Недосвідчена юність

Кожен нерв, кожен м'яз його тіла наказували йому схопитися і віч-на-віч зустріти невидиму небезпеку, але воля придушила несвідомий страх, і людина залишилася сидіти навпочіпки, із золотим самородком у руках. Він не смів озирнутися, але тепер вже твердо знав, що хтось стоїть за ним біля краю ями. Людина вдавала, що розглядає самородок. Він роздивлявся його з усіх боків, повертав і так і сяк, зчищав з нього землю... І весь цей час він знав, що хтось стоїть позаду і дивиться з-за плеча на золото.

"Золотий каньйон" Дж.Лондон

Цей будинок був збудований за царя Панька. Він великий, цегляний, без вишуканих прикрас. Просто двоповерховий квадрат із потемнілим, колись червоним черепичним дахом, на якому зараз місцями росли трава та мох. Схоже, кімнат на п'ять з кожного боку. Це я так визначив, виділивши на кожну кімнату по два вікна.

Я вже тинявся з металошукачем на руїнах будинку царської споруди. Нічого не знайшов. Тільки химерний недогризок латунної фіговини, дивлячись на який, навіть не зміг визначити, що це. Ще попався величезний мідний п'ятак, чорний і з зеленими розводами патини. Тепер він лежав у моїй нумізматичній коробці, яку я мав намір круто наповнити скарбами. Він єдиний представник моєї, поки ще мізерної колекції, але ось обстежу цей будинок, і у п'ятака з'являться нові сусіди із золотим блиском!

Коли я був на руїнах того будинку, де знайшов п'ятак, я звернув увагу на цеглу. На кожній цеглині стояло овальне царське тавро з назвою заводу виробника. Клеймо легко відчистилося, може тому, що цегла була покладена на вапно. Я навіть спробував розбити кілька цеглин, і виявилося, що вони міцніші за ті, що роблять зараз. Не те що сучасні, які розсипаються ще до того, як їх встигнеш у стіну покласти. Справжній царський стандарт якості, що вже тут казати!

Швидше за все, цегла, з якої будували стіни цього будинку, теж з таким тавром. Я дістав із сумки ліхтарик. Начепив сумку на плече, щоб кинути її всередині і, потягнувши за дверну клямку, увійшов до будинку. Не знаю чому, але увійшовши і притримавши двері, що мимоволі зачинялися за мною, я раптом відчув незручність і застиг біля порогу. Трохи збентежившись, голосно вимовив у простір:

— Вітаю! Я входжу!

Сам себе засоромився за це, але було б оригінально, якби хтось радісно відповів хрипким, надтріснутим голосом гірського троля. Щось на зразок:

— О-оо! Хавчик прийшов!

Якщо чесно, то в такому разі я б, швидше тікав, ніж шукав скарби. Оглядаючись в напівтемряві я не рухався, вичікуючи, поки очі звикнуть до сутінків. Просто перед входом вгору йшли неширокі дерев'яні сходи, прикрашені фігурними поручнями з балясинами. Зверху пробивалися смуги світла, мабуть, із вікон на другому поверсі.

Мені не хотілося кидати сумку на запилену підлогу, і я підійшов до стільця, що стояв праворуч під великою вішалкою з якимось лахміттям на ній. Я поставив сумку на стілець, посміхаючись. На стільці пилюки було не менше, ніж на підлозі, і я навіть не ризикнув дмухнути на сидіння або вдарити по ньому рукою. Чорт з ним, обтрусю потім дно сумки, та й криниця з водою є! Щоправда, нема чим звідти води дістати. Ні відра, ні навіть старої дірявої кружки.

Я увімкнув ліхтарик і обвів променем світла простір навколо себе. Опля! На протилежному боці холу стояв високий підлоговий годинник! Підійшов до нього, порипуючи половицями, трохи повозився, щоб відкрити припорошений пилом футляр. На емальованому циферблаті хитромудрими літерами був виведений напис. Ймовірно, французькою. Певно, щось дуже важливе про любов, жаб'ячі лапки чи, революцію.

Шестерні годинника в наростах синьої корозії, і я, трохи присівши, підсвітив ліхтариком, щоб розгледіти, наскільки пошкоджений вологою механізм. Поторкав пальцем маятник і закрив футляр, зазначивши про себе, що біля підлоги він почав гнити.

Раптом бічним зором я помітив рух, і різко обернувшись, зітхнув з полегшенням— це майнуло моє відображення в запорошеному пилом дзеркалі у важкій рамі. Але серце застукотіло удвічі швидше. Так, нерви у скарбошукачів мають бути міцніші за сталеві канати, а мої, схоже, зроблені з тремтячої павутинки.

