Недосвідчена юність

Чарівні обручки несуть у собі давню магію, тим і привабливі. Мало їх у світі. Ти ж знаєш, магія — моя спеціальність, от я й цікавлюся.

Гендальф з "Володар кілець" Дж. Толкін.

— Хазяйко, цей напівдурень оклигав, — долинув до мене хрипкий голос з акцентом, який міг належати тільки байдужому вбивці.

І чому я так визначив цей голос, сам не знаю, але коли розплющив очі, я побачив не вбивцю, а стелю. Заспокійливо, чи не так?

— Отже, маємо шукача легкої поживи, — муркотливо відповів жіночий голос, у якому чулася посмішка, і мені здалося, що я його вже чув.

Можливо, я теж був для них приємною поживою, тому той голос і усміхався. Так, це той самий голос говорив, що уклав зі мною контракт. І що мені робити? Що там я винен за цим контрактом? Сподіваюся, це не шлюбний контракт? Прикинутися дохлим і засмердіти, чи піднятися і зустріти те, що уготоване долею, з гордо піднятою головою?

Засмердіти було б смішніше, але я не їв і тому нічим. А ось Петро знайшов би трохи "вихлопу", пострілів на п'ять, і, можливо, розрядив би напружену обстановку. Прикидатися не мало сенсу, вони вже зрозуміли, що я оговтався. І хто це, ці самі "вони"? Я глибоко зітхнув і сів, взявшись за голову обома долонями. Гордо підняти голову не виходило, навіть руками.

У дзеркалі була одна рама, а самого дзеркала не було, це був таємний хід в іншу кімнату, — осяйнула мене "геніальна" здогадка. І я згоден навіть припустити, що прохід у цю кімнату був між вікнами, що вели на вулицю. Плюс до всього, я вперше у своєму житті був непритомний. До цього лише читав про це. І здається, книжки не все описують правдиво.

Непритомність виявилася не страшною, навпаки. Мені було добре. Ні про що не думати і ні в чому не сумніватися. Краще б я здох під час непритомності! На правій руці, як і раніше, був надягнений перстень, і я, глянувши на нього, зрозумів, що з ним час розлучатися, бо знайшлися його господарі. Спробував його зняти, але він категорично не хотів злазити. Палець опух від голки з отрутою? Чи це я вигадав голку?

— Він не покине тебе до самої смерті, або поки я не дозволю, — знову відповів на мої дії муркотливий голос. Озирнувшись, я зрозумів, що це й справді говорила чорна кішка. Як вульгарно, — подумав я, — могли б хоч пантеру зробити, вічно котам дістається, а потім їх не люблять, особливо чорних. Життя несправедливе навіть до магічних створінь.

— Хто ви такі? — запитав я, зібравши залишки сміливості.

Голос мій був сиплий та слабкий.

— Ти маєш рацію, він напівдурень! — вимовила кішка людським голосом, звертаючись до одного з гномів, що грали.

Потім подивилася на мене, але всупереч моїм очікуванням я не побачив, що вона відкривала пащу, коли зверталася до мене.

— Хотілося б розумнішого на роль мого учня, а не такого бовдура, як у твоєї мами син! Але що вдієш, врешті-решт доведеться мати справу з тобою.

Так… Нічого не поробиш. Розумні — з розумними розмовляють, а я ось з вами! — огризнувся я подумки у відповідь, з легким роздратуванням. Можливо, варто було б мені пошукати іншу компанію для філософських бесід. Але де?

— Тепер слухай, що я тобі скажу, і точно виконуй мій наказ. Непослух тобі дорого обійдеться. Не сподівайся втекти від нас. Щоб ти там собі не уявляв, дороги назад у тебе немає, не думай, що своїм дрібним розумом знайдеш вихід. А порівнювати нашу силу я взагалі не буду.

— Я слухаю, — просипів я і відкашлявся.

