Недосвідчена юність

Сон розуму народжує чудовиськ

Іспанське прислів'я

— Що за справи, Діано? Куди подівся перехід у мій світ?

— А-а, ти про дзеркало? Я його перенесла, щоб не вводити тебе в спокусу втекти від мене. Повір, там теж поганий інтернет!

Крити було нічим. Я мовчки проковтнув її зауваження, в якому відчувалося відверте глузування. Може, треба скипіти і збунтуватися? Але я вже дуже багато дізнався, щоб зрозуміти той факт, що я був мишеням у лабіринті, за яким зверху спостерігала кішка. Вона могла б висмикнути мене з цього лабіринту будь-якої миті і з'їсти. Вона грала зі мною!

Що ж, кипіти і бунтувати я не буду. Це виглядало б якось по-дитячому. Я вчився в неї, і поступово мене охоплювало захоплення рівнем її неосяжних знань. Вона знала багато мов, і цікаво було б з'ясувати, а скільки насправді? На питання про це вона просто посміхнулася і промовчала. Вона казала, що я дуже тугий і зашорений учень, і якщо не зможу відпустити гальма у себе всередині, то я ніколи не досягну більшого, ніж досягли Грим чи Тіт.

Я так зрозумів, вона намагалася цих гоблінів вивести на певний рівень, але її очікування не виправдалися, і вони так і залишились у штаті прислуги. Невже я більш талановитий ніж вони? То було б добре! Якось мені не посміхалася перспектива виглядати, як ці хлопці — злими гномами. Найважче мені давалися практичні заняття. Вона казала мені, щоб я зосередився та розслабився, але одне суперечило іншому. Як це можна зробити одночасно?

Під час наших занять я повинен був вгадати, на якому з перевернутих папірців намальовано хрест. Або що було брехнею у перелічених нею висловлюваннях. Та звідки я міг знати?! Я взагалі до ворожіння завжди скептично ставився. І ворожкам ніколи не вірив. Як можна було щось вгадати? Все це здавалося мені обманом та шарлатанством. Але Діана наполегливо намагалася розвинути у мені інтуїцію. Може в нас фінансові труднощі і вже час грати в лотерею?

Вчора вона показала мені фокус. Дала колоду карт і сказала, що назве будь-яку карту, яку я вийму з колоди. Вона вгадала їх усі, і я досі збентежений. Хіба це можливо? Ніхто не зміг би позаду підглянути через дірочку. Я навіть вставав і ходив по кімнаті і висував лише куточок карти. Тасував колоду, ховав її за пазуху, але все було марно, вона чітко називала карту. Це був надзвичайний фокус!

Але вона своїм мелодійним голосом сказала, що це було не вгадування, і якщо я хочу теж "бачити", то маю переступити через усе, чого мене вчили раніше. Відкинути повсякденність і піти, як у дзеркало— за межу. Зрештою, їй спало на думку провести наді мною експеримент з метою вивільнення моєї свідомості, що погрязла у очевидності. Вона вже другу добу не давала мені спати, і її гноми виснажували мене різними роботами, на мій погляд, безглуздими. Добре, хоч у їжі не обмежували.

Схоже, Діана вирішила, що найкоротший шлях до просвітлення лежить через хронічне недосипання і прибирання свинарника. Я шкрябав дощату підлогу в свинарнику під радісне рохкання і вереск поросят. Одного разу вони з'являться на гаках у прохолоді підвалу у вигляді копчених ребер і стегенець! Але мені було вже байдуже, я отупів і хотів спати.

Солодка знемога розливалася по моєму тілу, і навіть це верескування звучало чудовою мелодією в моїх вухах. І мені було вже начхати на запахи. Очі заплющувалися, але тут слідував міцний стусан у бік, і я знову шкрябав підлогу, лаючись і лютуючи. Зрештою, я кинувся зі спини на Грима, який похмуро згортав вилами підстилку в іншому загоні для свиней. Однак він був готовий до такого і відповів мені сильним ударом, від якого я ледве зміг ухилитися.

