Недосвідчена юність

Відьма, побачивши себе раптом у темряві, скрикнула. Тут чорт, під'їхавши дрібним бісом, підхопив її під руку і давай нашіптувати на вухо те саме, що зазвичай нашіптують усьому жіночому роду. Дивно влаштовано все на нашому світі!

"Ніч перед різдвом" Н.В. Гоголь

Наснилася мені повна біліберда. Як я хлопчиськом бавився зі своїми друзями наприкінці тієї вулиці, де живе моя бабуся. Раптом на горизонті з'явилася маленька кругла чорна хмарка. Друзі, закричавши: "Це Змій Горинич летить!", кинулися із захоплено переляканим вереском вулицею до своїх будинків. Найближчим був будинок Сергія, потім будинок Наташі і навпроти її будинку — хата Мишка.

Дім моєї бабусі був за хатою Михайла — мені повертатися далі за всіх. Але тут у мене розстебнувся ремінець на сандалеті. Я від роздратування дригнув ногою, і сандалета полетіла в дорожній пил, на десяток кроків уперед. Треба було бігти в розстебнутій або відфутболити її в протилежному напрямку, а тепер я тільки віддалив себе від дому на десять кроків! Таке відчуття, що сама доля проти мене, навіть уві сні.

Мої друзі вже вбігали у свої двори, а я все ще стояв на тому місці, де ми гралися, вагаючись з рішенням, не в змозі вирішити, що робити. Бережливість переважила, адже якщо я залишу сандаль на дорозі, мама лаятиме, та й ногу об скло можна порізати. У цій м'якій дорожній пилюці за законом підлості напевно зустрінеться гострий шматочок скла.

Я підбіг до сандалети і поспіхом спробував швидше застебнути ремінець. Затягнув його занадто туго, і він стиснув мені щиколотку. Але коли я був готовий підвестися, щоб рятуватися втечею, і підняв голову, просто перед собою побачив величезного дракона з роззявленою пащею і вогненним плювком, що зароджувався в його горлі. Зараз він просто спалить мене! Ось так і закінчуються тупі дитячі ігри!

Я скрикнув і зусиллям волі прокинувся. Витріщив очі і побачив над собою велику і широку кришку труни, що високо висіла наді мною. З щілинами в нефарбованих дошках, а з боків кришки звисали оксамитові оборки. Було тихо, як у могилі, але світло і сонячно. Щиколотка моєї правої ноги заплуталася в шнурі з товстою китицею на кінці, і я даремно дригав у паніці ногою, наче ще перебував уві сні, намагаючись звільнитися від мотузки. Цим шнуром були перев'язані штори, що звисали з кришки наді мною. Важкі та темні занавіси були зібрані до дерев'яних колон, що підпирали кришку над ліжком.

Серце билося як скаженне, і дихання було прискореним. Що зі мною? Як я міг злякатися дитячої казки про якогось там Горинича? З іншого боку, уві сні я був маленьким худим та чаморочним хлопчиськом. Саме таким я і відчував себе у перші секунди після вимушеного пробудження.

І крім того, збивало з пантелику відчуття перебування в багатошаровому сні. Я ніби з одного сну перескочив у другий. І якщо у першому я був хлопчиком проти казкового Змія, то у другому я був уже досить зрілим проти фентезійних гоблінів. Прогрес, хоч і сумнівний.

Чо-орт забирай! Це не сон! Я справді прокинувся в цьому дворянському будинку, і я пам'ятаю цей балдахін у світлі свічок! Це як треба крутитися вночі, щоб намотати на свою ногу шнур із розпушеною китицею на кінці?! Ось і свічник на столику біля ліжка. Його мені залишив Грим. Тільки замість гумових чобіт, які я скинув увечері, тепер біля ліжка стояли мої кросівки. Ну так, адже Грим учора казав, що йому сподобалися мої гумові чоботи. Сподіваюся, він носить їх з гордістю, або хоча б із задоволенням. Дрібний мародер!

І на який ляд я їм потрібен? Ой, нічого мені лаятися. Треба вставати. Я знехотя одягнувся і, зашнурувавши кросівки, підійшов до вікна. Переді мною відкривався знайомий, але розмальований яскравішими фарбами пейзаж.

Будинок оточували ті ж дерева, однак вже з зеленим листям. Листя ворушилося вітром і крізь шибки невиразно долинав їхній шепіт. Трава біля будівлі була скошена. Навіть було видно стежку навколо будинку, вимощену великими пласкими каменями нерівної форми з широкими проміжками. Прямо як у брошурах туристичних фірм, краєвиди старовинних замків, тільки тут краєвиди з гоблінами.

