Недосвідчена юність

— Проси короля про милість і отримаєш швидку смерть.

— Свобода! — хрипко з останніх сил закричав Воллес.

"Всі вмирають, але не всі живуть по-справжньому".

Слоган фільму "Хоробре серце"

На ліжку лежали паспорт, квитки на літак до Парижа, дві купки грошей — менша, у доларах, і більша, у євро. Поряд красувалися сонцезахисні окуляри зі склом-хамелеон, годинник фірми Orient, світло-сірий костюм, сірі шкарпетки та світлі туфлі. Нові, що одразу впадало в око — інакше їх би не поклали на ковдру.

Годинник, як мені здавалося, був підробкою, адже хто б мені дав справжній? Можливо він показував лише один час але секундна стрілка йшла по колу. Також там були кілька товстих чорних гумок для мого волосся, яке за ці роки відросло, наче бур’ян на городі. Ще лежав амулет Могендавид на ланцюжку, на вигляд сталевий, а також кільце та сережки господині. Не в образі ж кішки їй подорожувати зі мною, правда? Хоча було б цікаво скільки мороки зайняла б реєстрація на рейс кішки.

Я зітхнув і вставив одну з Діаниних сережок у своє вухо, де тиждень тому Грим зробив мені отвір товстелезною голкою за наказом господині. Невеликий прокол мене вже не турбував, але до цього часу я весь час ходив із важкою срібною сережкою у вусі, і спати було справжньою мукою.

Волосся я вирішив не стягувати гумкою на потилиці, так сережки не буде видно. Я соромився цієї сережки у вусі, з нею був схожим на якогось помпезного педераста. Другу сережку помістив у маленький поліетиленовий пакетик із застібкою і поклав у нагрудну кишеню піджака. Одягнув на шию під сорочку "щит Давида" і на безіменний палець лівої руки— каблучку господині. На безіменний палець правої долоні вона, на жаль, не налізла. Ніколи не думав, що мої руки різні.

— Який ти теплий! — промурчала Діана у вусі.

Я не відповів. Неквапливо одягнувся і розклав по кишенях паспорт, квиток, гроші. Нарешті насунув окуляри на ніс і взявся за ручку валізи на коліщатках. Що там ще у валізі? Я щиро сподівався, що не контрабанда. Інструкції щодо того, як себе поводити, я вже отримав кілька разів і навіть склав, так би мовити, "іспит" на відмінно. І я так гадаю, що якби у валізі була контрабанда, той іспит був би суворішим.

Напевно, тільки в цей момент я по-справжньому усвідомив, що в цьому будинку прожив майже п'ять років! І це був перший раз, коли я прощався з місцевими пенатами, що стали мені рідними. Волочачи валізу на коліщатках до дверей, я глянув на себе в дзеркало — у відображенні на мене дивився досить привабливий іноземець. Може, мені вусики відпустити? Знайшов про що думати в такий момент!

Через дзеркало я пропхався без пригод і, щоб не забруднити валізу в пилюці, далі ніс її в руці з однієї пустельної курної кімнати в іншу. Попереду мене йшов високий і кремезний чолов'яга із трохи кучерявою шевелюрою і шрамом упоперек скроні. На ньому була світла сорочка навипуск, яка не приховувала міцну засмаглу шию і міцні руки з вузлами м'язів. Нижче пояса — широкі штани. На плечі, недбало, одним пальцем він тримав за петельку куртку.

Це був Грим у своєму справжньому вигляді, і йому не вистачало хіба що великої золотої сережки у вусі та ботфортів, щоб повністю бути схожим на мальтійського пірата. Біля будинку нас чекав мотоблок із причепом. Я був, м'яко кажучи, в шоці. Та він же їхав зі швидкістю вагітної корови, пораненої в ногу! Ідеальний транспорт для тих хто нікуди не поспішає!

— Ти що, не міг машину вкрасти? — запитав я Грима з майже істеричним надривом у голосі.

— Я все розрахував, на автобус встигнеш, тож не лягай у дрейф, — заспокоїв мене мальтійський пірат.

Маю надію, що його розрахунки були точними, як швейцарський годинник, з поправкою на реалії повсякденного буття. У вусі пролунав знущальний смішок Діани. Ну, добре, хоч Грим узяв із собою шматок полотна, і я тепер зрозумів, навіщо — причіп був, м'яко кажучи, не зовсім стерильний для мого нового костюма. Чи то раніше добрива возили, чи цей мотоблок брав участь у ралі по багнюці.

— Який зараз місяць? — приречено спитав я.

— Початок травня.

— Підозріло тепло для початку травня.

— Угу, — погодився пірат.