Грим відступив зі свинарника задом, я вискочив за ним. Ми зчепилися у дворі, і коли він жбурнув мене через себе, я встиг побачити Діану, яка з цікавістю спостерігала за нами з вікна другого поверху. Їй подобаються бої гладіаторів? Я перекотився та смикнув руками Грима за ногу, повалив на землю і спробував закрутити йому ступню больовим прийомом. Але він теж крутнувся всім тілом у той самий бік і так швидко, що я не встиг ухилитися від удару в обличчя п'ятою його другої ноги. Чорт! На моєму лобі тиждень красуватиметься відбиток його підбора зі слідами від латунних цвяшків!

Піднявшись швидше за Грима, я спробував дати йому копняка по дупі, але моя нога тільки просвистіла в повітрі, і я отримав підсічку, через яку знову впав на землю. Все! Сили мої скінчилися! І я подумав, дивлячись на його люту пику, до якої вже давно звик, що він навмисне розлютив мене. Щоб я витратив більше енергії і дійшов до стану тупої байдужості, про яку говорила Діана. Я ще спромігся перехопити його руку на своєму горлі і з ричанням спробував вигнутися в місток, щоб скинути його з себе, і мені навіть вдалося завалитися на бік.

Проте він миттєво захопив мою руку, і його ноги обплутались навколо неї, виламуючи руку в ліктьовому суглобі. Я забарабанив вільною рукою по землі, даючи знак, що здаюся. Ми дивилися один на одного, і якщо я страшенно захекався і спітнів, то Гриму ніби було все пофіг.

— Ходімо, треба закінчити там, — і голос його був спокійний, без переривчастого свистячого дихання, як у мене.

Він заправив коротку сорочку в штани і байдужим голосом продовжив мене наставляти.

— Ти як завжди не слухаєш мене і витрачаєш більше сил, ніж треба. Це як рубати дрова. Нема чого глибоко вганяти сокиру в колоду. Потрібно докласти рівно стільки зусилля, скільки знадобиться, щоб розколоти поліно, а сокира навіть не торкнулася колоди. Розумієш про що я?

— Розумію, — відповів я і схопився за простягнуту мені широку мозолисту долоню. Не такий він уже й виродок, цей Грим, як до речі, і Тіт. Але мені все одно досі цікаво, де вона знайшла таких колоритних персонажів?

Монотонний голос Діани змушував мене клювати носом, і я тупо писав щось із граматики французької мови, час від часу отримуючи ляпас віялом по потилиці, від чого відразу прокидався.

— Сім кругів навколо будинку! — наказала вона, і я з Тітом чи Гримом, а може з ними обома, а може сам, або в натовпі похмурих гномів, схожих на Грима, спотикаючись, навертав кола навколо городів та саду, і мені дико хотілося тільки одного— спати.

— Сім, — хрипко промовив я, упираючись руками об свої коліна біля ґанку, на якому стояла Діана.— А чому в тебе кільце світиться синім? — спитав я, випростуючись і показуючи на її ліву руку пальцем.

А тоді притулився до Грима, праворуч від мене, та й заснув стоячи.

Справжній майстер мультитаскінгу: і питання задав, і заснув, і підтримав Грима, щоб той бува не впав, — подумав я в останню мить маючи на увазі самого себе.

— Віднесіть його в спальню і не будіть, хай спить, скільки хоче, він все ж таки не безнадійний, — сказала господиня, але я вже того не чув.

Так само, як і не чув дружний тупіт і похитування, коли гноми несли мене в мою спальню. Не відчув, як мене випадково стукнули головою об одвірок дверей і як Тіт беззлобно засміявся, притримуючи мою голову знизу:

— Вимотався наш хлопчик!

У своєму сні я опинився в якійсь невідомій країні, чи скоріше невідомому місті. Нечисленні мешканці, які зрідка безшумно проходили повз мене, мали вигляд мовчазний і зосереджений. Здалеку долинав гомін, він ніби відбивався луною від високих склепінь. Але через серпанок, що оточував простір навколо мене, я не бачив нікого з тих, хто розмовляв, і, як і раніше, я не міг розібрати жодного слова. А ті кілька перехожих, що прослизнули повз мене, безшумно пішли з закритими ротами під безперервний невиразний шепіт звідусіль.