Я був вже не проти і перекусити, але коли вийшов з кімнати, здригнувся від несподіванки. За дверима стояв Тіт, який одразу повідомив мені, що "господиня чекає в бібліотеці!" і показав рукою, куди мені йти. На його гострих вухах теж росло руде волосся, і з самих вух стирчали неохайні пучки. Гоблін — одним словом! Я слухняно побрів у вказаному напрямку, хоча кімната з дзеркалом знаходилася в протилежному боці, і я віддалявся від неї.

Думки про можливість втечі знову промайнули в голові. Чи вийде застрибнути в дзеркало і потім кинутися навтьоки у бік села? Чи є ризик, спіткнувшись, упасти зненацька разів п'ятдесят своєю незахищеною спиною на два неймовірно гострі ножі цих дрібних розбійників?

А потім вони закинуть мій труп у багно боліт? Будуть розгойдувати мене під дитячу лічилку "Чорти в озері купались, чорти дупами штовхались". Недомірки хоч і ледве діставали мені до підборіддя, але були дуже сильними, і в цьому я вже переконався. Закинути можуть далеко. Та ні, фігня! Головне швидко бігти, у мене ноги довші, не наздоженуть, товсті ліліпути, особливо якщо будуть у моїх чоботях на виріст.

Розмірковуючи таким чином, я зайшов до бібліотеки, і Тіт зачинив за мною двері, залишившись зовні. Господиня зручно влаштувалась на софі, поклавши на неї ноги. Спину їй підпирали подушки, оздоблені золотою бахромою з дрібними китицями на кутках. Якась богиня відпочинку, — подумав я.

У її руках була книга, і господиня відвела погляд від сторінок, щоб мовчки, кивнувши замість вітання, показати мені на крісло поряд із софою. І я ще пам'ятав, яка була рвана і зітліла оббивка цього крісла. Але зараз на ньому навіть порошинки не було. Уся кімната була ретельно прибрана, і в косих сонячних променях, що падали на розстелений по підлозі килим, не кружляла жодна мізерна часточка пилу. Я також у відповідь вклонився. Мовчати, так мовчати!

— Яке з жіночих імен тобі найбільше подобається? — запитала мене хозяйка дому, і я вперше мав нагоду уважно розгледіти її.

Як тільки вона заговорила зі мною, я зосередив свою увагу на ній. У пам'яті виник образ, змальований на картині, і думки, що майнули, коли я її розглядав на полотні. Художник дуже добре вловив усі тонкощі її характеру. Вона була владною, і губи зневажливо, хоч і ледь помітно, кривилися.

Погляд зелених очей був спокійний до байдужості. Здавалося, що її ніщо не здатне здивувати. Брова злітала від перенісся до скроні нерівною хвилею і знову опускалася, щоб непомітно зігнутися вгору кінчиком біля скроні. Друга брова прикрита волоссям. Правильний ніс і пропорційна відстань між носом і губами робили її обличчя практично ідеальним. Губи середньої повноти, але верхня трохи тонша. Темне волосся у високій зачісці додавало їй років і опускалося локонами на плечі і спину.

І що я таке думаю? Я ж на власні очі бачив її зітлілий скелет із сивими пасмами залишків волосся? Але зараз вона виглядала на тридцять п'ять, а якщо перефарбувати трохи завиту на кінчиках зачіску, то я б і тридцяти не дав би. У неї були руки молодої жінки, без зморшок, з акуратними короткими нігтями і без лаку.

Вона тримала розкриту книгу в лівій руці, і на безіменному пальці виблискувала та сама злощасна обручка, за якою мене посилали. Її ноги були прикриті темною сукнею нижче колін. Єдина прикраса сукні, яка приваблювала погляд — білий комірець, бо чорне жабо на грудях було майже непомітне.

У софи стояли чорні туфлі на низьких підборах. У її маленькому вушку я помітив сережку з тієї пари, що я знайшов на кістках скелета. Яскраві червоні відблиски, розкидані камінчиком, дуже пасували до її темного волосся. Можливо, й друга сережка була на своєму місці, але локони прикривали друге вухо. Про її зовнішність можна було б довго говорити, але головне, мабуть, не зовнішність, а почуття, які виникали, коли на неї дивишся.

Вона одночасно лякала, відштовхувала і притягувала до себе погляд. Було щось демонічне в її обличчі, в очах, тонко обведених чорною тушшю, прямий погляд яких було важко винести, в її голосі. І я це відчував не через обставини нашої зустрічі.