Він розстелив полотно в причепі, і я, закинувши туди валізу, вліз сам і, трохи пометушившись, улаштувався ближче до зчіпки. Грим смикнув мотузку і, завівши торохтячий мотор, рушив із місця. Мати моя жінко! Цей чарівний "пердячий" транспорт рухався ще повільніше, ніж я думав.

Здавалося, його швидкість вимірювалася не кілометрами за годину, а позіханнями на кілометр дороги. Коли ми вибралися до роздоріжжя в очеретах, то повернули не в той бік, звідки я прийшов, а в протилежний. Я не спитав чому, мабуть, так було треба. Можливо, це був секретний шлях до паралельного виміру, де мотоблоки їздили швидше.

Сухі чагарники очерету нахиляли свої коричневі мітелки над нашими головами і випрямлялися знову, коли ми залишали їх позаду. Зеленого навколо ще було обмаль, тільки біля землі почала пробиватися низька трава. Я уявив собі, як багато шелесту від цієї висохлої осоки, але за звуком двигуна нічого не було чути. Мотоблок успішно заглушав будь-які звуки природи, крім, хіба що, мого власного кашлю. Вихлоп у нього був такий як у мого друзяки Петра після головки часнику чи горохової каші.

Позаду залишався продавлений ребристий слід від коліс, подекуди в ньому проступала вода. Сонця майже не було. Тут було хмарно і волого, на відміну від світу, з якого ми щойно вийшли. Я нарешті вирішив заговорити з Гримом і, трохи підвищивши голос, щоб він мене почув за двигуном, майже крикнув йому:

— А де господар цього дива? Сподіваюся, ти не кинув його в болото? А як кинув, то маю надію що він не виплив. Бо як виплив, то тоді йому доведеться пояснювати, чому його мотоблок поїхав без нього на прогулянку.

— Та ні, — усміхнувся міцними зубами Грим, — у очереті спить, я його приспав на пару годин. Відвезу тебе і поверну його до кузова. Він надумав трави нарвати, недалеко від нас, тут трава вища і соковитіша, ніж скрізь. Мабуть, вирішив своїх кроликів побалувати. Налякаю його трішки, підкину йому скелет, хай прокинеться з ним в обіймах. Два вечори витратив, щоб скріпити кістки капроновою ниткою, бо потрібно підтримувати імідж страшного місця.

Здається, Грим знайшов своє покликання — місцевий майстер жахів та PR-менеджер дворянського будинку. Мені було байдуже, кому раніше належали кістки скелета. Дивно влаштована людина. Десь війна? Гинуть люди? Жахливо, звичайно, але поки це не торкнеться мене прямо, я навряд чи відчуватиму сильні емоції. Що ж це зі мною сталося, невже я вже перетворився на закінченого байдужого циніка? Чи просто мої емоції взяли відпустку та поїхали до Парижа раніше за мене?

Час промайнув непомітно, я задумався настільки, що й не помітив, як ми покинули болота. Ми вже бадьоренько котили полями, і вдалині стало видно дахи будинків між дерев. Це ще одне село, і не набагато далі, ніж Петрове. Ну, може, кілометрів десять. Зараз я легко побачив би, яким кольором світиться та його дрібна монетка в правах. А може, його чаклун був шарлатаном, і Петро просто акуратний водій, от і не влучав у халепи? Э й ще одне припущення — на моторі запорожця був вибитий щасливий номер.

— Грим, а ти не знав чаклуна в Льодному? — запитав я.

— Чогось не пригадаю, — замотав Грим головою, — а ти знав?

— Ні, просто приятель якось розповідав.

— Та підмайстрів скрізь вистачає, — трохи протяжно сказав Грим, перекрикуючи мотор, — деякі з народження здатні, деяким у спадок передається. Але мало хто розвиває в собі дар так, щоб не нашкодити самому собі. Небезпечна це справа, якщо не знаєш, з якого боку підійти та як узятися за неї.

Я згадав своє навчання і мимоволі погодився. Діана багато разів застерігала, щоб сам не намагався щось пробувати. І дозволяла мені тренуватися лише під її наглядом. Недарма вона починала навчання із захисту, і що далі ми просувалися, тим складнішими ставали її лекції про захист, а сам захист— потужнішим.

— Слухай, Грим, дай відповідь мені ще на одне запитання, — наважився я запитати про свої недавні сумніви і поділився роздумами про скелет та про здатність співпереживати.

— Та не вбивали ми нікого, — скоса дивлячись на мене, здивувався Грим, — ми й без убивств справляємося. Щоправда, якщо хтось ліз до нас через болота з поганими намірами, то рятувати не поспішали, точніше сказати, не рятували. З чим прийшов, те й отримай! Наприклад, повну порцію бруду у роті, кілька укусів гадюк та незабутні враження від голубого неба коли вже потопаєш і зверху обличчя тонкий шар води з ряскою, — посміхаючись примруженими очима пошуткував він.

