Недосвідчена юність

Проникнення росії по планеті

Насамперед помітно звіддаля:

На стінах у паризькому клозеті

Є також і російськії слова

"Лист до друга або Замальовка про Париж" В.С.Висоцький

Переліт був довгим, але я, мабуть, хвилювався, і час минув швидко. Париж, чорт забирай! Я був трохи розгублений, але сподівався, що мій французький швидко мене адаптує. Якщо ні, то, мабуть, доведеться розмовляти мовою жестів. Рейс до Іспанії вирушав о першій годині п'ятдесят хвилин ночі, і переді мною стояв вибір: або летіти вранці, або вночі шукати житло в Сарагосі. Кільце Діани засвітилося малиновим, і я вирішив заночувати в готелі аеропорту та забронювати номер у Сарагосі телефоном.

Діана за весь час не промовила і слова, але зараз сказала мені в саме вухо напівпошепки, поки я думав, що мені робити:

— Не поспішай, Френк!

Причому таким тягучим, звабливим і млосним голоском, що я навіть розлютився. Епічний випадок! Навколо стільки симпатичних жінок, та ще й парижанок! І мені було цілком зрозуміло, чому вони всі такі привабливі. Я ж жив як євнух в оточенні гномів п'ять років! Стонадцять чортів! І я досі залишався незайманим! Незайманий у Парижі — непогана назва для книги, хоча, напевно, для такої, що буде продаватися в дуже специфічних магазинах.

У готелі аеропорту я попросив портьє замовити мені номер у Сарагосі в готелі "Королева Петроніла", що знаходився неподалік приватної лікарні "Монпельє", яка і була метою нашої подорожі. Всього-то пройти проспектом Сайнса де Варандо, пірнути під дві швидкісні траси з одностороннім рухом, і можна навіть на таксі не витрачатися. Краще б я мав велосипед, чесне слово, або, на крайній випадок, самокат.

— Діано! І хто така ця Петроліна?

— Петроніла! — поправила вона спокійним тоном, і додала:— Арагонська королева.

— Іспанська чи що?

— Арагонська. У ті часи Іспанія складалася з окремих графств та дрібних королівств, і на її теренах йшла війна між мусульманами з півдня та християнами з півночі. Петроніла стала дружиною Рамона, графа Барселони, вони володіли землями Каталоно-Арагонського королівства та купою земель у справжній Франції.

— Ось як, зрозуміло! Я іноді почуваюся диким невігласом у твоїй присутності. Однак це і не дивно, я ніколи не був сильним в історії. А можливо, поки я вчився виживати серед комарів на твоєму болоті, світ рухався вперед, от я і залишився позаду із своїми знаннями.

— Глузуєш з мене? І до речі, не розмовляй сам із собою вголос, портьє визнає в тобі схибленого, — промовила вона.

У її словах мені почулося справжнє глузування. Та ще голка в дупі, незважаючи на її розум та знання, — погодився я подумки з Тітом. Схоже, навіть у такому вишуканому місті як Париж, мої думки залишилися на рівні болота, і я продовжував обговорювати з внутрішнім голосом, хто кого дратує більше. Я її чи вона мене. Вона перемагала.

— Це буде вам коштувати близько тисячі євро за чотирнадцять ночей, — нарешті відгукнувся портьє, — більш точну суму вам нарахують у готелі, і вона залежатиме від додаткових послуг. Час заселення о другій годині дня.

Я підтвердив бронь найдешевшого варіанта номера в Сарагосі. Погодився з ціною після голосу Діани у вусі, хоча все в мені повстало проти такого відвертого пограбування. І тепер мені стало зрозуміло, чому не варто летіти в Сарагосу вночі, мене просто не вселили б. Я обурено, але тихенько пробурмотів:

— Гоп-стоп якийсь. На ці гроші я міг би рік харчуватися у своїй країні! І жити, як король, а не як жебрак-мандрівник, який щойно виліз з болота.

Я продовжував намагання отримати верх над Діаною хоча б так. А про гроші я сказав правду. Я ж прораховував варіанти з квартирою та самостійним життям, ще коли не вирішив шукати скарби.

Мені видали електронний ключ від мого номера, і я потягнув валізу, відмовившись від послуг носія. Діана розсміялася над моїми думками про пограбування, коли я бурмотів їх собі під ніс. Її нітрохи не зачепили мої спомини про болото і комарів. Ну, хоч квитки до Сарагоси вже купив, не проспати б! А то потім доведеться добиратися туди пішки, як у середньовіччі. Хоча це ж батьківщина Дон Кіхота і мандри можуть бути цікавими.

