. Це четвертий рівень.

А на п’ятому — та сама бібліотека, але з каталогом. Не ідеальним, не повним… але каталогом.

Він зробив паузу, даючи цим словам осісти.

— Потрапити куди треба все ще непросто. Але незрівнянно легше, ніж раніше.

Володимир зітхнув.

— По суті, додати мені більше й нічого.

Для вас орієнтир простіший.

— Третій рівень. Саме він.

Досягнути його не така вже й велика проблема… якщо винести за дужки саму ініціацію.