ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 22

Життя в карпатському містечку, що отримало назву — Ясногір'я, йшло своїм чередом. Клініка й санаторій працювали без збоїв, приносячи стабільний дохід. Потік пацієнтів не вичерпувався.

Діти з дитячого будинку жили щасливо. І це було не пафосне слово — вони справді відчували різницю. Після життя на межі болю й повільного згасання, а потім раптового одужання, навіть вимогливий розклад здавався подарунком. А навчання давали серйозне: звичайні предмети, фізична підготовка, робота з тілом. А ще — те, чого не було ніде більше: медитації, вправи на розвиток свідомості, спокійні, але наполегливі практики, які з часом змінювали саму внутрішню структуру дитини.

І не лише діти змінювалися.

По всій території, що належала «Спадку», постійно щось відбувалося. У горах ішли гірничі роботи, на схилах — сільське господарство й лісництва. Будівельні майданчики не пустували, а подекуди вже працювали перші промислові й наукові об’єкти.

У країні теж намітився перелом. Найгірше лишалося позаду, почалися часи повільного, обережного відновлення. І разом із цим згасав інтерес до компанії, що колись «осіла в горах». Занадто далеко, занадто незрозуміло, занадто самостійно.

Хіба що мобільна мережа «Спадок» та продукція з тією ж назвою викликали зацікавлення.

Це спокійне, врівноважене життя тривало до квітня дві тисячі другого.

Спочатку зателефонував Степан. Сказав коротко — є справа. Дуже важлива. Вони з Вікою й дітьми будуть уже ввечері.

Коли Войтенки приїхали, слова виявилися зайвими.

Володимир побачив усе одразу.

Аура маленького Володі була нестабільною. Її кольори то спалахували, стаючи неприродно яскравими, то ніби осідали, повертаючись до умовної норми. Він давно помітив: у всіх дітей їхньої компанії аури насиченіші, глибші, ніж у звичайних.

Але зараз турбувало не це.

Сама аура хлопчика… дихала.

Вона ледь помітно розширювалася, немов роблячи вдих, а потім стискалася, повертаючись назад. Нерівно. Нестабільно.

Володимир відчув, як усередині щось холодно стиснулося.

— Як давно? — Володимир звернувся до друзів, не зводячи погляду з хлопчика.

— Уночі почалося, — відповіла Вікторія. Голос у неї тремтів, хоча сама вона намагалася триматися. — Я встала перевірити молодшу. Ольга часто розкривається уві сні… І тоді побачила, що з аурою Володі щось коїться.

Вона на мить замовкла, ковтаючи сльози.

— Володимире… що це? Що з нашим сином?

Січовий повільно видихнув.

— Чесно скажу — я не знаю.

Він говорив спокійно, але внутрішньо вже був напружений, мов струна.

— Можу лише припускати. Ймовірно, це наслідок того, що він народився від людей, які вже пройшли ініціацію. Його енергетика… не зовсім звичайная.

— І що тепер робити? — цього разу спитав Степан.

— Спостерігати. І бути поряд.

Січовий похитав головою.

— Кращого варіанту зараз у мене немає. Тож Вікторія з дітьми залишаються тут. А ти, Степане, дивись сам по справах.

Степан лише кивнув. Слів тут уже не вимагалося.

Минуло два дні — і стало зрозуміло, що саме відбувається з маленьким Вовою.

Вони снідали разом, у кабінеті ресторану будинку. Це приміщення давно стало їхнім — зручне, тихе, і головне, воно межувало з кімнатою, що облаштували для дітей.

Там, за вже чималеньким «дитсадком», доглядали нянечки. Адже незабаром, після народження двійні у Володимира з Мариною, дітей у їхній компанії стане вже п’ятнадцять. А у кожного з них — свій фронт робіт, свої обов’язки. Без доглядальниць вони б просто не впоралися.

За столом йшла неспішна бесіда — і в цю мить Володимир відчув.

Знайома хвиля пройшла по його відчуттях — різко й чітко.

У дитячій.

Аура малого Вови спалахнула.

З’явилася енергетична оболонка ініційованого — і майже одразу схлопнулася.

Кольори почали тьмяніти. Не просто гаснути — провалюватися.

Січовий підскочив так різко, що стілець відлетів убік і з гуркотом перекинувся.

Він уже насичував енергією ауру хлопчика — і водночас біг до сусідньої кімнати.

За столом ніхто ще не встиг нічого зрозуміти. Але всі відчули — сталося щось страшне.

Вони рушили слідом.

Коли Вікторія вбігла до дитячої, Володимир уже стояв навколішки, тримаючи хлопчика на руках.

Прямий контакт — як і завжди — давав найглибший доступ.

— Вова, синку! — зірвався з Вікторії крик.

І саме в цю мить аура хлопчика вирівнялася.

Кольори повернулися — не дитячі, але стабільні.

І він зробив глибокий, перший після провалу вдих.

— Все… все, минулося.

Січовий сам не до кінця розумів, кому це говорить — собі, друзям чи батькам хлопчика.

— Все вже добре.

По щоках Вікторії котилися сльози. Вона підійшла й забрала сина з рук Володимира, притисла до себе.

— Мамо, чому ти плачеш? — затараторив малий. — Що сталося? Тебе хтось образив?

— Ні, — крізь усмішку й сльози відповіла Вікторія. — Все добре. Просто мама злякалася.

А Володимир дивився на хлопчика — і не приховував подиву.

Він зрозумів, що сталося.

