Недосвідчена юність

"Эх, жаль, что не роняли вам на череп утюгов,

Скорблю о вас— как мало вы успели!

Ах, это просто прелесть— сотрясение мозгов,

Ах, это наслажденье— гипс на теле!"

Пісня В.Висоцького

Рідні Пенелопи мене прийняли практично як рятівника і давнього друга доньки, і я переживав що скоро вони могли здогадатися, що я не вчився в університеті Барселони, бо довідки навести було недовго. Пенелопа мене заспокоювала, говорячи у вухо голосом Діани, що вона це питання візьме на себе і забезпечить мені алібі. Принаймні, мене завжди запрошували на спільні трапези з господарями маєтку у великій вітальні. Схоже, бути "другом сім'ї" краще, ніж "студентом-рятівником".

Пенелопа викочувала у вітальню в інвалідному візку. Лердес останнім часом ледве встигала за нею і лаялася, що сама возитиме молоду пані і тій нема чого крутити колеса слабкими руками. На людях ми видавали себе за закохану парочку і, як на мене, парочку досить стриману у своїх відносинах. Пенелопа казала, що в самий раз і перегравати не варто. Мовляв, зайві обійми можуть видати підробку.

Я цілий день проводив з нею і потроху звикав до її зовнішності. Ми багато часу приділяли фізичним навантаженням, а з недавніх пір вона взялася мене вчити іспанської, хоча я ще не зовсім добре знав англійську. Втім, іспанська розмовна — це простіше, ніж писати з помилками англійською. Принаймні, так здавалося мені. Крім того було цікаво, мабуть тому що я повторював слова, а не заучував правила написання.

Перші тижні приїжджала на своїй машині одна й та сама медсестра, яка ставила Пенелопі крапельниці, але ось уже місяць як це закінчилося, і Пенелопа, спираючись на мене або на ходунки, намагалася ходити на ногах, що підгиналися. Мова її відновилася повністю, і вона жваво лопотіла іспанською, іноді посміювалася тихим сміхом з легкою хрипотою, який так відрізнявся від дзвінкого сміху Діани.

Завдяки балакучості Лердес та правильно заданим питанням, Пенелопа, поки погано розмовляла, досить багато дізналася про "своє" минуле. Але курити знову не почала, і це мені подобалося. Вона багато разів переглянула сімейні фотоальбоми та зняті відео, намагаючись, щоб мачуха не застала її за цим. Таким чином вона шукала підказки, як себе поводити в новому житті.

А я допоміг їй зламати пароль на комп'ютері, який стояв у її кімнаті, що дало нам теж чимало корисної інформації про переважні звички та життя "тієї" Пенелопи. Добре, що знайшовся встановчий диск системи, там була така функція, яка допомогла обійти пароль і зайти в комп'ютер. З ноутбуком вийшло не так швидко— помер акумулятор і загубився шнур живлення. Схоже, той клятий шнур теж не хотів розкривати секрети попередньої власниці.

Останнім часом мені було не просто перебувати з Пенелопою, коли я допомагав їй робити фізичні вправи. Тато організував кілька крутих тренажерів на всі групи м'язів, і я постійно переналаштовував їх, допомагаючи Пенелопі. Мені було складно, бо гормони грали, та й покоївки у них дуже симпатичні, хоча є і під сорок, як Лердес.

Горілий млинець! Ну як тут ходити спокійним? Та й Пенелопа не потвора, вона вже трохи набрала ваги й округлилася у всіх належних дівчатам місцях. У пана Дельгадо за будинком розміщувався величезний басейн, і Пенелопа завдяки плаванню швидко відновлювала силу своїх худих ніг. Моя плоть часто бунтувала, коли я на руках вносив її сходами у воду басейну. Пе так повискувала від холодної води, при цьому обіймаючи мене за шию, що в мене від збудження мурашки бігали по тілу і виступала гусяча шкіра. А у вухо мені сміялася голосом Діани:

— Я тобі пригадаю, як ти мився у номері готелю! І не смій загравати з Анхелікою, а то я поскаржуся татові, і він її звільнить!

Це вона про дівчину, яка постійно сором'язливо посміхалася, прикриваючи рота рукою, коли зустрічала мене на території садиби Дельгадо. І очі її з сліпучо-білими білками в ці моменти сяяли. Я напружувався на тренажерах і злазив з них мокрий, намагаючись забути посмішку цієї спортивної дівчини з гарним силуетом стегон, і Пенелопа бачила, що зі мною діялося. А попри все я особливо навантажував ноги, пам'ятаючи про "швидкий погляд", якому мене вчив Тіт.

— Наприкінці серпня ми поїдемо до Барселони, — сказала Пе мені сьогодні, — заїдемо до університету і дізнаємося, чи можна мені відновитися як студентці. У середині вересня початок занять.