Я сказав би те саме, якби випадково побачив її за столиком кафе в місті. Словом — стрьомна баба, треба терміново тікати! Якнайшвидше опинитися біля тієї кімнати, де стоїть дзеркало, і бажано мати при собі хоча б мою складну лопатку, щоб відбиватися від злісних карликів.

А ще зачепити щось на зразок підносу, він служитиме мені щитом, і кочергу на крайній випадок, якщо лопатку не знайду. А що, якщо обрушити за собою дзеркало на підлогу, або розбити? Фігня! Як розбити, якщо поверхня як желе? Схоже, доведеться шукати вихід у стилі бойовиків. Ну там гвинтокрил або реактивний ранець.

Всі ці думки промайнули в моїй голові за секунду. У сумці був і мобільник, але тут він не впіймав би сигнал. Та й де та сумка? Я уважно подивився на себе збоку. І той другий "я", що нахилив голову на подяку за запрошення сісти в крісло біля софи, ступив крок до цього крісла. Присівши не дуже надійно, на край, він сказав:

— Діана.

— Добре, тоді називай мене Діана.

— Але яке ваше справжнє ім'я?

Вона опустила ноги з софи, повозилася з лівою туфелькою, поклала книжку обкладинкою вгору, і мені стала видно назву. Прочитати мені її не вдалося, тому що вона була відтиснута складними вензелями іноземною мовою, та й книга лежала догори дригом. Господиня сіла, невимушено поклавши ліву руку на вигин спинки софи, закинувши ногу за ногу. Похитувала недбало туфлею, що висіла на пальцях правої ноги. Якісь акробатичні етюди. Вона хоче мене здивувати, чи в неї нема лопатки для взуття?

— Звертайся до мене на "ти", на "ви" до мене звертаються вороги, раби та слуги. А щодо мого справжнього імені… Я жила так довго і змінила так багато імен, що мені не складно прийняти чергове. Справжні імена дають владу над володарем імені, чи це річ, чи жива істота, чи стихія. Той, хто пізнає ім'я Бога, сам стане Богом, бо отримає над ним владу. І ось тому я зараз дам тобі ім'я, щоб ти нікому не назвав своє і не потрапив у залежність. Твоє ім'я буде, — вона задумливо підняла очі до стелі, приклавши вказівний палець до губ, — може, Френсіс?

Вона запитливо подивилася на мене, але я не погодився. На мою думку, це було жіноче ім'я. Принаймні воно надто м'яке. І я сказав їй про це, а також про те, що віддав би перевагу імені Генріх. Я був у захваті від короля Генріха IV Наваррського ще з часів прочитання про нього книжки, написаної теж Генріхом, але Манном.

— Що ж, ти і є м'який, чи ти вважаєш себе іншим? Значить так! Будеш Френсіс! Ім'я Генрі тобі не пасує, люди з таким ім'ям завжди хочуть домінувати і якщо зустрічають когось сильніше за себе, прагнуть стати ще сильнішими і вищими. І ця дурна гонка їх приваблює, навіть якщо немає практичної користі від неї. З віком це у них лише посилюється. А ось Френсіс мені ближче, може тому, що я колись народилася у Франції. Френсіс — це француз. Це ім'я означає незалежний, сміливий, допитливий. З віком володар імені набуває мудрості. Як лідер, він рішучий, винахідливий і швидко ухвалює правильні рішення. Ще одна риса характеру, мабуть, близька до твоєї внутрішньої суті— Френк рідко допомагає комусь, особливо якщо бачить, що людина нічого собою не являє— порожня оболонка. Він рідко закохується, і це мені теж підходить.

О, приємно, що хтось так добре мене знає, навіть краще за мене самого! Хвали мене, хвали! І взагалі. Про що вона? Або вона думає, що я здатний полюбити стару, в кістках якої я колупався, виймаючи ці сережки, — думав я, дивлячись на криваву висюльку в її вусі. Чи вона про тих дівчат, яких я сподіваюся зустріти на своєму шляху? Колись же треба розлучатися зі своєю незайманістю.

— Мені не подобається це ім'я не тільки жіночністю, але ще й тим, що воно довго вимовляється, — я спробував торгуватися.

— О-о, з цим проблем не буде, Френк, Фані, Франц, Фанфан чи навіть простіше — Фафа. Є безліч інтерпретацій цього імені і не тільки у французькій мові. Наприклад, італійці тебе звали б Панчо, Пачо, Сіско, Чико, Фран. Коротше, ти Френсіс і змирися вже! Крапка.

— Дякую за це ім'я, — легенько вклонився я.

— А ти швидко схоплюєш, незважаючи на те, що ще не жив. Тобі скільки років?

— Двадцять, з невеликим довіском.