— А як же ножі, всі ці погрози...

— Так швидше доходить! — показав зуби в усмішці Грим.— Адже на тебе подіяло, і без зайвих умовлянь. А щодо чужих страждань... І мені, і Тіту довелося всякого побачити і пережити, а коли ти страждаєш від власного болю, то щоб зрозуміти біль інших, багато зусиль докладати не треба.

Така цікава розмова у нас вийшла, шкода, що ми не розмовляли так раніше і вже наприкінці шляху. Гучно торохтячи мотором, ми урочисто прибули до сільського автовокзалу, і Грим вирушив купувати квиток. Я виліз із причепа, витяг валізу. І з подивом зрозумів, що в мене взагалі не було наших грошей, лише валюта. Грим вийшов із тимчасового павільйону з написом "Автовокзал" і вручив мені квиток, а також попередив:

— Дивись не проспи, коли повз аеропорт проїжджатимеш! Ось тобі двадцятка про всяк випадок, — і вручив купюру.

— А це випадково не з тих грошей, що колись були при мені? — підозріло поцікавився я, бо тоді в мене з собою було трохи більше трьохсот тугриків.

— Ти питаєш про гроші у тій старій вонючій шкарпетці, яку ти давно вважав безповоротно втраченою? — жартував він і його очі сміялися,— Та й якщо і так, то що? — з легким викликом спитав Грим, і його могутні плечі розпрямилися, ніби ми зараз почнемо тренування та зчепимося у бійці.

— Та нічого, — відповів я щирою посмішкою, — ну, бувай, друже!

Я легенько тицьнув його в груди кулаком і взявся за ручку валізи — автобус вже під'їхав.

— Там, з краєчку у валізі трохи стрейчу. Обмотай її зверху, коли здаватимеш у багаж, а то подряпають, адже це натуральна шкіра, — дав він мені остаточні настанови і пішов до мотоблоку.

Схоже, Грим був не лише майстром жахів, а й експертом з догляду за валізами з натуральної шкіри. На вигляд ця шкіра не схожа на людську. Це заспокоювало. Я вліз в автобус і показав квиток водію. Хоча сонця не було, в автобусі тепло. Я трохи охолов, поки їхав у причепі. От і добре, якраз зігріюсь.

— Месьє Шевальєр, повертаєтеся на батьківщину? Сподобалось у нас? — звернулася до мене французькою дівчина з привітною черговою посмішкою.

Вона реєструвала пасажирів на рейс за стійкою в аеропорту і у неї була непогана французька. Їй хотілося похизуватись своїм знанням мови, але мені вдарила по вухах її вимова. Ось Діана ганяла мене, наче драного цапа, щоб я говорив як справжній житель Провансу, з акцентом, властивим тій місцевості, звідки вона родом.

— Тепер ти говориш з настільки досконалим акцентом, що міг би змусити будь-якого француза розплакатися від щастя або від заздрощів, якби він зустрів тебе на пустинному острові, — похвалила мене Діана.

Я встиг замотати стрейчем валізу і встромити майже порожню бобіну в круглий бляшаний сміттєвий бак, зверху якого на сіточці лежала зім'ята пачка з-під цигарок. Навколо мене метушилися живі люди з нормальними обличчями, і це було дивно. Бо тільки нещодавно Тіт і Грим здобули свій справжній людський вигляд. Не могли ж вони у вигляді гоблінів виконувати накази Діани за межами дому. Тільки погано, що люди тут курили. Я відвик від запаху тютюну, і він мене дратував.

Я відвик не тільки від тютюну, але й від великої кількості людей і зараз з подивом дивився на них. Пасажири снували туди-сюди, наче мурахи на знайденій цукерці. А співробітники служби безпеки з таким серйозним виглядом перевіряли паспорти, ніби шукали там не лише обличчя звичайних людей, а й шпигунів з усього світу. Якби це дійсно був великий натовп Джеймсів Бондів, то це викликало б неабияку метушню, бо кожному треба зробити горілку з мартіні, збовтати але не змішувати.

На металодетекторі виникла невелика проблема. Я пояснив французькою, що мій перстень не знімається, бо вріс в палець. На моє щастя, запросили ту саму дівчину, що нещодавно посміхалася мені, роблячи позначку в моєму паспорті. І, як не дивно, на його сторінках вже були різні штампи. Вочевидь я багато подорожував, чи швидше мій паспорт був більш досвідченим мандрівником, ніж я сам.

Ця молода жінка була єдиною людиною, яка розуміла тут французьку. Ну, хай потренується балакати правильно, доки я тут. Навколо мене поводили ручним детектором металу і нарешті пропустили. Я був просто впевнений, що їхній пристрій набагато чутливіший за мою іграшку, за допомогою якої я мав намір колись шукати скарби!