ДРУГИЙ ШАНС

Розділ 34

Перший брандер у космосі було зібрано вже навесні.

Подію транслювали майже всі світові канали. Камери стежили за стикуванням модулів, за повільним змиканням конструкцій, за тим, як окремі блоки формують гігантський спис створений для удару.

Уряди охоче долучилися до інформаційної хвилі. Кожен прагнув продемонструвати свою причетність.

Перший брандер повільно розгорнувся на орбіті, стабілізував обертання і завмер — спрямований у порожнечу.

Нові модулі піднімалися згідно графику. З них складалися нові корпуси. Один за одним народжувалися наступні брандери. Космос, який донедавна здавався порожнім, тепер нагадував верф, де будували флот останньої надії.

Поки що всі апарати розміщували на геостаціонарній орбіті.

Там витрати на утримання були мінімальними. Вони зависали над планетою, синхронно обертаючись разом із нею, немов мовчазні вартові.

І зкожним новим апаратом у новинах ставало трохи менше паніки.

От тільки менше паніки — не означало її відсутність.

Світ не заспокоївся.

У той час як у Карпатах темп лише зростав — нові цехи, нові рівні укриття, нові запуски, — в інших частинах планети картина була строкатою.

Десь працювали не менш завзято. Будували укриття. Переобладнували шахти. Розширювали метро. Бурили додаткові тунелі. Держави вкладали мільярди, корпорації від них не відставали.

Але люди прекрасно розуміли: місця вистачить не всім.

Неможливо сховати під землею майже дев’ять мільярдів.

Особливо нервували жителі узбереж. Не потрібно було бути фізиком, щоб уявити наслідки. Усі в дитинстві кидали камінці в річку чи калюжу. Бачили, як хвиля розходиться від місця падіння.

Уявити уламки завбільшки в кілометр, що падають у океан, було не так складно.

Цунамі накриють узбережжя.

На кілометри.

Можливо — на десятки кілометрів углиб суходолу.

Почалося велике переселення.

Мільйони людей рушили вглиб континентів. Міста розросталися хаотично. Транспортні вузли працювали на межі можливостей. Це неминуче вдарило по виробництвах. Ланцюги постачання рвалися. Біржі лихоманило.

Збанкрутувати або навпаки збагатіти стало простіше, ніж будь-коли.

Гірничі компанії, що спеціалізувалися на будівництві підземних об’єктів, виставляли астрономічні рахунки — і багатіли щодня. Натомість автомобільна промисловість майже завмерла. Кому потрібен новий седан напередодні кінця світу?

Щоправда, виробники швидко переорієнтувалися на будинки на колесах. Мобільність знову стала цінністю. Але це не рятувало галузь повністю.

І так — майже скрізь.

Одні сфери вибухали прибутками.

Інші — зникали.

Проповідники останнього дня отримали те, чого їм завжди бракувало, — фактичний доказ. Небо ось-ось мало впасти на землю. І тепер їх слухали уважно.

Зростала кількість радикальних рухів. Розквіт тероризму став неминучим. Якщо все одно незабаром помреш — то чому не раніше? Чому не «за ідею»?

Попри зусилля урядів, світ дедалі більше хитався.

Люди стали нервовими. Насильство — буденністю.

І водночас — ніколи раніше людство не віддавалося так любові й розвагам.

Хтось поспішав провести залишившийся чшас з коханими.

Освідчувалися. Мирився після років ворожнечі.

Хтось забирав заощадження, щоб здійснити давню мрію.

Гроші втрачали сенс.

Туризм розквітнув. Люди летіли до гір, пустель, океанів — побачити світ, поки він ще існує.

Україна на фоні інших держав майже не вирізнялася.

Попри не надто великі глибини Чорного моря, Крим і все узбережжя стрімко спорожніли. Люди виїжджали масово, не бажаючи перевіряти, наскільки руйнівною може бути хвиля. Береги Азовського моря теж втрачали мешканців — ніхто не хотів ризикувати.

Натомість Карпати обживалися повним ходом.

Особливо — території поблизу земель, освоєних Спадком. Ціни на ділянки злетіли до небес. Хтось будував повноцінні укриття з автономними системами життєзабезпечення. Інші, не маючи таких коштів, облаштовував хоча б невеликі бункери — по суті, заглиблені підземні поверхи звичайних будинків.

Люди тягнулися ближче до Спадку.

Ближче до спадкоємців.

Ближче до тих, хто бодай щось контролював у цьому хаосі.

У самих володіючих теж відбувалися зміни.

Ще раніше Володимир помітив одну річ: найближчі помічники Марини, ті, кого вона ініціювала особисто, мали дещо іншу енергетичну структуру. Їхня оболонка виглядала щільнішою, впорядкованішою.

Тепер, коли їхні діти також були на четвертому рангу, гіпотеза про роль рівня сили отримала підтвердження.

Ініційовані Мариною та дітьми мали більш структуровану оболонку. Вона не була такою ж, як у тих, кого ініціював сам Володимир, але значно перевершувала результат ініціації володіючих третього рангу.

Це ставило нове питання.

Чи зможуть такі володіючі самі проводити ініціацію?

Раніше відповідь була однозначною — ні.

Існував чіткий розподіл.

Він ініціює.

Після досягнення третього рангу володіючий може спробувати ініціювати інших.

Але далі — межа.

Якщо ті, кого ініціювали, намагалися провести ініціацію — ініційований просто помирав. Оболонка не витримувала. Структура розвалювалася.

Та тепер з’явився шанс перевірити.

Експерименти проводили під наглядом Володимира — або когось із достатньо сильних, здатних у будь-який момент перехопити процес і стабілізувати оболонку.