З холу двері йшли в ліве та праве крило. Я стояв, роздумуючи, куди б мені попрямувати насамперед. Покашляв, щоб переконатися, що я не оглух. Така тиша, що навіть власні думки здавалися надто гучними! Мене з непереборною силою тягнуло нагору. Нагорі повинні розміщуватися спальні, кабінет, бібліотека і таке інше. В той час як на першому поверсі зазвичай знаходяться кухня та вітальня, комори та кімнати прислуги. А ще обов'язково треба пошукати вхід до підвалу. Судячи з рівня води в колодязі, підвал мав право бути і я готовий з ким завгодно посперечатися, що він буде найцікавішим місцем.

Я вже малював у своїй уяві закопаний у вогкому кутку підвалу глиняний глечик, набитий монетами, кільцями та орденами царських часів. Поверх глечика пергаментний промаслений папір, перетягнутий суворою просмоленою шевською дратвою. Це мені здавалося реальнішим, ніж скарби в льоху чи під грушею!

Ах, як мені хотілося мати свою квартиру і обставити її відповідно! Приходити додому і не чути стандартне: "Синку, роздягайся, мий руки і сідай їсти!" І так день у день. День у день! Щоденний борщ, смак якого ніколи не змінювався… Ось, наприклад, якщо реставрувати цей годинник у великому футлярі...

Стоп! Стоп! — подумки наказав я собі. Що це я тут розпоряджаюся як господар? Тихим будь! — приструнив я себе і, підсвічуючи ліхтариком, з металошукачем напереваги рушив по сходах, що вели нагору. Тягнуло туди. Та й як я перевезу звідси цей годинник? Він, напевно, важкий.

Піднявшись сходами, які розгалужувалися надвоє і повертали вздовж стін на сто вісімдесят градусів, я опинився на невеликому майданчику з трьома зачиненими дверима. Двері переді мною були одинарними і вузькими, а ті, що по боках— двостулковими. Смикнув вузькі двері, але вони не піддалися. Зачинено. Вони повинні вести на балкон. По боках від цих дверцят вікна і я визирнув назовні. Я вирішив не виявляти впертості і спершу оглянути там, де відчинено. Натиснув на праві двері, але вони теж замкнені, і це вже починало мене дратувати.

Зазирнув у замкову щілину і побачив стілець із м'якою спинкою та гнутими ніжками. Більше нічого не вдавалося розгледіти. Здається, шафа за ним. Занадто мало світла і шпарина під ключ замала. Так, мабуть, тільки щоб підняти цей годинник, потрібні двоє. А потім тягти його до біса далеко, часто оглядаючись, щоб не перечепитися об траву. Ні, це неможливо. І взагалі досить думати про цей годинник!

Ліві двері легко піддалися. Це бібліотека, і я відчув таку радість, ніби знайшов найцінніший зі скарбів. Швидко ковзнувши променем ліхтарика по полицях, із зусиллям витяг навмання якусь книжку і, здмухнувши з верхнього обрізу пил, відкрив зліплені сторінки.

Невдача! Текст іноземною мовою, і це не англійська. Англійську я хоча б вчив і щось десь пам'ятаю. Погортав, роз'єднуючи сторінки, щоб знайти першу. Париж. Чортові французи! Треба було уточнити у Петра, в якому році будували цей "палац", не в тисяча вісімсот дванадцятому випадково? Я не міг визначити на око цінність цих книг. Можливо, це просте сміття, белетристика. Але навіть їх можна продати поціновувачам старовини!

Гаразд, повернуся до них пізніше. Я запхав книгу між томів, що щільно злежалися, і просто так провів уздовж полиць металошукачем навскіс. Нічого. Та він же вимкнений! Ох, ця моя розсіяність! Увімкнув і знову провів тією ж траєкторією. Так, і справді нічого не було заховано посеред книг. Крім того, між сторінками зазвичай ховають паперові гроші, вони дзвонити не будуть.

Знову вимкнув прилад. Бракувало, щоб батарейки сіли. Пізніше подивлюся з його допомогою, а поки що треба пошукати очима. У мене була попереду ночівля у цьому будинку. Так я вирішив, коли побачив дім і цілі шибки у вікнах. Вкладуся на софу, тут же, в бібліотеці, попередньо вибивши з неї пил палицею. Може вона не протрухлявіла і витримає палицю і мою вагу?

