Недосвідчена юність

"День народження — це щорічний примусовий апдейт, який неможливо скасувати або відкотити до попередньої стабільної версії."

(жарт айтішників)

Як і домовлялися, я прийшов через день вранці, готовий впасти і негайно заснути. Добре, що зі мною була Діана, що кричить у вухо. Я терпів, хоч мені й хотілося негайно відчепити її сережку і забутися солодким сном немовляти. Лердес привезла каталку на коліщатках, і вона стояла поряд з ліжком байдужої Пенелопи.

Як би не звалитися з цієї каталки— вона досить висока, можна і головою вдаритися чи зламати руку! А мені ще жити та жити, і бажано без зайвих пригод. Я поліз під ліжко Пенелопи, але Лердес ногою зняла стопор і легко відкотила ліжко трохи убік, щоб мені було легше малювати свої каракулі.

Я накреслив знак пентаграми і зовсім непомітно додав кілька символів, які мені б нікому не хотілося показувати. Добре, що Лердес не стояла за спиною і не підглядала за мною. Все ж таки міцно ганяла мене Діана з окультизмом і магією! Все зробив правильно! Доглядальниця ходила по палаті, нервово стискаючи долоні. Чого це вона? Адже сьогодні був не той день, коли Пенелопу відвідують батьки.

Нервовість Лердес відволікла її від моїх дій і дозволила мені намалювати магічну печатку на підлозі як слід. Я відразу присунув ліжко на місце, а покоївка перевірила, чи не зрушилися з місця трубки, що йшли до обличчя Пенелопи. Потім застебнула фіксатори на колесах, натиснувши на них туфлею. Я передав їй оберіг з шестикінечною зіркою і відвернувся, поки вона вішала його на груди дівчині. Кільце виявилось трохи завеликим для тонких пальців нерухомого тіла. Але я гадаю, що якщо вона почне їсти справжню їжу, то воно стане в самий раз. Його я надягнув сам. Це виглядало як сцена з Ромео та Джульєтти. Я навмисне став на одне коліно, і Діана посміхнулася мені у вухо.

— Який брехун! — схвально промовила вона.

Але я був таким сонним, що просто мріяв, як я зараз ляжу на цю жорстку каталку і відлечу у небуття, немов у найшикарнішому ліжку. І чому не хотіла спати Діана? Мабуть,прихованої енергії у неї було більше, ніж у атомної електростанції.

— Обручку не знімай, коли вона прокинеться, — пробурмотів я Лердес.

— А лікарів покликати?

— Краще подзвони її батькам, а мене відкоти до сусідньої кімнати, де сама спиш. І медальйон зніми, печатку не забудь стерти, — промимрив я, вже лежачи на каталці, і заснув.

Навколо клубився вже знайомий мені серпанок, і лунав гомін голосів, як і минулого разу. На відстані, але досить чітко, виднілася вузька брама. Двері в ній були двостулковими і йшли високо-високо вгору, матово відблискуючи золотом. Тому й здавались вузькими за рахунок висоти. Простір перед цією брамою великий і юрбився великий натовп народу.

Це видовище ніби казало, що всі ми не святі, але нам виявили милість і нас приймуть до раю. Ворота плавно відчинилися, і натовп почав втягуватися в них. Попереду мене метушливо намагалася протиснутися вперед вгодована жіноча спина зі складками на боках, як у гусені. Вона не штовхалася, але було видно, що відчувала паніку і боялася не потрапити за ворота. Хотілося покликати її та запевнити, що буфет в раю не зачинять, вона встигне.

Я посміхнувся з того мультику, але одночасно відчув сором. Я знав, що не заслуговую на те, щоб потрапити туди, і непомітно став відставати від цього натовпу і жіночої спини. Навіть не знаю, можливо, паніка цієї жінки і змусила мене засоромитись. Вона така сама як я, тільки її почуття ззовні, а я ховаю свої глибоко всередині.

Обидві стулки почали закриватися, і коли я підійшов до них, вони глухо зачинилися з гарним звуком ідеально підігнаних під одвірок половинок. Зачинилися всього метри за чотири попереду мене. Ну хоч двері в рай побачив! Не кожен може похвалитися таким.