— Навіщо це тобі?

— Можливо, треба буде легалізуватись. Адже необхідне якесь офіційне прикриття для заробляння грошей. Може, навіть відкриємо бізнес з продажу зачарованих артефактів.

— Знову шуткуєш? А як можна заробити гроші студенту? Працювати на мийці?

— Френсісе, ти іноді гальмуєш. Я говорю про майбутнє.

І справді, я вже так давно жив захребетним дармоїдом, що й думати забув, що треба якось заробляти. Ну, її тато не дуже збіднів, даючи мені поїсти кілька разів на день. У нього туєва хуча слуг, і всі тріскали за обидві щоки. Їв я помірно, спиртне не вживав, одяг не просив і грошей, що мені залишили на ліжку в будинку на болоті, практично не витрачав. Лише купив собі бриджі, кілька футболок, вільні боксери та плавки. А ще капці зі спіненої резини.

А я вже міг пояснити, що мені потрібно іспанською! Щоправда, Діана казала, що мало знати кілька сотень слів. Щоб розуміти мову іншого народу, треба навчитися читати в серцях людей. Бачити їх такими, якими вони є насправді. Але я казав собі, що я вже розумів іспанську. Ну, це, звичайно, було перебільшенням, але загальноприйняті фрази я успішно застосовував, ось тільки здебільшого не розумів, що мені відповідали чи говорили. Так що lo siento por favor.

— Ну ти даєш! — здивувалася моїм роздумам Пенелопа, — тато обов'язково вираховує за їжу із зарплати прислуги! Але не турбуйся, їси ти і справді мало, і мене вже питали кілька разів, чи не соромишся ти в нас обідати, і чому такий мовчазний і задумливий? До речі, я часто бачу, як ти підбираєш абрикоси в саду. Не наїдаєшся?

— Я справді не хочу об'їдати цих людей і почуваюся винним за обман, але мені вистачає їжі, а абрикоси просто подобаються, вони не волокнисті та солодкі. І дарма! Та ще й у серпні! А ті, що впали — найсмачніші.

— У цьому з одного боку нічого такого немає, але ти підбираєш їх з трави, у нас так не прийнято.

Зробивши паузу, вона продовжила:

— Я вже почуваюся досить добре, і настав час запитати батька, чи не виділить він мені для поїздки якусь машину зі свого гаража.

Вона цілком вжилася у свою роль, — подумав я, відзначивши про себе її "у нас так не прийнято", адже вони дійсно їдять тільки зірване з дерева. Мабуть, у дитинстві їм не пояснили правило "п'яти секунд".

— Стривай, Пенелопо, у мене ж немає прав!

— Та не хвилюйся, я вмію водити і права у мене є.

— І коли ти водила машину востаннє? Років сто тому? Чи не простіше поїздом поїхати? На потязі хоч в прірву не впадеш.

— Нам, можливо, доведеться мотатися по місту, це зручніше робити на машині. Я ще остаточно не відновилася. А університет, до речі, дуже великий, і факультети розкидані довкола Барселони. Мені буде важко ходити пішки або іздити на громадському транспорті. Для такої кралі як я це ж не гламурно!

— Знову шуткуєш? Тут дуже багато машин і важко лавірувати між ними. Можемо розбити авто чи зачепити когось.

— Як би там не було, я хочу бути мобільною! І не сперечайся зі мною!

От же худа вперта зараза! Але попри мої побоювання, все виявилося простіше. Рамон ще півроку тому відремонтував машину дочки, і ми з водієм дуже схожим комплекцією на Карлсона, який живе на даху, виїжджали разів десять на полігон. У водія товсті короткі руки, і він потішно сопів, коли вів машину. Його голова з вічно наляканими очима на викоті, оберталася наче у сови. Переляканий Карлсон. Я впевнений, що він теж як і я постійно чекав на неприємні сюрпризи.

На полігоні, посівши місце водія, Пепе швидко навчилася рушати з місця, здавати назад і лавірувати між фарбованими конусами. На величезній асфальтованій площі для відновлення навичок керування ми жодного разу не заставали більше однієї машини, крім нашої. Чи то всі боялися Пенелопи за кермом, чи то просто не було інших охочих відновити навички.

Фігурне керування на ідеальній поверхні цього полігону у неї виходило так легко, що і я попросив спробувати. У мене не вийшло, незважаючи на коробку автомат. Я не відчував педаль газу, мені здавалося, що вона надто чутлива. Машина не слухалась мене і гарчала як божевільна. Вона мене явно не розуміла чи відчувала мою до неї неприязнь.

