Недосвідчена юність

Бажала в Світлі жить,

"Та ні!" сказала тьма.

Бо темрява мені життя дала,

і розум мій, і розвиток сюжету,

а світло все спалило у мені

ущент, до попелу, до тла,

тому я не приймаю більше світла...

(ім'я автора не виявив)

Біля мису Круазет, у невеличкій затоці Ле Гуд, трохи південніше Марселя, приліпилося до скель маленьке рибальське селище. Воно виникло, коли англійська шхуна, не зумівши сховатися від шторму, зазнала аварії в прибережних водах. Ті, кому пощастило вибратися на берег, й поклали початок цьому поселенню. Може, затока й отримала таку назву саме через те, що практично всі врятувалися, хоча французькою "Ле Гуд" означає "лікті".

Пасажири та команда шхуни планували залишитися ненадовго, щоб накопичити грошей для повернення на батьківщину, але деякі вросли в цю землю, зайвий раз підтвердивши прислів'я: "Що робиться на якийсь час— залишається назавжди". Мабуть, долею було задумано, щоб вони пустили коріння в цих скелях як не назавжди, то на досить великий термін.

Під час аварії один із пасажирів того судна здавався справді несповна розуму. Попри шалений шторм, він кидався до тих, хто вже був на березі, і благав негайно рятувати його багаж. Він заламував руки в сумному розпачі й намагався кинутися в буремне море. Згодом, коли шторм притих і хвилі трохи заспокоїлися, він довго пірнав у море. Що він там шукав, він так і не розповів, тому й нажив слави трохи божевільного.

Його хатина стояла за межами селища, на відшибі, і до нього рідко хто звертався, особливо після того, як старий п'яничка Джон почав розпускати чутки, буцімто той знається з нечистою силою й варить чаклунські зілля. Напевно, Джон просто заздрив, бо сам міг тільки споживати зілля, знаходячи прихисток під столом у таверні.

Поселенці швидко асимілювалися, найшвидше іспанці, та й кілька англійців уже за кілька років говорили майже без акценту. Поступово вони створювали сім'ї. Хтось із тих, хто пережив аварію, повернувся на батьківщину, поїхав углиб материка, але були серед поселенців і прибульці, що оселилися тут. З'явилися діти. Життя, як завжди, брало своє.

Маленька мешканка селища Естель народилася дуже допитливою і, попри численні заборони суворої матері, часто бігала в гості до знахаря. Їй було страшенно цікаво подивитися, чим він там займається. Але як вона не придивлялася, нечистої сили так жодного разу й не побачила. Мабуть, нечиста сила була дуже сором'язливою або просто спала, поки Естель намагалася її вистежити.

У Брюса, так звали цього самітника, був невеличкий город під прикриттям скель. Окрім овочів та кількох кострубатих фруктових дерев, там росли лікарські трави, які він сушив на кроквах своєї халупи. Збирав він трави й по околицях, іноді продаючи їх на ринку Марселя. З часом ці висохлі пучки та суміші з них рятували хворих, і за ним остаточно закріпилася репутація чаклуна та знахаря.

Естель подобалося тихенько сидіти в напівтемряві та спостерігати, як він, бурмочучи щось собі під ніс, зважував таємничі порошки на столі біля вікна. Він перетирав у ступці камінці, які перед цим уважно роздивлявся, щось варив у глиняних горщиках і тихо лаявся, що не має скла й не може отримати чистої есенції.

Мала навіть засинала під чарами його бурмотіння, сидячи в куточку й клюючи носиком, а він просто забував, що він не сам. Іноді він ловив рибу або збирав молюсків, іноді ходив у місто й повертався вічно незадоволений, лаючись, що виробники скляного посуду хочуть надто багато за реторту чи перегінний куб. Але кількість скляних колб і реторт поступово зростала в його хатині й займала вже кілька полиць.

Часом він знову намагався пірнати біля тієї скелі, об яку розбилася їхня шхуна, а часом просто сидів цілими днями на високому березі, дивлячись незрячим поглядом за обрій. На Естель він почав звертати увагу, коли вона одного разу сказала, що та суміш, яку він приготував, світиться слабким зеленим світлом. Він дуже занервував, навіть зрадів і довго розпитував її про це світіння, ніби сам не міг його побачити.