І я не знав, чи ввійшов би я в них, якби вони не закрилися, або залишився б там, де зараз стояв. З обох боків двері охороняли високі хлопці зі світлим, трохи кучерявим волоссям. Вони були міцні статурою, всі в білому. Схожі на охоронців у гламурному гей клубі або у якомусь нічному закладі для розваг. Втім ні там ні там я не бував жодного разу.

Потім я перевів погляд на різьблення на цих дверях. Воно було унікальне, жодної вади і жодного завитка, що повторюється. Як у палаці Воронцова в Алупці, я був там з екскурсією, в ту єдину і незабутню поїздку на море.

Ще б пак! Таке місце! Напевно, і високо вгорі різьблення так само бездоганне. Я відчув чиюсь присутність і повернувся в півоберта. Поруч, за моїм правим плечем стояв Миколай Чудотворець у білому одязі, схожому на банне простирадло. Він був увесь білий і особливо чистий, я б сказав, сліпуче сяяв святою чистотою.

— Що ж ти так? А? Ти став не на той бік...— похитав він головою.

— Так вийшло, вибачте, — відповів йому я, і мимоволі почухав щетину на щоці.— Зрештою, ми повернемо радість її батькам, хіба це не добра справа?

— Ти ж не знаєш, що буде далі, — осудливо сказав він.

— То Богові відомо, і він не чинив опір нашим діям, — відповів я зухвало, — Тому це означає, що ми не порушили його задуми.

Як хвацько я переклав відповідальність на боса Святого Миколая!

— Так, так, — сумно погодився той і, розвернувшись, пішов у серпанок.— Поки ви не порушили своїми діями рівновагу. Але хто знає...— почулося від нього.

Мене потроху оточив туман. Але тепер він був не білий, а сірий, наче грозові хмари. Туман насунувся впритул, але так само невиразно долинали до мене звуки наче людської мови: нерозбірливі уривки фраз, невиразний шепіт. А ворота та юнаки розчинилися у повітрі. І в цьому я переконався, коли подивився собі за спину.

Я не знаю, навіщо мені все це примарилося чи наснилося. Бо в мене була ціль. Мені треба було знайти безтілесний дух Пенелопи, і я уявив її бліде обличчя з високим чолом і заплющеними очима. Спочатку не виходило, довелося трохи розслабитися, і з серпанку проступила неясна жіноча постать. Із заплющеними очима вона, простягнувши руки, вийшла мені назустріч. Не дарма я так багато тренувався. Вийшло досить швидко. Принаймні уві сні.

Одягнена вона в довгу, до самої підлоги, легку сукню, що наче струмінь води облягала її до біса гарну фігуру. Сукня світло-бежевого кольору. І я подумав, — звідки воно взялося на ній, якщо вона лежала там, у палаті, напевно, повністю гола під своїм покривалом. Можливо, сукня просто пасувала до її худорлявості і моя уява її так вбрала. Або це був її парадно-вихідний образ для зустрічей у небутті.

— Пенелопо, ти мене чуєш? — запитав я.

Але вона байдуже йшла далі, і її руки вже опустилися, наче вона вже не боялася впасти через заплющені очі. А я підійшов до неї і став на її шляху, не даючи іти далі. Вона зупинилася, ніби в нерішучості, міркуючи, з якого боку мене краще оминути. Я, вийнявши другу сережку, спробував проштовхнути її Пенелопі в дірочку у вусі. Вона, якось загальмовано, трохи розставивши долоні з тонкими пальцями, дрібною ходою ступила кілька разів убік. Але повернула голову до мене тим вухом, у яке я спробував вдіти сережку.

У неї, мабуть, заросли дірочки від проколів і сережка не хотіла проходити крізь мочку вуха, але мені потрібно було встановити зв'язок між Діаною і цим тілом, і я проколов ту дірочку застібкою. Вона здригнулася і розплющила очі. Вони світло-карі із золотом і з відкритими очима вона стала набагато симпатичнішою. На мочці вуха у неї виступила крапелька крові, і я сказав їй:

— Вибач, що зробив тобі боляче, у тебе дірочки у вухах заросли.

Справжній джентльмен завжди вибачиться за прокол, особливо коли проколовся він сам.