Мені взагалі не подобалася ця присадкувата відкрита машинка такого отруйно-жовтого кольору, ніби на неї вилили відро хімічно-жовтої світловідбиваючої гуаші. Може, тому, що вона вже побувала в аварії? А Пенелопа легко звикла до неї, встигла переглянути, що означають дорожні знаки та навіть запам'ятала їх! Став би у нагоді нам зараз оберіг Петра. Ті самі п'ятнадцять копійок. Ех, як Петя далеко від мене зі своїми розповідями про чаклунів та іншу чортівню!

Втім, ми й самі дещо вміли. Пенелопа з самого приїзду на віллу почала мене ганяти з левітацією предметів та іншими "фокусами", коли ми залишалися в її кімнаті наодинці. Останнім часом вона тиснула на "практику". Їй, безумовно, видніше. У мене вийшло підняти стілець. Я був задоволений і навіть, можна сказати, щасливий, мене розпирала гордість. Майже як дитину, що вперше самостійно вдягла шкарпетки.

— Коли зможеш себе перенести в повітрі метрів на двісті, тоді й усміхатимешся, як от зараз, — вдарила вона по моєму самовдоволенню, помітивши мою щасливу усмішку.

— Та гаразд! Це неможливо!

Замість відповіді Пенелопа повисла в повітрі зі схрещеними ногами, в тій позі, що сиділа на стільці. Плавно пропливла по кімнаті і повернулася назад, на стілець. Наче це було так само просто, як випити склянку води.

— Нереально! Як ти зробила цей фокус?

— Ех, Френсісе! Потрібно тебе звозити на Тибет. Мій учитель там перепливав через ущелини, до сусіднього монастиря, до свого друга, щоб не оминати десятки кілометрів через підвісні мости. Пропливав у повітрі кілометри! Ти взагалі читав щось про Серафима Саровського? Це ближче нікуди до тебе, людина зі зрозумілою для тебе мовою!

Дофіга ж мала вчителів, і всі такі незвичайні, — подумав я. Чи вона збирала їх як колекцію рідкісних поштових марок?

— Читав. Але, наскільки я пам'ятаю, тільки одна екзальтована фанатичка згадувала, що він йшов над травою. Інших свідчень не лишилося.

— Це ти просто не звернув уваги на його слова, коли він казав, що біси підкидали його і били об землю, коли він молився.

— Схоже, вони теж були не в захваті від його левітації. О-о, я здогадався, це не ти його часом била?

— Ні, звичайно. Це перехідний етап у левітації. Спочатку ти стаєш трохи легшим, і це можна виявити за допомогою ваг. Потім тебе ніби підкидає, тобто ти то піднімаєшся над поверхнею землі, то знову опускаєшся на землю. А потім на третьому етапі вже можеш левітувати.

— І багато таких, крім Серафима та Ісуса?

— Та достатньо! Але святоші бояться цього та остерігаються розвивати. Мовляв, це все від диявола. Серафим теж це вміння ховав. Бо або спалять як чаклуна, або від церкви відлучать, або камінням закидають! Або, що ще гірше, скажуть, що це магія позаштатних чарівників. А у церкви всі хто поза штатом — відьмаки, тобто вороги і зарплатня їм не передбачена.

— Послухай, а чи не сплелися воєдино Бог і сатана як знак Дао? Може, це одна сутність?

— І що зміниться, якщо й так? Тобі буде легше жити?

— Ні, так просто, теоретичне питання, — зніяковів я.

— Френсісе, свисти як птах і не чекай нагороди! — розсміялася з мене Пенелопа.

— У сенсі бути простіше і не морочитися?

— Точно! Зовсім не обов'язково знати, чи був пупок у Адама, це ні на що не вплине.

— Але як мені добитися ширяння самого себе в повітрі?

— Моли мене про це зі сльозами на очах.

— Що-о-о?!

— Та годі тобі, жартую я! Нагадаю тобі одну сценку із життя Ісуса. Якось до нього прийшли учні і поскаржилися, що не можуть вигнати демона з одержимого. І він їм сказав, що сила для цього здобувається постом і молитвою. Голодування очищає тіло, молитва очищує думки і з'являється сила для неможливого. Чи розумієш, Френсісе, невпинна молитва схожа на повторення кількох слів або речень, і не важливо, що це за слова. Чи говориш ти Ісусову молитву, чи Харе-Крішна чи "Я зроблю це!". Потрібно, щоб тупе повторення витіснило всі думки, спогади, міркування. Коли в голові залишиться порожнеча, як і в шлунку, і навіть на краєчку свідомості не будуть роїтися думки, що відволікають, ти можеш просто побажати, і бажання здійсниться! Напевно, ключові слова тут "чистота свідомості", і тільки коли сміття в голові не заважає тобі чути тишу розуму, ти здатний на "диво".