Це був початок ініціації. Неконтрольованої. Небезпечної.

І лише завдяки власній, аномально розширеній енергетичній оболонці він встиг відчути це крізь стіни. Для інших такий радіус був недосяжний.

Це все — зрозуміло.

Незрозумілим було інше.

Спокій дитини.

Усі, абсолютно всі після першого дотику до ініціації були в шоці.

Навіть Марина — хоча її ініціація й була найпростішою.

А тут — ні страху.

Ні сліз.

Ні розгубленості.

— Він проходить це… легше? — промайнуло в голові Січового.

Занадто багато питань.

І жодної відповіді.

Ця подія не залишала місця для зволікань.

Рішення потрібні були негайно.

Володимир підвівся й жестом запропонував усім повернутися за стіл.

Вікторія лише похитала головою. Вона не відпускала сина ні на мить, тримаючи його так, ніби боялася, що варто розтиснути руки — і він зникне.

Січовий зустрів її погляд і мовчки кивнув. Він розумів.

Решта повернулася до кабінету. Двері за ними зачинилися, і в приміщенні запанувала тиша — важка, зосереджена.

— Думаю, всі вже зрозуміли, що сталося, — почав Володимир, спираючись долонями на край столу. — Але на всяк випадок скажу вголос.

Він зробив коротку паузу.

— У Володі почалася неконтрольована ініціація.

Усі тут колись пройшли ініціацію — кожен пам’ятав страх, біль і крихку межу між життям і смертю.

— З вами ми обирали час, — продовжив він спокійно, майже сухо. — Готувалися. Працювали поетапно.

— А зараз ви самі бачили: це може початися в будь-яку мить. Без попередження.

Він випрямився.

— Отже, всі наші плани треба переглянути.

По-перше — і це не обговорюється — діти відтепер живуть разом. Окремою групою.

При них постійно має бути хтось із нас. Кожну хвилину. Кожну секунду.

Хтось хотів щось сказати, але Володимир підняв руку.

— Щонайменше чергуємо вдвох. Людські потреби ніхто не скасовував: вода, їжа, сон, туалет. Один завжди залишається. Завжди.

Він трохи помовчав, ніби зважуючи наступні слова.

— Є ще дещо. Я раніше про це не говорив. Просто не було потреби.

Увага в кімнаті стала майже відчутною.

— Ваші учні. Ті, кого ініціювали ви… вони інші.

— Навряд чи хтось із них колись опанує здібності вище третього рівня. Імовірність того, що вони зможуть когось ініціювати — мізерна.

Він зробив ковток води.

— Якщо спростити:

тих, кого ініціюю я, можна назвати творцями. Вони здатні піти далі. Вони можуть ініціювати інших.

Наступне покоління — вже ні. Вони володіючі. Цілителі. Трансформатори.

Але не передавачі. Ремісники, не творці.

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша.

— І от до чого я веду, — підсумував він. — Поки Вова не пройде ініціацію до кінця, на мене у справах не розраховуйте.

Володимир сказав це спокійно, але без права на двозначність.

— Не дати йому померти може кожен із вас.

А от допомогти сформувати повноцінну енергетичну оболонку — тільки я.

Він повільно обвів усіх поглядом.

— І так буде з кожним із наших дітей. Іншого варіанту я не бачу.

Ніхто не заперечив.

Бо всі розуміли:

це вже не питання вибору.

Це — майбутнє їх дітей.

Наступні три дні стали для Січового — та й для всіх інших — справжнім випробуванням.

П’ять разів.

Цілих п’ять разів за три доби маленький Вова провалювався в ініціацію.

Кожного разу все відбувалося однаково — і кожного разу ніби вперше.

Аура різко розширювалася, з’являлася зачаткова енергетична оболонка… і майже одразу схлопувалася. Дихання зупинялося. Серце завмирало.

І тільки завдяки контролю тіла Вікторія зі Степаном не зламалися остаточно.

Найстрашніше було не саме видовище.

Найстрашніше — нічого не робити.

Стояти поруч. Дивитися, як твій син перестає дихати.

Знати, що будь-яке зайве втручання може йому зашкодити.

І просто чекати.

Щоб уникнути зайвих запитань і непотрібної паніки, доглядальниць замінили. Поруч із дітьми залишилися лише володіючі — ті, кого за останні роки ініціювали Січовий і його друзі.

Реакцію дівчат важко було забути.

У перший момент — розгубленість.

Потім — усвідомлення.

А вже за мить — мовчазна згода й прийняття.

Вони зрозуміли, чому саме вони тут.

На третій день усе нарешті змінилося.

Цього разу, коли хвиля енергії прокотилася по аурі хлопчика, оболонка не схлопнулася. Вона стабілізувалася. Повільно, ніби невпевнено, але втрималася.

Енергетична оболонка Вови сформувалася.

Нестандартна.

Радіусом у чотири метри — замість звичних трьох.

Вона була бляклою, майже неактивною — як і має бути одразу після ініціації. Це справа часу, практики й росту.

А от розмір…

— Схоже, — тихо сказав Січовий нарешті, — діти таки будуть сильнішими за нас.

Ще тиждень Володимир провів поруч із хлопчиком. Про всяк випадок.

А Вова тим часом із серйозним виглядом розповідав усім навколо, що може бачити із заплющеними очима. І щиро дивувався, чому дорослі так на це реагують.

Січовий слухав — і лише криво усміхався.

Окрему групу для своїх дітей вони створили вчасно.