— Не страшно, Френсісе, ти все-таки зробив це! Спи, мій дорогенький, далі я сама, — сказала вона голосом Діани, і я ніби полетів кудись спиною вперед, а вона віддалилася від мене.

Та ні, це вона полетіла кудись, а я залишився тут, на цьому самому місці. І куди мені тепер іти? Що робити? Що ж, поблукаю безцільно. Я довго тинявся і туман навколо мене вже давно став не таким сяюче білим, як був спочатку. Він наче забруднився і посірів. Я опинився в схожому місці, у такому ж як біля райських воріт. Не розумію, звідки це відчуття, та я почав більше довіряти своїй інтуїції.

Раптом я вийшов на берег озера: чи то мене винесло до нього як на ескалаторі, чи озеро саме виїхало до мене. Останній варіант мені здавався більш логічним, зважаючи на все, що відбувалося. Зараз навіть не згадаю своїх думок в ту мить, так їх було багато в моїй голові.

Здається, я думав про Діану, про її вчителів, насамперед, про того, про якого вона говорила особливо шанобливо, про найпершого. На березі озера на перевернутому човні сидів старий із сивим волоссям, але коли він повернувся, я побачив, що йому років сорок п'ять — п'ятдесят. Це просто його одяг і довге волосся з сивиною робили його схожим на старого. Давно він не відвідував перукаря. Та й чи були вони тут?

— А-а, ти теж зі святош, прийшов мені читати лекції? Скільки ж років ви мене дарма турбуєте? — непривітно, але спокійно зустрів мене старий. Мабуть, я виглядав надто пристойно для цього місця, от він мене і переплутав з кимось.

— Ні, я не з святих, я з протилежного боку. Хоча, зовсім недавно, вважав за краще перебувати посередині і ні в що не втручатися, — напрочуд швидко знайшовся я що відповісти.

Маю талант викручуватися, навіть коли у снах блукаю світами.

— Теж позиція, — погодився неквапливо старий і глянув у бік озера.— Заблукав?

— Не спав пару днів, от і завис тут. Мій мозок вирішив, що віртуальна реальність — чудовий спосіб для відпочинку.

Він обернувся і вже уважно поглянув на мене. Я тримав руки в кишенях і взагалі був весь не при справах, на кшталт погуляти вийшов.

— Бачу, досі не пройшов звичай сережку у вусі носити.

— Це мене змусили, а насправді я не хотів її одягати. Бо я ж не по хлопчикам, чесне слово.

— Раніше одну сережку носив воїн, єдиний у своєї матері, — продовжував він, не зважаючи на мої слова.

— Тоді це зовсім не про мене, я маю молодшого брата. І він, до речі, теж не носить сережок. Хай йому гикнеться гарно!

— Ось як, а сережка у тебе в правому вусі і не проста сережка!

— І що то означає?

— Значить, ти один зі свого роду залишився, і якщо помреш, твій рід перерветься.

Хотілося відповісти: "О, чудово, ще й відповідальність за весь рід на мені. Як добре, що я сплю!" Але я втримався і замість цього промовив:

— А я й не знав, що стільки сенсу в носінні сережки!

— Сережки— це оберіг, щоб захиститися від абсолютного зла.

— Мій учитель каже, що злих сил немає, є рівновага та дві протилежні сили, які сплелися, об'єдналися і в боротьбі підтримують цю саму рівновагу.

— Так, то так. Але іноді людина впадає в крайність. Вона починає боротися проти всіх, знищуючи без розбору і колишніх соратників, і противників. Такими також стають, це і є абсолютне зло. І від нього треба захищатися, щоб не впасти в нього, не впасти в цю крайність.

— Ніколи не думав, що тим, хто на нашому боці, теж потрібен захист! Адже ми типу— нечисть. Але насправді ж, ми дуже милі, коли нас не будять занадто рано.

Він не звертав уваги на мої думки з приводу святих та магів.

— Захист потрібен усім. Але я бачу, що тобі вже час іти. Приходь ще. Мені нудно тут, у суперечках зі святенниками.

— Як мені звертатися до вас, якщо ще зустрінемось?

— Клич мене Брюс, а яке твоє ім'я?

— Френк.

— До зустрічі, Френк, і не звертайся до мене на "Ви"— так роблять раби, слуги та вороги.