З того часу він став ставити їй подібні запитання й почав розповідати, які трави від яких хвороб допомагають. Естель швидко зрозуміла, що дорослим не можна розповідати, що вона відвідує чаклуна й вчиться у нього. Це усвідомлення прийшло після того, як мати її відшльопала мокрою ганчіркою під осудливим поглядом батька — вічно похмурого рибалки, що цілодобово пропадав у морі.

Батько продавав те, що спіймав, потім знову йшов у море й часом на кілька днів. Мати, яку батько називав на англійський манер Мері, мало бувала вдома, працюючи в рибній крамниці в Марселі. Отже, Естель більшу частину доби була полишена сама на себе. Хазяїн крамниці, в якій працювала Мері, часто купував частину риби в її чоловіка, за що вони були йому дуже вдячні. Він завжди платив справедливу ціну.

Брюс почав навчати Естель грамоті, коли помітив у неї тямущість і гарну пам'ять. Через нетривалий час вона вже жваво тараторила, читаючи незрозумілі книги з незнайомими словами. Сенс цих слів вона щохвилини, відриваючись, просила пояснити. Брюс хоч і сердився в такі моменти, але не кричав на Естель, як її мати, і терпляче пояснював.

Зрештою, одного разу, він витратив кілька деньє і купив їй книжку з цікавими казками. Естель вивчила її напам'ять, читаючи та перечитуючи безліч разів. Але забрати її додому вона боялася. Книжка зберігалася в будинку чаклуна. Можливо, вона боялася, що мати використає її як черговий аргумент у виховному процесі. Тобто стукне нею по макітрі або пустить її на підпал.

Потім він почав навчати її писати, і навчитися цьому виявилося важче, ніж читати. Перші слова Естель писала на піску. Свій новий талант читання та письма вона ретельно приховувала від батьків. У їхньому селищі, мабуть, тільки Брюс був письменним, та ще кілька людей, ворушачи губами й водячи по рядках пальцем, мали змогу читати Біблію. Святе Письмо залишилося після смерті п'янички Джона. Очевидно, що він був свого часу заможним, адже Біблія коштувала неймовірні гроші. Або він просто вдало зіграв у кості.

Проте за кілька років спокійного життя, в Марселі зненацька спалахнула епідемія. Рибу стало майже неможливо продавати, і Мері була звільнена з крамниці. Може, й добре, що її звільнили. Незабаром господар магазину, де вона працювала, і вся його родина померли під час чергового спалаху хвороби. Рибалки були настільки налякані, що кілька сімей, закинувши свій нехитрий скарб у човни, вирушили на пошуки безпечнішого місця.

Брюс продовжував навідуватися в Марсель і часом повертався звідти в піднесеному настрої з речами у вузлах. Подейкували, що він проникав у будинки, де померли мешканці, й збирав речі нещасних, які загинули під час епідемії. Його почали боятися ще більше. А йому все було байдуже, і він не боявся захворіти— справа була явно нечиста. Дехто шепотів, що він, мабуть, просто мав імунітет до чуми... або до докорів сумління.

Навколо міста почали будувати стіну та поставили варту, щоб не дати мешканцям та худобі розбігтися по околицях і рознести заразу. У державі після смерті короля і так усе було непросто. Безвладдя відбивалося на всіх громадянах. Поміняли гроші, в ходу були паперові банкноти, введені шотландцем Джоном Ло, другом регента молодого короля Людовіка XV. У монетах впав вміст золота та срібла, і паперові гроші стали надійнішими за монети. Але банкнот надрукували надто багато. Папірці не були забезпечені золотом. Через деякий час стався крах економіки, паперові гроші стрімко перетворювалися на пил, а тут ще й епідемія чуми.

Брюс все ж таки захворів. Захворів не чумою, а підхопив запалення легень, бо був скинутий зимового вечора у воду в порту Марселя. Його пограбували, і це ще було щастя, що не вдарили ножем. Однак його сильно продуло в мокрій сорочці під холодним вітром, поки він дістався додому. Брюс страшенно кашляв і лежав у своїй холодній хатині зовсім один.