— Як вони розуміють, куди їм іти, адже довкола ж туман? — чи сказав, чи подумав я.

— Це просто, — пролунало з легкою луною, ніби Діана говорила зі мною в нашому підвалі зі скводастими склепіннями, — треба просто уявити того, з ким тобі треба зустрітися.

А з ким мені треба було зустрітись? Я й сам не знав. Подумав про це і чомусь пригадав велику ікону Миколи Чудотворця, що посідала почесне місце в кутку на невеликому столику у моєї бабусі в селі. Перед іконою незмінно стояла чарка повна масла для швейних машин із саморобним ґнотом. Це замість лампадки.

Я був занадто малим і мені подобалося спертися на столик і зблизька уважно розглядати вираз обличчя святого. Воно було суворим, і погляд ніби говорив: "Щось я сумніваюся, що ти зможеш тримати слово і долати труднощі, які долав я... Не зможеш зупинитись і не порушувати заповіді. Не зможеш впоратися із собою, не зможеш стати кращими. Ти слабкий!" Святий Миколай, схоже, був тим ще скептиком. Та й я в той час був ще дурний і легко вівся на "слабо?"

Я стояв, озираючись навколо себе, і туман заважав дивитись, але вогкість не відчувалась, а повітря було тепле. Раптом з серпанка, що оточував мене, з'явився підтягнутий старий невисокого зросту з рішучим виразом обличчя. Він чимось нагадував Святого Миколая, і був одягнений у біле. Я очікував, що він привітається зі мною і сказав: "Здрастуйте!" Але він тільки пройшов мимо, зиркнувши на мене, і пробурчав собі під ніс: "Ще одна скалка в дупі!"

— Дивно, — сказав я вголос збентежено, впевнений, що Діана чує мене, — я чомусь думав, що якщо людина схожа на Миколу Чудотворця, то і поводитиметься вона відповідно.

— А це він і був.

— Це як?

— Він не повинен кидатися до кожного зустрічного та цілувати його в обидві щоки. Тим більше, мого учня! Навіть святі мають свої стандарти та вподобання.

— А-а, ну так. Ти ж відьма, а я, значить, учень відьми.

Я був спокійний, і мене не здивувало навіть те, що повз мене пішов святий.

— Називай як хочеш!

— Ти образилася? Вибач.

— Нема за що.

— Чи означає, що якщо він святий, то він наш ворог?

— Такого поняття у цьому світі немає.

— Чому?

— Ти знаєш знак Дао у китайців?

— Це дві такі краплі, що згорнулися одна навколо одної як кома? З білою крапкою на чорній комі та чорною на білій?

— Так.

— Знаю. І що?

— А знаєш, як трактують китайці цей знак?

— Здається, як непримиренну ворожнечу та боротьбу між різними...

— Трохи не так, — посміхнулася луна голосом Діани, — це взаємне співіснування, без якого все загине. Це не біле чи чорне, а біле та чорне, вони разом, хоч і не змішуються. Це не добро чи зло, а добро і зло, вони спаяні і не зможуть відокремитися одне від одного. Це не сталість чи зміни, а сталість змін. Це навіть не єдність, а різноманіття, оскільки одне одному не заважає, а підтримує. І не можна говорити, що правильно лише біле чи лише чорне. І не можна стверджувати, що щось одне має право бути, а інше — це не правильно і підлягає знищенню, хоч вони й протилежні. Вони не протиставляються одне одному, вони одне ціле. Як два кінці у палиці, як два полюси у магніту, і скільки не діли на частини магніт, у кожної частини будуть два полюси, і скільки не відрізай "неправильний" кінець у палиці, буде два кінці. Ти зрозумів?

— Здається, зрозумів, але це так невизначено і хитко.

— Це тому, що ти ще на межі між вибором і остаточно не визначився, на чиєму боці ти підтримуватимеш рівновагу. Обидві сторони підтримують її та розуміють це.