Голос у мене був не дуже мужній від усієї цієї чортівні. Петро мав рацію, нечиста сила таки існує, і мені гостро захотілося або провернути час назад, або стати маленьким і сховатися. Може перехреститися і скоромовкою забубоніти "Отче наш"? А я справді знаю цю молитву? Думки мої заметушилися в паніці, перебираючи варіанти порятунку від цього жахіття. Повернутись назад у часі було б краще. Бажано у той момент, коли я прийшов до Петра. Поплескати себе по кишенях і сказати:

— Йой! А я забув праску вимкнути!

І втекти, випереджаючи звук своїх кросівок по асфальту! Але реальність згребла мене в свої міцні обійми і повернула до проблеми, що раптово виникла. Мені доведеться вислухати умови кішки-мутанта, у якої мутація проявляється в умінні говорити за допомогою моєї голови. А потім вже вирішувати, як діяти. До села бігти далеко, та й чи дозволять мені взагалі втекти? Сюди я потрапив легко та без перешкод. Навіть не зрозумів спочатку, чому місцеві жителі так бояться цієї хати. Тепер второпав, вони просто були розумнішими за мене.

Шлях сюди як весілля для чоловіка, тобто дуже легкий. Вихід звідсіля як розлучення. Тобто буде боляче і то буде щастя як живий залишусь, — зрозумів я. Чого люди боялися? Адже нічого надзвичайного, крім цих мерзенних істот, які грали в незрозумілу гру, розділяючи пучки паличок і підраховуючи їх кількість. Причому знову та знову. Іноді вони затискали палички у пальцях, іноді робили позначки на папері. Я відчув, що в мене зараз знову запаморочиться у голові від їхніх одноманітних рухів і шарудіння паличок у тиші. Це ж було просто нестерпно!

— Повернешся до кістяка, знімеш кільце з мого пальця і покладеш у коробочку до сережок і намиста. Візьмеш коробочку, знову увійдеш у дзеркало, і потім ми побалакаємо, — дала мені інструкції кішка.

І це її "потім ми побалакаємо " мені якось не сподобалося. Не те щоб кішка мені погрожувала, але дуже не сподобалося і все! Думаю, якби вона була хом'ячком, мені б усе одно необхідність повернутися в їхню компанію була б не до вподоби.

— А може, я вам принесу обручку, і ви мене відпустите? — спробував я торгуватися, твердо вирішивши відразу ж дременути навтьоки. Вона проігнорувала моє запитання і повернулася до одного з гномів:

— Грим, ти вже закінчив ворожіння?

— Остання лінія, господине, — відповів той, що з гострими волохатими вухами і зло поглянув на мене. Мабуть, він не любив, коли його відволікали від важливих справ.

— Добре, почекаємо, — відповіла лагідним голосом кішка.

Виявилося, що вони не грали в гру, а проводили обряд ворожіння. Що за таке ворожіння?! Що за дурний окультизм? Може, вони просто не вміли грати в карти? Можу навчити, але тільки в дурня, та й в ньому я не профі.

— Готово, — сказав Грим і поклав перед нею папірець. Те саме мовчки зробив другий.

— Чудово, — муркнула кішка, глянувши на позначки, — тепер іди!

Грим попрямував у простінок між вікнами, де мало б бути дзеркало. Але тут у цій нереальній кімнаті люстра не було. Однак простір заколивався, тіло Грима занурилося за невидимий кордон, зникаючи, і зникло остаточно.

— Твоя черга, — промовила кішка, не розтискаючи пащі, — Грим пішов уперед, щоб ти не кинувся навтьоки, і нам не довелося ганятися за тобою по всьому будинку. Це, звичайно, весело, але часу шкода! Тіт, поясни йому...

Кішка не встигла закінчити, а цей другий гоблін на ім'я Тіт, з рудою шевелюрою, вже притискав до мого горла щось гостре. І він не просто притискав, а судячи з неприємних відчуттів, порізав мені шкіру! Я завмер і бачив тільки його жовтуваті очі, палаючі злобою, страшні очі з довгастими, як у кози, зіницями дракона.