У софи стояв невеликий столик і два крісла, припилені, з побитою міллю оббивкою. Біля нижніх полиць з книгами подекуди виднілася труха, видно гризли миші, але не оцінили смак і кинули. У стіні біля дверей вбудований невеликий камін із копченим склепінням, і поряд з ним акуратно складені дрова.

Диваки! Камін! Піч набагато продуктивніша і тепла дає більше. Камін на мій погляд — тепло на вітер. На димарі стояла заслінка. Мені закортіло її відкрити, але я вирішив не чіпати, бо раптом посиплеться проржавілим металом і холодними мокрими осінніми ночами тут розгулюватиме сирий вітер. А тут таки книжки! А книжки я любив.

Бібліотека була першою з ряду прохідних кімнат, у яких ніщо не привернуло мою увагу. І я проходив їх одну за одною, майже не зупиняючись. Ось і кутова кімната, і тепер мій шлях лежав у глиб будинку. Ні помпезних картин у стилі Делакруа у позолочених рамах, ні китайських ваз династії Цінь. Якось бідно жила дворянка. Може, вона все-таки була з тих дворянок, що любили не золото, а книги? Хоча, дивлячись на порожні стіни, вірилося в це насилу. І ще, в жодній кімнаті мені не зустрілися піаніно або рояль.

У моєму уявленні це неодмінний атрибут дворянства. Чим аристократам ще було розважатися, якщо на городі в позі зламаної берези стояти не треба?

Свічники мене також розчарували. Схоже, чавунні, можливо, Каслинського заводу, але нічого визначного. Жодної художньої цінності! Металошукач у режимі пошуку кольорових металів видавав фонове гудіння, коли я провів рамкою біля одного з них. Очевидно, чорний метал. І мені ліньки було перемикати режим металодетектора. Вимкнув його. Звернув ще раз у наступній кутовій кімнаті і визирнув у каламутне скло вікна.

Так, он вхід у льох і бачу зверху зруйнований сарай. І лівіше за льох, трохи позаду— будиночок туалету, схожий на шпаківню. Добре, що я не заглянув туди. Раптом і справді дворянка там? Навіщо мені така пікантна ситуація? За сараями був сад і городи, все ще з провислими жердинами, що визначали їхні межі.

Я вже цілком освоївся в цьому будинку і не відчував ані тривоги, ані трепету від дотику до минулого. Від усвідомлення, що тут жили та думали невідомі мені люди. Звик і до запаху. Пахло пилом та мишами. Але поступово мною опанувала зневіра. Марні були мої сподівання знайти дорогоцінності. Бабця явно продала все, що змогла витягти назовні. Обстановка в будинку практично спартанська. Петро казав, що вона не отримувала пенсії, і її ніхто ніколи не бачив на пошті. Цікаво, а чи на автостанції її бачили?

Адже вона мала б кудись їздити, щоб продавати те, що мало цінність. На стінах залишилися ледь помітні рівні прямокутні плями. Значить, і картини були. Не могли не помітити стару з картиною під пахвою. Я підійшов і, провівши променем ліхтарика по дотичній до стіни, помітив іржавий капелюшок цвяха. Були картини! А може, незважаючи на жахи, які розповідали про цей будинок, хтось вже випередив мене? І, можливо, тут висіли не картини, а фотографії у рамах? Раніше вішали світлини на стіни.

Мені було все одно, хто тут жив і що думав. Які можливі злочини вчинив і які трагедії розігралися в цих кімнатах. Я відчував себе обдуреним і просто хотів знайти хоч щось цінне. Мене влаштував би навіть срібний портсигар із розсипом алмазів на кришці та дарчим підписом якщо не Нерона, то хоча б Наполеона.

Я почав відкривати ящики в усьому, де вони були, але знаходив там переважно з'їдений міллю та часом мотлох з уцілілими ґудзиками. Гидливо копався в спробах виявити хоч щось приховане між шарами одягу, але там нічого не було. Фу-у, як я низько впав. Провів над ганчір'ям металошукачем. Він підтвердив, що там немає нічого.

І навіщо я руками копирсався? Це ж не скарби, це... археологічні розкопки з ароматом нафталіну. Зауважив про себе, що наступного разу потрібно буде взяти з собою стрижень для монтування автомобільних шин та гумові рукавички для миття посуду. Може зрізати перламутрові ґудзики з цих ганчірок? Знайомий ювелір купує такі ґудзики у бабусь. Відчинив двері в наступну кімнату, розташовану з тильного боку по центру будинку, і здивовано застиг на порозі: Ельдорадо!