— Це-це-це...— закінчує луна її слова.

— А залишатись на межі не можна?

— Можна, але це шлях самотності та медитації, і дуже легко скотитися в абсолютне зло. Чи ти готовий мовчати до кінця свого життя?

— Тя-тя-тя...— повторює луна.

Здається, мовчання— не її коник. Відлуння завжди дражниться.

— Скоріше ні ніж так. Де ти, Діано? Я хочу тебе побачити!

— То почни прагнути цього, але не напружуйся і зосередься.

Я спочатку заплющив очі і стояв, опустивши голову. Потім розслабився і відчайдушно захотів впевненості у своєму бажанні побачити її доброзичливе обличчя з легкою посмішкою на губах. Я вже по-новому сприймав її посмішку і маленьку родимку над верхньою губою трохи збоку, її зелені загадкові очі, обведені по периметру тушшю. По ним неможливо визначити, що вона думає.

Які ж в неї довгі густі вії! А посмішка зовсім не зневажлива, як мені здалося, коли я побачив її вперше. Ну, може, трохи гумору і глузування. І ці висульки-підвіски, що розгойдуються, в маленьких вухах, і відкидають червоні переливи на високу гордовиту шию. І те кільце, що синім сяйвом огортає її долоню. У неї все гармонійно, — подумав я і повільно розплющив очі.

Побачив Діану, що стоїть метри за три, і все було, як я й хотів: і посмішка, і сяйво навколо долоні, і червоні іскорки від довгиг сережок.

— Ось бачиш, вийшло! Ти призвав мене до себе і я перемістилася Мені варто тебе похвалити.

— А де ми?

— Це світ снів, і Святий Миколай— Майстер у цьому світі. На жаль, церковні догми штовхнули його на той бік Дао. Якби не так, він був би одним із найсильніших серед нас. Особливо добре йому вдавалося керувати чужими снами.

— То він теж чаклун?

— Чаклун на службі церкви, за їхньою термінологією — святий. Але ми застосовуємо слово маг, а не чаклун. Я ж казала, що не важливо, на якому ти боці. Ми всі робимо одну справу — підтримуємо баланс.

— Це звучить незвично.

— Так, незвично для твоєї батьківщини. Для Японії, Індії чи Китаю це звичайне явище. А якщо завтра ми домовимося змінити назви, і нас почнуть називати святими, а їх чаклунами, думаєш, щось зміниться?

Я посміхнувся:

— Звичайно, ні! Назви змінюються, сутність залишається. Класика!

— Тоді не марнуй час і візьми мої знання. Не слід сумніватися. Чи ти думаєш, ми бродимо ночами з бензопилами і мордуємо нещасне населення чорною магією?

— А як же те село, що налякане тобою?

— А-а, ці кріпаки! Не люблю марну настирливу цікавість і бажання поживитися чимось на халяву, за мій рахунок! Нічого не нагадує тобі?

Мені стало соромно, і я схилив голову.

— Вибач.

— Немає нічого поганого у небажанні працювати руками. Будь ласкавий, працюй головою, але вмій захищати своє від подібних до себе. Світ сповнений безчесних людей, а добро не існує саме по собі, не може зробити людину щасливою і не може бути абсолютно правильним. Докладніше запитаєш у Грима. Він любить показувати на прикладах. Запитаєш його про болото з добрими карасями, він зрозуміє.

— Ти йдеш?

— Ну не століття ж мені стирчати у твоїх снах!

— А як же я?

— Спи, скільки хочеш.

— Я хочу з тобою!

— Тоді прокидайся, якраз встигнеш на вечерю, ти проспав уже майже добу.

Виявляється, що сон— найкоротший шлях до вечері. Я розплющив очі і побачив над собою дошки балдахіна, які колись прийняв за кришку труни. Йой! Тіло заскленіло! На мені наче хтось зерно ціпом молотив! Воно затекло і боліло. Та й сон же мені наснився! Стонадцять чортів у печінку лисому дідьку! Добре, хоч мене роззули!