— Досить, він вже зрозумів, — знову спокійно промуркотіла кішка, і ніж, нарешті, був прибраний з мого горла. Тіт облизав лезо хитромудрого ножа із комбінованою заточкою профіля леза, хоч я своєї крові на ньому не помітив. Почавкав і посміхнувся так, що мені стало взагалі не по собі.

— Все сходиться, господине, — хрипко промовив він, і я зрозумів, що саме він назвав мене напівдурком, коли я прийшов до тями, — друга група, резус негативний. Ну! Довго ще сидітимеш? Напівдурок! Вставай і чалапай за кільцем! Вперед!

Він тицьнув у моєму напрямку своїм ножем, але не вколов. Втім, я все одно смикнувся, намагаючись ухилитися від гострого кінчика. Я підвівся з підлоги і поплентався в той бік, де зник Грим. Якого чорта, — безвільно пересуваючи ноги, думав я, — Грим уже пішов туди, він що, не може сам принести це сране кільце, якому і ціна п'ять копійок. Може вони випробовують мене? І навіщо їм друга група крові, вони начебто не вампіри. Хоча я вампірів ніколи не бачив, не мені судити. Але думка про донорство мене зараз не дуже тішила.

Я вийшов із дзеркала. Довелося підняти ноги, щоб переступити через край його рами, невидимої з цього боку. Я ще й боляче вдарився об неї кісткою гомілки, не здогадавшись одразу підняти ногу вище, як це зробив Грим. Вийшов без запаморочення. Гном на ім'я Грим, стояв біля крісла із кістяком бабусі, і морда в нього була дуже недружня. Я промокнув рукавом подряпину на шиї, глянувши на рукав, послинив палець і, зашипів, доторкнувшись до порізу.

— А чому ти сам не забереш цю обручку? — запитав я його якомога привітнішим голосом, дивлячись зверху вниз.

Але той тільки оскалився, оголивши два солідні жовті ікла у верхній щелепі, та й у нижній стирчали не менші. Рука гнома висунулась з-за спини, і в ній виявився ніж, на кшталт того, яким мене порізали. І я, знаючи, наскільки він гострий, вирішив не тягнути час. Зітхнувши, я, вже без жалю, зсунув кілька фаланг правої руки кістяка, щоб можна було легко дістати кільце світлого металу.

Може воно зі срібла і цим перевертням не можна його торкатися? А може, з білого золота чи платини? Навряд чи. Що в ньому цінного? Чи все ж таки з алюмінію чи цинку? Скоріше з алюмінію. Але, здається, в ті царські часи ще нічого не робили з алюмінію. Тоді навіщо воно їм потрібне? Я поклав обручку в жерстяну коробочку, засунув її в кишеню і кинув оком на двері, в які я сюди зайшов, не знаю, скільки часу тому.

— Ану марш у дзеркало! — змахнув ножем гоблін, і я дуже пошкодував, що ніколи не ходив у жодну секцію рукопашного бою.

Зараз дав би цьому недоростку в носа підбором і всі справи. Тож, мабуть, доведеться записатися на курси самооборони, якщо виживу.

— Не чіпай його, — раптом стурбовано сказав Грим, дивлячись за мою спину, і я мимоволі повернувся, щоб оцінити нову небезпеку.

Поштовх, і я полетів у дзеркало боком, проклинаючи себе за довірливість. Як легко він купив мене на цей старий трюк! Я ще спробував ухопитися рукою за край рами, але марно. Сила, яка мене втягнула в це дзеркало, була така велика, що я знову практично знепритомнів. Цього разу, мовчки і без крику про допомогу єдиній людині, яка все пробачить, зрозуміє і вислухає мої нікчемні "світові" проблеми. Людині, яка завжди пожаліє свою нетямущу дитину. Хай йому грець! Все одно мене ніхто тут не почує!