Він не міг навіть сходити до міста з візком, щоб купити палива. Рибалок, що залишилися в селищі, не тільки відлякувала його слава як чаклуна, але вони ще й боялися підхопити страшну хворобу, від якої нікому не було порятунку. Казали, сам вікарій з абатства Сен-Віктор помер у страшних муках. Навіть єпископ поїхав до Парижа від біди подалі, що додало зневіри городянам. "Якщо вже єпископ тікає, то нам тут точно робити нічого!" — думали вони.

Тепер, перебуваючи під пильною увагою матері, Естель змогла з'явитися у Брюса лише за тиждень. Притягла йому трохи рибної юшки в казанку, який обмотала ганчірками, щоб хоч трохи зберегти тепло. Але було вже запізно. Вона з'явилася якраз вчасно, щоб він, взявши її чіпко за руку і дивлячись палаючими очима, що запали у зхудале обличчя, прошелестів пересохлими губами:

— Передаю тобі свій дар з цим кільцем. Шкода, моя зірочко, що я не встиг тобі так багато розповісти. Прочитай мій щоденник у чорному, я його тримаю зверху на балці, над пучком трави Іоанна Хрестителя. Ти розумниця, ти розберешся в написаному.

З цими словами він тремтячими руками надів на її палець простеньке кільце з білого металу, що випромінювало навколо себе яскраве синє з бірюзою світло, і помер.

Естель навіть здалося, що від його тіла відокремилася примарна тінь Брюса і, озирнувшись на неї через плече, полетіла крізь копчену стелю. Мабуть, тінь Брюса поспішала знайти затишне місце, де її ніхто не звинуватить у мародерстві. Втім дівчинка ще цього не розуміла. Кільце бовталося на її маленькому пальчику, і Естель стиснула пальці в кулак, щоб воно не загубилося. Смерть Брюса її не налякала, а скоріше засмутила.

Їй було всього десять років, і вона, доторкнувшись пальцем до його давно неголеної щоки, озирнулася на балку над вхідними дверима. Там висіла трава, що ввібрала кров Іоанна Хрестителя. Коли йому відрубали голову й несли до царя Ірода, на землю капала кров, і з цієї крові виросла рослина, яка давала цвіт у день літнього сонцестояння.

А голову Іоанна можна було побачити в кафедральному соборі в Ам'єні, що в Пікардії. Про це розповідав чернець, який зупинився переночувати в їхньому селищі. У нього ніхто не купив дерев'яні хрестики, зроблені, як стверджував чернець, з хреста, на якому був розіп'ятий Ісус. І він пішов далі, у бік Тулону. Напевно, його "справжні" хрестики були настільки справжніми, що ніхто не наважився їх купувати, аби не сплюндрувати їх.

Збір Трави Іоанна наступав наприкінці червня, і Естель це пам'ятала. Брюс майже ніколи не називав цю рослину як усі інші, а називав її "звіробій". Він вважав його особливим і не лише за лікарську силу дірявих листочків. Хоча Естель і не розуміла, але запам'ятала, що це одна з дванадцяти священних рослин. Відповідає знаку Стрільця і з часів ордену "Троянди та Хреста" захищає від порчі.

А якщо помістити її над вхідними дверима, як у Брюса, вона не дозволить увійти в будинок людині з поганими намірами. Вже чим чим, а чудовою пам'яттю Естель могла похвалитися. Але зараз перед нею стояло завдання складніше— як з її зростом дістатися тієї крокви? Насилу присунувши до дверей важкий стіл, вона змогла нагромадити на нього стілець і добре, що хатина була невисока. Ставши навшпиньки, вона дотяглася пальцями до зошита в чорній шкіряній обкладинці, і разом із зошитом на стіл важко впав мішечок.

Вона розв'язала зубами шнур, що стягував його горловину, і застигла, зачарована блиском золотих монет, багатих важких каблучок і прекрасних камінців, що переливалися та сяяли. Вочевидь, і справді Брюс займався крадіжкою цінностей у померлих від чуми городян, але Естель була надто маленькою, щоб замислитися про це. Її, мабуть, більше цікавило, скільки їжі та книжок можна купити за такий блиск.