Я почухав ріпу і зробив простий висновок, що для прогресу своїх умінь мені треба їсти менше. Що ж, дієта для суперсил, чому б і ні?

Приїжджала справжня мама Пенелопи з маленькою дівчинкою, яка почувалася дуже розкуто. У цієї "першої мами" теж був глибокий виріз блузки. Дев'ятирічна малявка виявилася абсолютно незакомплексованою. Вона чомусь обрала мене об'єктом для дитячої закоханості і вже до полудня вимагала від мене взаємності, цілком стерпно розмовляючи французькою. (Невже мені судилося бути об'єктом жіночої уваги, починаючи з такого юного віку? Це вже стає нав'язливою тенденцією!)

Я згоряв від сорому і шкодував, що погодився зайняти її, поки Пе спілкувалася з матір'ю. Не очікував, що вона виявиться не за роками розвиненою. І все було б нічого, але коли ми прощалися, і я стояв, посміхаючись в оточенні рідні Пенелопи, мала щось промовила іспанською, і всі навколо сміялися до сліз. Пенелопа відразу переклала мені сказане. Ох уже ці діти! Завжди знайдуть, як змусити дорослого почервоніти, та ще й на незнайомій мові!

— Моя сестричка сказала, що хоч яких би безсоромних дій не вживала, ти залишався скромним і навіть холодним! Вона запевнила нас, що навіть хлопчики в її школі бурхливо реагують на знаки її уваги, а ти був таким байдужим, що вона втратила впевненість у собі як жінка!

Як казала моя мама: "Я мало крізь землю не провалився!" Я ж не зрозумів, що вона сказала іспанською і чому всі навколо сміялися, тому й продовжував радісно показувати зуби. Потім вони приїжджали ще кілька разів. Я чимось сподобався цій маленькій розбійниці й весь час був у її товаристві, але на пропозицію подарувати їй перший поцілунок відповів категоричною відмовою. Я просто ще не доріс до таких відповідальних кроків!

Не знаю, що там наговорила батькам Пенелопа, але двадцятого серпня ми виїхали за територію садиби Рамона Дельгадо. Вона сказала їм, що ми заїдемо до Марселя, до мого дядька. Отакої! Якщо вони захочуть навести довідки про нього, мені не викрутитися з усією цією купою обману. Добре, що були мобільні, і вони не дзвонили б усім Шевальєрам, які мешкають у Марселі, на домашні телефони. Уявляю, як би мені довелося пояснювати чому вони не знайшли мого дядька. Всі ці родинні зв'язки... це складніше, ніж вивчити табличку множення за тиждень!

І дивно, що їх не здивувала відсутність у мене мобільника. Я їм залишив "свою" Марсельську адресу. Раптом згадалося, як Діана висловилася з приводу спілкування в інтернеті та в месенджерах: "Люди більше довіряють тим, кого не бачать", і я тоді задумався над її словами. Може, й мені телефон купити? Хоч і навіщо він мені, коли була магічна сережка у вусі?

Рідна мама Пенелопи дуже добре до мене поставилася. За словами Пе, вона говорила, що я дуже скромний і сором'язливий молодик, і непокірливій Пе безсумнівно пощастило з таким хлопцем. Мачуха була надто молода, щоб говорити мені таке. Крім того, мені здалося, що Рамон трохи ревнував її до мене. Пенелопа якось запитала мене:

– І як тобі моя мати?

На що я їй відповів:

– Не знаю, чи про матір ти, чи про мачуху, але як у першому, так і в другому випадку декольте могло б бути меншим. Це навіювало певні думки про вподобання твого тата. Заглядаючи в глибокий виріз на грудях твоїх численних мам, я боявся побачити в глибині кучеряве волосся. І точно міг вказати колір трусиків.

Ось такий я був спостережливий хлопець! Щоправда, не завжди на користь собі і я це зрозумів в ту ж мить.

– То не заглядай! — раптово розсердилася і стукнула мене по голові долонею Пенелопа.

Добре, що вона ще не всю силу мала. І чого це вона розгнівалася на мене? Адже всі ці люди їй не рідні, невже так ужилася в роль дочки? Ну, і ось скажіть мені, як відверто відповідати на її запитання? Відвертість — це завжди добре в стосунках, але іноді краще промовчати, чи не так?

А Рамон мовчав, але теж щиро попрощався зі мною, запросивши відвідувати їх, якщо було б бажання і час. Ну, хоч ніхто на весілля не натякав, і то добре. А може, в його планах уже був свій кандидат нареченого для Пенелопи?

У Сарагосі ми взяли довідки в госпіталі Монпельє у лікаря Пе і рушили далі. Сподіваюся, що керівництво університету піде їй назустріч та відновить її як студентку.

це перша частина розповіді про молодого мага. Далі "Дайвери"