Спроба відбулася.

Не вийшло.

Довелося втручатися, рятуючи ініційованого від фатального зриву.

Але різниця була очевидною.

Цього разу не вистачило зовсім небагато. Якоїсь крихти стабільності.

Січовий не любив загадувати наперед.

Проте висновок напрошувався сам.

Можливо, третє покоління — його онуки — коли виростуть, зможуть ініціювати ініціаторів. Майже так само, як це робить він.

А можливо, справа не тільки в поколінні.

Можливо, іншим просто потрібно перейти межу.

Піднятися вище четвертого рангу.

До п’ятого.

Усі прекрасно розуміли просту річ: у володіючих шансів пережити катастрофу значно більше, ніж у тих, хто освоїв лише перший ранг. І тим паче — більше, ніж у звичайних людей.

Тому черга на ініціацію зростала щодня.

Ті, хто раніше боявся процедури — адже під час переходу потрібно кілька разів пройти крізь клінічну смерть, — тепер набиралися хоробрості.

Страх померти під час ініціації програвав страху померти без неї.

Але була й інша причина.

Спадок ніколи не проголошував повного рівноправ’я.

Ти був біля витоків?

У дев’яностих допомагав будувати ще не корпорацію — кооператив?

Ти пройшов крізь десятиліття разом із засновником?

Вкладав сили, здоров’я, час?

Тоді ти й твоя родина отримаєте найкращі умови.

Великі печери.

Вирощені живі приміщення.

Підземні водойми.

Простір.

Комфорт, наскільки він можливий під землею.

Інші володіючі теж не будуть ображені. Але до моменту катастрофи очікувалося від тридцяти до сорока тисяч ініційованих. А місця у великих печерах на всіх не вистачало.

До того ж — діти.

У Спадку вони завжди були пріоритетом. Дитячі будинки й школи займали найкращі ділянки укриття. Простір, краща їжа, водойми — усе віддавали майбутньому.

Середніх печер було більше. Житло там мало не набагато гірші умови. Менше простору, замість озер та річок — струмки. В іншому, все те саме.

А от звичайні робітники розміщувалися вже в тунелях.

Рук володіючих не вистачало, щоб виростити для всіх живі будинки. Тож там ставили модульні конструкції.

Гірше — але безпечно і придатно для нормального життя.

По суті, Спадок поступово повертався до чогось схожого на станове суспільство.

Можливо, це й не виглядало ідеально.

Але позиція корпорації була жорсткою: краще життя потрібно заробити вкладеними зусиллями.

І само володіння не давало автоматичних привілеїв.

Якщо хтось із володіючих вирішить, що вже досяг достатньо і тепер може жити за чужий рахунок — він одразу опускався на щабель нижче в ієрархії. А якщо й це не допоможе, то йому покажуть, де знайти вихід.

Повноцінне переселення розпочалося за рік — у тридцять восьмому.

Поки що більшість продовжувала жити в Ясногір’ї. Але кожна родина вже отримала житло в укритті.

Люди розуміли: жити там доведеться роками.

Тому облаштовували простір під себе. Вішали звичні світильники, розсаджували рослини, переносили улюблені меблі, намагалися створити бодай ілюзію дому.

Різниця між життям на поверхні й під землею була разючою.

Тут — сонце, вітер, небо.

Там — стабільна температура, рослине та штучне світло, контрольований мікроклімат.

Якою б досконалою не була екосистема підземелля, на дворі дихалося легше.

Тож звикали поступово.

Цього тижня — два дні в укритті.

Наступного — три.

Потім — чотири.

Психологи майже не мали вихідних. Клаустрофобія виявилася серйознішою проблемою. У деякого навіть коротке перебування в замкненому просторі викликало паніку. А думка про роки під землею — справжній жах.

Допомагали сеанси стабілізації енергетики разом із класичною психотерапією. Володіючі м’яко гасили надмірні реакції оболонки, працювали зі свідомістю.

Певне розшарування виникло й за родом діяльності.

Виробництво та аграрні комплекси розподілили по всьому підземному місту, щоб уникнути критичних вузлів. Але концентрація все одно існувала.

І стара команда Січового тепер мешкала в різних частинах укриття.

Войтенки разом з Іваненками розташувалися в печері, оточеній промисловими секторами. Їхня зона відповідальності — виробництво, переробка, технологічні лінії.

Руденки та Черненки, як і раніше, спеціалізувалися на глибокому зціленні. Їм віддали дві печери в різних частинах комплексу. Там розгорнули повноцінні медичні центри.

Яремчуки й Ткаченки відповідали за рослинництво та тваринництво. Їхні сектори межували з підземними водоймами й тепличними комплексами.

Загалом укриття поділили на умовні сектори, й кожен із старої команди отримав свою ділянку відповідальності.

Марина традиційно тримала під контролем усе, що стосувалося рослин і тварин. Її помічниками були Сашко, Микита, Яремчуки та Ткаченки.

Медицина розподілилася між Січовими-Войтенками, Руденками й Черненками.

Промисловість — за Войтенками та Іваненками.

Порядок і внутрішню безпеку забезпечували Кравченко.

Діти й освіта, як і раніше, залишалися під опікою матері Володимира.

А догляд за цілісністю укриття — несучі конструкції, енергетичні вузли, стабільність великих печер — взяв на себе його батько.

Сам Володимир стояв над системою.

Усе, що стосувалося здібностей, критичних втручань, нестандартних ситуацій — зрештою сходилося до нього.

Попри спеціалізації, попри розвиток інших, у силі він залишався на порядок вище.