Спочатку вона хотіла все покласти на місце, але кільце, яке надів на її палець Брюс, якось дивно завібрувало, і стало випромінювати світло малинового кольору. Естель вирішила, що зошит та мішечок треба переховати. Після цього сяйво кільця знову стало блакитним. Вона зрозуміла, що в неї з'явився підкажчик, який їй допомагатиме в цьому поки що малозрозумілому для неї житті. Вона наділа обручку на великий палець, де вона трималася трохи міцніше.

Ще раз глянувши на бліде обличчя небіжчика з відкритим ротом, обрамленим почорнілими синюшними губами, взяла свій казанок з охололою юшкою. Притиснула під пахвою зошит у шкіряній палітурці й стиснула в маленькій долоні горловину мішечка. Зошит, кільце та мішечок вона сховала в невеликій печерці майже на самому мисі.

Щоб побачити вхід до схованки, слід було спуститися ледь помітною стежкою, ризикуючи зірватися з крутого урвища прямісінько на каміння, об яке пінилися хвилі. У печерку вела вузька нора, в яку тільки вона й могла протиснутися, та й ще цей хід повертав, і доводилося лягати набік, щоб пролізти всередину. Зате забравшись туди, можна було встати, хоча стеля і не дозволяла Естель випростатися на повний зріст.

Усередині була напівтемрява, простір освітлювався від тріщини в скелі, через яку було видно море. Щоправда, в цю щілину й задувало, але можна було напхати в неї моху. Печера була маленькою, ледь вистачало довжини й ширини, щоб лягти, підігнувши ноги, і на підлозі лежали тонкі кісточки птахів. Швидше за все, тут колись знайшли тимчасове укриття лисиці.

З моря вхід у лігво загороджував камінь, повз який потрібно було зігнувшись протиснутися. Тож виявити печеру не було жодної можливості. Це було диво, що Естель знайшла це місце, коли хотіла спіймати гарного метелика рік тому. Метелик сів на камінь, що загороджував вхід з боку моря, і злетів, коли вона вже простягла руку, щоб його схопити.

Естель притиснула каменем свої скарби, вилізла назовні, підхопила казанок і побігла додому, де їй влетіло від матері.

— Ти де тинялася, та ще й з їжею? Кого годувала? Не бачиш, що нам самим нічого їсти? — лаяла її мати, час від часу штовхаючи долонею голову дівчинки.

Естель тільки мовчки позирала на матір спідлоба. Тут у їхню халупу увійшов батько, і за дверима чулися голоси його товаришів.

— Що вона знову наробила? Залиш її! — заступився він похмуро за доньку, — краще дай мені ганчір'я, треба зробити смолоскипів і спалити хатину чаклуна. Він уже більше тижня на людях не з'являвся. Коли Фаб'єн почав кликати його й стукати у двері, він не відгукнувся. Мабуть, помер від чуми. Не варто тримати залишки його тіла так близько до наших хат. А ховати його, охочих немає, можна й самим не вберегтися. Зараз вітер дме з моря, саме час упокоїти його. Адже хто хоче мати сусіда, що навіть після смерті продовжує лякати?

Мері забула про Естель. Знайшла чоловікові ганчір'я і трохи старої густої олії з осадом, що залишилася на дні колотого глечика. Якраз для світильника чи смолоскипа. Чоловіки зробили три смолоскипи й пішли до хатини Брюса. Уже через півгодини вона яскраво запалала, і вітер поніс іскри пожежі від їхнього селища вгору та на північ.

Тріск був чутний навіть сюди, і Естель похвалила себе, що переховала зошит. Вона за кілька днів сходила на місце, де була пожежа, але там уже практично нічого не залишилося. Тільки трохи вугілля, яке розвівав вітер, і кілька обвуглених брусів, що стирчали вгору, наче олівці. Навіть камін і димар завалилися. Серед вугілля та попелу поблискували уламки оплавленого скла від реторт та колб.