Дивно, колись я думав, це просто ввічливість, — подумав я, — десь я вже чув такий вислів, майже слово в слово. Мене потягнуло кудись і я полетів у туман спиною вперед, під луною, яка повторювала: "Френсіс! Френсіс!"

Не дай Боже це мене кличуть на роботу! Я ж бо ще не виспався!

— Френсісе, прокинься! — хтось голосно намагався достукатися до моєї свідомості, і він був не один.

Другий голос звучав збуджено незнайомою мені мовою. Я вслухався. Ага, іспанською! Привіт, реальність, я вже й забув, яка ти доставуча! Я розплющив очі і, якщо чесно зізнатися, я б поспав ще. Тим більше, навколо якась метушня і плутанина, мене штовхали, смикали за руки, трясли за щоки. Здається, я потрапив у дурдом! Або просто в дуже гостинну іспанську родину.

— Лердес, — вимовив я заплутаним язиком, упізнавши найактивнішу з тих, що трясли мене. Це вона боляче смикала мене за щоки, і щастя, що не будила ляпасами. Я був такий розслаблений, що ляпасом мені можна було б і щелепу вибити, якщо не мізки. А вони в мене були? Чесно сказати, зараз я не був у цьому впевнений. І хтось внутрішній додатково намагався мене впевнити, що таки ні. Мізків немає!

— Вона прокинулася! Хвала Мадонні! Вона прокинулася!

— Хто "вона"? — піднявши очманілу голову, спитав я і підвівся, напружуючи прес.

Бракувало мені в жіноче тіло переміститися! Чому ВОНА прийшла до тями, я ж мужик?! Ну ось, і руки у мене волохаті! Лердес уже не було поряд. Ну і славно, видно побігла трясти ще когось. Радісний чоловік з широкими бровами, що зрослися, тряс та смикав мені руку, весь час, як заводний, і повторював: "Мучас грасіас!". Може, він вирішив, що трястиме мене, доки я не відповім йому?

Разом зі своєю рукою трясся і весь я, це викликало неприємну вібрацію в моєму безвільному тілі, і я скривився болісно. Нарешті я ніби повернувся до реальності і згадав, що цього чоловіка звуть Рамон, це батько Пенелопи. Ага! — вернувся я нарешті у цей трясучий трясця його матері світ.— Діана благополучно вселилася в ту худу шкапу! Але для мене це була не новина, чорт забирай! А якщо Рамон знаходився тут, то я спав більше ніж кілька годин, хоча це не так вже й багато часу, щоб отямитися після кількох безсонних ночей.

Я опустив ноги і зістрибнув з каталки, вона виявилася несподівано високою, і в мене навіть підігнулися розслаблені кінцівки в колінах. Мене хтось підтримав під руку і щось при цьому лопотів іспанською. Я відповів французькою: "Ві, ві..."— аби відмахнутися, і подибав до рукомийника вмиватися. Мені було ліньки реагувати на всі інші мови.

— Ну і що тепер? — думав я, черпаючи жменями холодну воду.— Тепер може виявитися, що в неї не все прийшло в норму або виявиться, що щось не функціонує.

Наприклад, пропаде чутливість до болю або постійно болітиме права п'ята, або Діана не зможе виразно розмовляти. Може статися порушення функцій слуху, зору, ще якась болячка вискочить. Ми це теж розглядали як можливий варіант. І як там її внутрішні органи? Чи не атрофувалися випадково? М'язи, то гаразд, натренує, а залози там всілякі та інше? Чого вони веселяться там, ідіоти?!

Пробудження після довгої сплячки — це лотерея. Ми ж не ведмеді. Хоча, якщо чесно, іноді я б хотів бути ведмедем — досхочу спати взимку і не думати про проблеми одягу та опалення. Про лотерею мені говорила Діана, коли ми обговорювали її переселення до цього тіла.

Я промокнув одноразовим рушником своє обличчя, на якому виразно проступила щетина, подивився чи не причепився до щотини шматочок папірця від рушника і попрямував до іншої кімнати. Треба було б поголитися зранку, але мені було ліньки розпаковувати валізу, та й чи була там бритва? Зрештою, я вирішив, що триденна щетина прикрашає молодого чоловіка. Якщо вірити рекламі. А рекламі я вірю, особливо, коли мені ліньки голитися. Переді мною всі розступилися, пропускаючи до ліжка. Я зазирнув у незнайомі очі Пенелопи, які бачив лише раз уві сні, і сказав:

— З пробудженням, — завмер, ледь не сказавши "Діана", — Пенелопо!