— Ти народився навесні чи наприкінці зими?

— У вересні.

— Тоді з великим! Втім, важливий не розмір, а вміння користуватися ним. Ну що ж, я займуся твоїм навчанням.

Виявилося, вона ще й жартувати вміла. А я вже звик, що мої жарти завжди були однобокими, навіть коли жартував подумки.

— І як довго триватиме навчання? — запитав я.

— А-а-а, ти ось про що! Мабуть, треба пригостити тебе одним рідким напоєм!

Вона простягла руку до столика біля софи і задзеленчала у дзвіночок. Майже одразу увійшов Грим, ніби вже стояв увесь цей час за дверима. У його руці був піднос, на якому стояла одна чарка, щедро прикрашена камінням і хитромудрим орнаментом з металу. Він міг читати думки відьми? А те, що вона відьма — це незаперечно!

— Випий це, — владно наказала мені господиня.

Вона знову, ніби в задумі, приклала палець до губ, опершись ліктем об спинку софи. Не піднімаючись з крісла, благо зріст Грима це дозволяв, я взяв важку чарку і, понюхавши, махнув подумки рукою як персонаж одного з моїх улюблених мультиків: "А-а-а! Нехай і отрута, вип'ю та помру молодим!"

Випив трохи тягучу солодку, але приємну на смак рідину. Її і виявилося, насправді, дві ложки. Дивний смак, я поворухнув язиком і поставив чарку на тацю з легким кивком Гриму. Повернувся до господині. Грим вийшов, зачинивши за собою двері.

— Що це?

— Вино, що допомагає розслабитися і забути.

— А закусити є чим?

— Воно не п'янить.

— Я просто зголоднів.

— Обід об одинадцятій, і годинник поки не пробив. Так що є ще час поговорити і дізнатися про тебе більше.

— Ти не гніваєшся, що я вломився в твій дім і пограбував тебе? — глянувши на перстень на руці, запитав я. І це вперше я звернувся до неї на "ти", і мені трохи від цього ніяково. Адже вона старша за мене. Років на шістдесят судячи з вигляду того скелета.

— Ну, насправді ти мене не пограбував. То була пастка.

— Як так?

— Я навмисне виставила напоказ перстень і, одягнувши його, ти потрапив у пастку. А поцілувавши обручку, ти уклав зі мною непорушний договір.

— Я не цілував обручку, і це була випадковість, що в мене закружляла голова, і я торкнувся її губами.

— Не має значення. Ти поцілував її. Раніше, пізніше, все одно! Надівши перстень, ти вже не зміг би нікуди втекти від мене. Ти, мабуть, не звернув увагу, що у Тіта немає пальця. Він відрубав собі палець, коли зрозумів, що перстень не дасть йому втекти. Але, як бачиш, це йому не допомогло. А мені й досі шкода того пальця.

— А навіщо мені треба було принести оте кільце сюди? Ви що, самі не могли його забрати?

— Я не могла потрапити в той світ, адже я там померла. А мої підручні не могли пронести моє кільце звідти, воно їм не підкориться при проході через... дзеркало. Вони пройдуть, а кільце ні. Довелося послати тебе як мого наступника та учня, адже тільки з тобою я уклала непорушний контракт. Тож висловлюю тобі свою подяку. Набридло бути у вигляді кішки і весь час вилизуватися. Фу-у!

Вона пересмикнула плечима, і її обличчя склалося в гримасу обурення. Це ж треба, довелося бути кішкою, яке жахіття! — ніби казав вираз її обличчя.

— Дивне кільце...

— Про це ми ще поговоримо, — перебила мене вона і підняла вказівний палець угору, — чуєш? Годинник б'є одинадцять разів. Йдемо обідати.

У мене залишилося ще безліч питань, але я якось заспокоївся, і тривога покинула мене. Трохи, зовсім небагато, мене цікавив цей непорушний договір чи контракт. Чим він такий непорушний, і що буде, якщо я все ж порушу умови цього договору, які мені невідомі? Однак мені вже якось байдуже. Тепер навіть план втекти звідси не здавався таким чудовим.

Чи то дія того вина? Мені стало цікаво, чому вона мене може навчити. Крім того, в голові роїлося стільки питань, що я весь у нетерпінні і через силу стримував себе, підлаштовуючись під манеру поведінки господині дому.

Діана кажете? Хай буде Діана. Що це я тоді ляпнув? Що за ім'я, звідки таке на думку спало? Прикольно було б, якби назвав Марфою чи Глафірою. "Отож звалася вона Діана, і вперше ми ім'ям таким..." Так. Це ж майже як у Пушкіна.