— Тобі треба почитати "Скупий" Мольєра, — промовила у вухо Діана, — не чекала від тебе такої ощадливості. Видно, жив ти в дуже небагатій родині робітників, де зайві гроші не заощаджували, а пропивали. Звикай без хвилювання дивитися на банкноти, це ж лише звичайний папір.

Дуже в неї легке відношення до грошей, наче вони з'являлися самі по собі, як кролики з циліндра факіра. У номері я трохи познущався з Діани, неквапливо приймаючи душ і масажуючи тіло мочалкою. Згадуючи жінок, яких бачив сьогодні торкнувся... так їй і треба. Не одному мені тут страждати, адже ж я не святий, щоб терпіти всі ці моральні тортури.

Після душа заснув, як убитий. Прокинувся від телефонного дзвінка. Портьє повідомив, що мені час вставати. Я відмовився від сніданку, який він спробував втюхати мені, і випив води. Добре, що з вечора вийняв із холодильника, не вистачало ще застудитися. Лікарі мене остаточно розорять, бо хворіти — це зовсім нерентабельно.

Час до літака минув непомітно. У літаку я знову задрімав і прокинувся в чудовому настрої. Ще б пак, така симпатична дівчина у формі стюардеси обережно торкала мене за плече! Та ще й усміхалася так інтимно-обеззброююче! Щодня б так прокидатися. Для мене досі залишалося загадкою, як це, сидячи десь у глушині, Діана вирахувала цю Пенелопу Дельгадо Бланко. Ім'я у нашої дівчинки таке дивне! У іспанців все не як у людей. В однієї людини до двох прізвищ може додаватися ще купа імен.

Після короткої лекції Діани я зрозумів, що її звуть Пенелопа. Дельгадо — прізвище батька, а Бланко — прізвище матері. Пенелопа— це ім'я, дане при хрещенні, а яке ім'я дали їй батьки при народженні? Діана не казала. Не знала справжнього? Чи приховувала його від мене? Ну, на те я і Френсіс. Цій Пенелопі Дельгадо всього двадцять два роки, останній з яких вона перебувала в комі.

В приватній кліниці до неї мене не пустили, пояснивши, що для цього потрібен дозвіл батьків, такі були умови її перебування у медичному закладі. І я подався на їхню віллу під Сарагосою, попередньо погодивши зустріч телефоном. Я відчув велике полегшення: чоловік, з яким я домовлявся про візит, володів французькою мовою, і нам не важко було зрозуміти одне одного.

На віллі мене зустрів дворецький. Сивий, кучерявий, з виразним вірменським носом. Це з ним я розмовляв телефоном. Він і провів мене до альтанки, де чемно попросив почекати господаря. Напевно, він пройшов курс "Як не засмутити важливих гостей, навіть якщо вони виглядають, як щойно з лісу". Вигляд в мене ще той, бо не звик переплигувати з літака в літак і при цьому залишатися бадьорим.

Доки ніхто не прийшов, я подумки повторював нашу легенду про те, що я навчався разом з Пенелопою в Автономному Університеті Барселони. Вона на факультеті права, а я на факультеті економіки та бізнесу. Була надія на те, що казка прокотить. Але я про всяк випадок ретельно "юзав" по склеєній на стиках карті Марселя, де нібито мешкав у дядька. Це щоб хоч із "батьківщиною" не сісти у калюжу, а також на той випадок, якщо її батько знав Марсель. От наприклад, запитав би він, де найкраща піцерія в Марселі, і я б не зміг відповісти нічого, крім — "цегла" і то українською.

Краще б Діана прочитала мені пару лекцій про бізнес, щоб я не виглядав повним профаном і знав хоча б терміни. Знову ж таки — швидка зміна обстановки катастрофічно вплинула на моє світосприйняття, я був приголомшений. Адже тільки вчора я жив у хаті на болоті за хрін знає скільки кілометрів звідси. В оточенні жаб, комарів та гоблінів. І тут раптом Париж, вілли, дворецькі... В мене виник мультик у голові, що з-за рогу вискочить зараз якийсь гном із вилами і длубаючись у носі запитає: "Ви хто, і чому у вас немає Грін-карти?".