Вона заплющила очі, ледь помітно кивнула і знову розплющила їх, на губах легка посмішка. Має красивий розріз очей, але в цій країні це, швидше за все— норма. Це в моєму місті на неї оберталися б чоловіки. А заразом я помітив те, на що інші не звернули уваги— на мочці вуха засохла кров, наче я його дірявив по-справжньому, а не уві сні примарною застібкою. Її руки схрещені на животі. Вона слабо пересунула праву руку і торкнулася ще невірним рухом пальців до кільця на лівій руці, і Рамон запитав Лердес, що це за колечко.

— Це синьйор Френк надягнув нашій Пенні на знак свого кохання, і вона прийшла до тями, почувши його дотик!

Легенди народжуються швидко, особливо коли є свідки, що бачили щось незрозуміле. Як ото у фільмі: "Я свідок! А що трапилось?" Легенди потрібно підтримувати, подумав я і, нахилившись до ліжка, поцілував руку Пенелопи. Вона поворухнула пальцями і посміхнулася мені. Думаю, за цю сцену мені треба було дати Оскара! Ну гаразд, згоден і на менш значну нагороду, хай буде "Пальмова гілка". Чи хоча б "Золотий глобус" за кращу чоловічу роль.

— Панове, вибачте мені, — сказав я, притискаючи руку до грудей.

Обвів присутніх поглядом, розпрямляючись, і особливо відзначивши про себе усміхнену привабливу іспанку з великим декольте, на вигляд молодшу за Рамона. Але вони стояли поряд. Невже це мати Пенелопи?

— Я неймовірно втомився і мені треба відпочити. Я залишаю вас та прийду до Пенелопи завтра з величезним букетом квітів!

Я посміхався посмішкою переможця. "Вкрадених квітів!", — додав я про себе, бо ніхто мене не переконав би знову купити такий дорогий букет. Тим більш, що той ще стирчить із глечика. І нехай вся планета називала б мене скнарою і агітувала марно витрачати гроші Діани, я цього робити не збирався. Я розкланявся, мені зааплодували як новообраному президентові, і я почав проштовхуватися через натовп у п'ять людей у світло-синіх халатах. В мене навіть не було впевненості, що всі мене тут зрозуміли. Я ж бо балакав не іспанською.

Медики з радісними посмішками намагалися потиснути мені руку. З одного боку, у них через мене пішов клієнт, за якого вони щомісяця брали гроші, але з іншого— у них залишалася слава клініки, що підняла безнадійного хворого. І не думаю, що саме ці люди багато мали з виплат Рамона.

А та приваблива іспанка, з вирізом на грудях до пупа, отже, її мати? Якось дуже молодо вона виглядала. Ну та гаразд. А тепер у готель, в душ, змінити білизну, поголитися і поспати! А спати мені хотілося навіть більше, ніж їсти. Вже на порозі лікарні мене наздогнав її батько і спитав:

— Пане Шевальєре, в якому готелі ви зупинилися?

— Королева Петроніла.

— Може вас підвезти?

— Ні, дякую вам, пане Дельгадо, повертайтеся до доньки.

Та й не настільки я хочу спати, щоб сідати в машину до незнайомих людей, які щойно кричали "Хвала Мадонні!"

— Мучас грасіас, сеньйор, грасіас, — ще раз потряс він мою руку і втік до лікарні.

Чорт! Моя рука надовго запам'ятає це рукостискання, прямо вібратор якийсь, мало не вивихнув мені руку у плечі та лікті! — я обережно покрутив рукою, притримуючи себе за плече, — Виявляється, роблячи погані справи, можна було робити водночас і добрі. Що, саме в цьому полягала рівновага? Я не був у цьому впевнений і вирішив спитати потім у Діани. Блін, у Пенелопи! Як багато розвелося знайомих жінок! І всі були надто вродливі як на смак незайманого хлопця! Потрібно завести список "Знайомі жінки, які тепер живуть в одному тілі"