Недосвідчена юність

Трупів боятися нема чого, так само як і темряви. Зіткнувшись зі смертю і темрявою ми боїмося насамперед невідомості і не більше.

Альбус Дамблдор в "Гаррі Поттер і принц напівкровка " Дж. Роулінг

Нічого дивного. Заднє колесо велосипеда було спущене, і на самому велосипеді був такий шар пилу, що я взявся спочатку його протерти. Це щоб не залишити таємничу пентаграму на дупі, якщо присяду на багажник. Поки я порався, Петро знайшов ніпель і надув колесо насосом з машини, друге просто підкачав. Все це він робив покректуючи, пускаючи духа в штани, посміюючись і видаючи нелітературні римовані приказки. А я не став питати, чому не на машині поїдемо до того болота. Значить так потрібно.

Нарешті ми вийшли, і пішки спустилися вниз схилом, потім узяли в гору. Видершись на схил, з якого добре було видно будинок його тітки, ми осідлали велик і покотили під ухил, кудись на захід, судячи з положення сонця. Їхали не дорогою, а широкою стежкою. Колись там була дорога, та майже вся заросла. На невеликому пагорбі кілометрів за п'ять від села ми зупинилися, і Петро почав показувати мені, як іти далі.

— Я ще можу тебе сто метрів провезти, але потім шини почнуть вгрузати під вагою двох людей і назад мені забиратися на бугор доведеться. Тож пробач, Шурику, далі — сам! Он за тими кущами дорога вправо поверне, а потім знову ліворуч. Побачиш невеличкий лісок з мертвими стволами без кори, ось туди й іди, там хоч ніхто вже сто років не ходив, але дорогу видно.

— А як же, ніхто не ходить, не їздить, а дорога є?

— А Бог його знає, може чорти катаються, — реготнув Петро і розвернувся на місці, піднявши велосипед, — коли що, я до шостої вечора, а завтра о п'ятій останній автобус на місто, — сказав він, закидаючи ногу навколо заднього колеса.

— Так, дякую, я запам'ятав, — відповів я і дістав мобільний, — а зв'язку тут немає!

— Нам тільки торік вишку в селі поставили, але вона навіть не все покриває, треба в кінець городу йти, щоб зателефонувати.

— Зрозуміло, неабияка глушина.

— Ну хай щастить! — попрощався Петро, вже видершись на велосипед, і зі скрипом рушив з місця.

Я дістав із сумки гумові чоботи і перевзувся. Бракувало мені кросівки промочити, раз тут болото! Бадьоро спустився з горбочка і попрямував до дороги між високими чагарниками чи то осоки, чи то очеретів із віялами на верхівках десь над головою. І справді, тут давно ніхто не проїжджав і під ногами пружній товстий шар світло-коричневих стебел і листя рослин, які впали.

Я підстрибнув, і ґрунт під ногами сколихнувся, зарості розгойдуючись, одразу схилилися наді мною, ніби ґрунт прогнувся. Я підстрибнув знов і помітив, що навколо ніг з'явилася вода. Все як Петро казав. Це був не ґрунт, а сітка з засохлих стебел осоки і десь під цим гамаком— жижа справжнього болота, що чавкає і чатує на необережних, та ще й невідомо якої глибини. І хто тут у них за головного? Водяні чи кікімори?

Десь тут раніше добували торф. Петро згадував про це. Але кому в наш час космічних технологій потрібен торф? У такому місці і, щоправда, можна втопити гусеничний трактор, а в спробах його дістати і другий можна. А якщо швидко піде на дно, то тракторист не встигне вискочити з кабіни. Може це й не казки були, про молодого голову колгоспу після інституту? З цими думками я чухрав по просіці в чагарниках осоки і не переставав дивуватися, що дорога не заросла. А Петро казав, що міг би сюди заїхати машиною? Я б не ризикнув навіть із відчиненими дверима.

Місцями крізь стіну заростей було видно відкриті ділянки води з жовтими або білими ліліями, та зеленим лататтям. Іноді зарості ставали настільки густими, що я поглядав на сонце, щоб визначити, чи звивиста дорога не повернула непомітно вбік. Нарешті, я вийшов на невеликий горбок і, піднявшись навшпиньки, побачив білясті стовбури дерев без листя на гілках, що стирчали ліворуч. Мертві дерева! І як мені туди дійти? Запам'ятав їхнє положення щодо сонця і почимчикував дорогою далі.

В одному місці дорога розділилася надвоє і та стежка, що була більш вузькою, пролягала в потрібному напрямку. Я підкинув вище сумку на плечі і звернув туди, ковзнувши поглядом по гарному чохлу металошукача в руці. Я заради інтересу роздивлявся, коли купував чохол, як його пошили. Обернули провід яскравим матеріалом і застрочили в шви, так що обгорнений провід виступав трохи вище шва. Гарний чохол!