— Не панікуй, — пролунало у вусі, — я тобі підкажу все, що буде потрібно. Навіть де розташовані найближчі болота, якщо тобі раптом захочеться сховатися від набридливих питань. Після глузливих слів Діани я трохи розслабився. До мене підійшов чоловік, що недовірливо дивився на мене з-під густих чорних брів. Ми представилися один одному і розмістилися на лавах в альтанці.

— Мій дворецький сказав, що ви хотіли поговорити про мою дочку.

— Так, я знайомий з Пенелопою, ми вчилися разом. Я нещодавно дізнався, що вона так і не прийшла до тями... Вибачте, — сказав я, коли жовна заходили на його вилицях.

Він говорив зі мною, повільно підбираючи слова, і поступово ми перейшли від загальних фраз та промацування до мети мого візиту.

— Чи не могли б ви дати мені свій дозвіл відвідати Пе? — дійшов я до головного.

Він здригнувся:

— Ми так звали… кличемо нашу дочку, — сказав він і потер долоні, що раніше висіли між колін, — так несподівано почути, що для когось ще, вона просто Пе, наша маленька Пе, — додав він, і його голос звучав по-іншому, майже з нотками болю, який змусив би замовкнути навіть відвертого негідника.

І я не знав і не хотів дізнаватися, як це, бачити єдину дитину в такому стані. Навіть моє цинічне серце відчувало щось на кшталт… ну, не зовсім співчуття, але щось близьке до нього, і можливо, це просто тимчасовий збій у програмі.

— Молодець, — схвально пролунав у мене у вусі голос Діани.

— Я зателефоную до лікарні і попереджу Лердес, що ви приїдете. Це покоївка, вона доглядає Пе. Мені назвати вас як ви і сказали?

— Френсіс Шевальєр.

— Я здивувався вашому імені на початку нашого знайомства. Ви француз і навчаєтесь у Барселоні?

— Я з Марселя, а ваш університет мені підходить більше, ніж університети Парижа. Мабуть, тільки Тулузька школа економіки трохи ближче до Марселя, але вона надто молода, і я вирішив вчитися в Автономному Університеті, — говорив я і при цьому чекав, що він запитає: "Як ти без знання іспанської вчишся в Барселоні?"

Це питання мене розкриє, та все одразу накриється мідним тазом! Або, що ще гірше— мені доведеться співати іспанські пісні, граючи на гітарі, щоб довести йому свою автентичність. Але я не знаю іспанські пісні. Ото халепа!

— Мені здається, що університет Екс-Марсель нітрохи не поступається навіть Сорбонні, чому ж ви не обрали його? — продовжував допитуватись батько Пенелопи.

Я потупився на хвилину, але це була гра, ми обговорювали з Діаною і таке можливе питання.

— Мені не дуже подобається відчувати подих рідні за спиною, — відповів я, — хочеться більше свободи та самостійності. Ось я і втік від контролю батьків до дядька у Марсель. Але й дядько продовжував мене контролювати. Здається, я притягую до себе контролюючих осіб, як холодильник притягуює сувенірні магніти, — спробував я пожартувати.

— Так, Пенелопа теж завжди прагнула до самостійного життя, — похнюпившись, погодився її батько.

— Закінчуй розмову, бо ти скоро станеш йому близьким родичем, — невдоволено підказала мені у вухо Діана. Схоже, вона вже передбачала нестриманість мого язика під час родинних обідів з батьками Пенелопи.

— Не буду більше відволікати вас від ваших справ, — я встав і простяг йому руку.

— Домовилися, пане Шевальєре, я відразу зателефоную до лікарні і зроблю необхідні розпорядження. Сьогодні відвідування дозволено до п'ятої. На все добре!

Він потис мені руку, і я попрямував до таксі, яке чекало мене весь цей час за огорожею. Уявляю, яку суму мені виставлять! Не менше ніж вартість очікування літаючої тарілки або як вартість перельоту до Іспанії. Що продала Діана, щоб знайти такі величезні гроші? Може, вона і не вихвалялася, коли казала, що їх у неї як у Ротшильда?

Або, можливо, вона має власну друкарню, де їх виготовляють мої друзі Грим та Тіт. А я тут переживаю за кожен євроцент! В такому разі де та друкарня? Мабуть у тому льосі куди я не захотів заходити, або у підвалі будинку! От я телепень, не пошукав там! — посміхнувся я своїм мультикам.