Не помітив, скільки часу йшов під рідкі звуки птахів і постійне шарудіння довгого гострого листя. Загубився у часі. Але раптом зарості розступилися, ставши нижче. Я зупинився. Далі виднілися ті білі стовбури, місцями без кори, деякі стояли в калюжах води. І між ними проглядала пунктиром дорога. Можна було принаймні зрозуміти, де вона колись звивалась між деревами.

Все заросло бур'янами. Подекуди окремі стебла колючок і кропиви стирчали на мій зріст. Але ціль вже поряд! Не дарма ж я перся дідько знає куди з міста. І я з новими силами та наснагою рушив далі. На мене чекали скарби старої дворянки! Далеко тупала старенька до магазину! Це ж яку завзятість треба мати і здоров'я, щоб ходити так далеко, та ще й з сумками! А якщо негода? А якщо взимку? Бр-р-р! Я молодий, і то захекався. Добре, що Петро підвіз.

Сонце стояло вже високо і відчутно припікало, рідкі хмарки обминали його і воно світило на всю свою літню силу. Щастя, що легкий вітерець не давав сісти на мене невеликому рою мошок, що кружляли над головою, та й рудих болотяних комарів було небагато, увечері вони можуть загризти на смерть.

Я ляснув на тильній стороні долоні чергового комара, який з розмаху, навіть не присівши, загнав мені своє жало на добрий сантиметр під шкіру. Втім, це була комариха, а не комар, у комарів жала немає. Ох вже ці злі жінки, на все готові заради потомства! Я тупав усе далі й далі між мертвими стволами, з яких місцями облізла кора.

У породах дерев я не розбирався, швидше за все, це осика. Ну що тут ще могло рости, якщо й грунту не було? Тільки осика! Добре! У тому сенсі, що не треба далеко бігти за матеріалом для кілка, якщо знадобиться дворянку додати в ентомологічну колекцію жуків, приколотих шпилькою до картону.

Раптом праворуч від мене щось промайнуло. Я зупинився і спробував розгледіти щось крізь стрій бур'янів. Що ж мені привиділося? Нічого! Дивно, у мене чудовий бічний зір. Рушив було вперед, і знову зупинився. Не повертаючи голови, я зробив крок назад, ще півкроку. Ось! Щось є! Повільно повернув голову і в просвіті між високими рослинами, я побачив шматочок гостроверхої черепичної покрівлі.

Я ще раз подивився на сонце, запам'ятовуючи де стоїть будинок, і продовжив йти ледве позначеною дорогою. Навпрямки пертися не було сенсу. Найкоротша дорога це не та, що здається такою, а та, що прокладена чи знайома. Так казав мій тато, описуючи, як він із мамою в молодості, добирався з рідного села до міста. На мотоциклі "короткою" дорогою, яку йому намалювали старі діди. Він дістався до міста, витративши на дві години більше часу і з обличчям, чорним від дорожнього пилу як у шахтаря. Ще десять хвилин, і дорога, що заросла високою травою, непомітно потяглася вгору.

Ґрунт уже був не такий вологий, і високих заростей поменшало. Їх витісняла соковита трава не вище коліна. Шар рослинності під ногами все ще залишався товстим і м'яким. Я високо піднімав ноги, намагався ступати так, щоб не зачепитися носком чобота за ці пасма. Між сухими торішніми стеблами, що стирчали з трави, блищали срібними нитками павучі сіті. Цікаво, а кліщів тут також повно? Потрібно буде потім себе обстежити!

Траву з довгими тонкими стеблами без листя змінила густа невисока конюшина, і дорога вже була мені не потрібна. Я попрямував прямо до будинку, мимо гнилого зрубу криниці. Частина колод впала в колодязь, і даху над ним давно не було. Я обережно зазирнув усередину. На мене повіяло прохолодою. Чорна нерухома вода відбивала шматочок неба на глибині близько двох метрів. Потемнілі колоди покривав соковитий мох.

Вода досить глибоко, думав, що буде майже врівень із ґрунтом. Я глянув у бік будинку. Рівень землі біля його стін вищий за колодязь принаймні на метр. Таке враження, що під його фундамент навмисне насипали землі, піднявши його якнайвище. Можливо, з цим і були пов'язані проблеми будівництва цієї хати в такому місці. Возили возами землю, а може, і дорогу до будинку насипом робили, періодично вбиваючи палі. І дорога петляла, не дивно, що чекісти не дісталися до цілі. Справді, навпростець іти не варто.

Потемнілий будинок на два поверхи здавався присадкуватим і дуже старим. Можливо через невисокі поверхи. З цього боку будинку, у давно немитих вікнах з облупленою, піднятою, як луска, фарбою на рамах, скло все ціле. Тераса, що виступала, з дерев'яною балюстрадою по краях, на другому поверсі, нахилилася одним кутом. Підгнила одна з колон, що її підпирала. Хоч би на голову чогось не впало, — подумав я, підходячи до ґанку. Обережно придавив дошку ногою. Вона рипнула, але була ще міцною, не пропала зовсім, завдяки товщині та матеріалу. Напевно, що дуб! — подумав я.

На першому поверсі вікна були зачинені віконницями, а ось на другому віконниці відчинені і закріплені гачками, щоб ними не гупав вітер. Я підійшов до міцних на вигляд дверей з великими кованими петлями та металевими заклепками у вигляді гострих шипів. Вони неабияк поіржавіли, місцями до половини, проте виглядали все одно грізно. Сокиру я з собою не брав. Як же тепер потрапити усередину? Ех, був би стрижень для монтування коліс!

Я потягнув двері на себе без будь-якої надії. Вони відчинилися взагалі без зусиль. Причому без скрипу, що лякає і заставляє завмерти. Цікаво, невже ця стара бабця перед смертю не замкнула двері? Не накинула гак? Чи вона просто вийшла і її скелет десь неподалік будинку? Наприклад, у дерев'яному клозеті, складений буквою "Зю"? Чи вона просто поїхала до далеких родичів? Тоді прощавайте скарби!

У мені оселився черв'як сумніву. Чи не дарма я приперся сюди? З цією думкою я вирішив залишити будинок на потім і спочатку оглянути садибу. Повинні бути сараї або інші будівлі. Той же льох. Нехай, він навіть не йде глибоко під землю, але хоч насипний з невеличким пагорбом зверху. Я відпустив двері, і вони тихо зачинилися самі. Кинувши біля одвірка сумку, я взявся збирати металошукач. Саме час із чогось почати. Потрібно обійти цей величезний будинок з усіх боків.

За будинком, дійсно, виявилося кілька будівель, але в однієї провалився дах, і я уявив, що там всередині і скільки цвяхів стирчить вгору з дощок. Тільки в гумових чоботях туди і йти, щоб почути, як іржавий гвіздок з хрускотом проколе стопу наскрізь. Другий сарайчик ніби не сильно постраждав, а трохи далі, в бур'янах, виднівся цегляний кістяк входу в льох з міцними почорнілими дверима.

Я поводив рамкою детектора, поставивши його на виявлення кольорових металів і попрямував до цього острівця цегли. Мій прилад мовчав, і я навіть перевірив, чи він увімкнений. Трава, що виросла по коліна, утруднювала пошуки, доводилося тримати рамку занадто високо, розводячи нею стебла рослин. Мій шукач скарбів справжнє лайно, не вистачає йому чутливості! Або тут, і справді, нічого немає.

Стоп! Чому тут так тихо? Я зупинився і задер голову до неба. Тільки легкий вітерець тинявся серед мертвих стовбурів дерев у висоті. Вони мовчали, ледве ворушачи верхівками. Вперше мені стало не по собі, у цій тиші. Птахів, і то, не було чути. Навіть у очереті свистіли, а тут — ні. Я озирнувся на дім. Він дивився на мене запорошеними вікнами, наче сліпими очима, що з'їла катаракта.

Добре, хоч таємничі тіні у вікнах не маячили! Я прислухався до себе з дитячою цікавістю. Чи може мене налякати силует у вікні, чи навпаки це мене ще більше привабить? Та так! З дитячим вереском кинуся навтьоки і зупинюся в селі Петра. Або десь на краю мого міста, біля тих помпезних стовпів при в'їзді, які сповіщають що тут починається територія населеного пункту.

Може більш вірно буде обстежити будинок, а потім вже настане черга нишпорити по зарослій бур'янами території? Бур'яни заважають, але не косити ж їх, щоб було зручно шукати скарби. Йой! Не так просто, виявляється, добувати коштовності! Ну та гаразд, раз я вже тут, зазирну в льох. Двері піддалися, вони були трохи під нахилом, товсті й важкі.

Запорів у дверей не було, хоча старі поїдені іржею до раковин ковані петлі під замок були присутні. Відразу за дверима починалися сходи, з темряви підвалу потягло затхлою вогкістю, але ж я не прихопив ліхтарика з сумки. Нема чого випробовувати долю без ліхтаря. Та й що я сподівався там знайти? Кілька голодних скелетів, зграю кажанів? Хто ховає цінності у місці, яке навіть не замкнене?

Це я виправдовував свої раптові перепади настрою. За сарайчиком видно декілька товстих фруктових дерев. Вони старі й засохлі. Якщо щось і закопали, треба дивитися там. Від старої груші три кроки на схід і ще чотири на північ! Або інша конфігурація. Ще непогано б колодязь обстежити. Може, кинули туди пару срібних монет? Але ж він може мати кілька метрів у глибину. Тоді як?

Чогось мені розхотілося шукати скарби. Я раптом зрозумів, що не підготовлений до цього і переключив прилад на виявлення чорного металу. Підніс рамку до петель льоху, пролунав писк у динаміку, отже, все-таки прилад в порядку. Я зачинив важкі двері й подався до будинку. Почну все ж таки з нього. І треба б не забути знайти хід на горище. А льох залишу на потім, — виправдовувався я подумки.