Недосвідчена юність

— Копайте, копайте, хлопці, — сказав Сільвер з холодним глузуванням

— Може, викопаєте два-три земляних горіха. Їх так полюбляють свині.

"Острів скарбів" Р.Л. Стівенсон

З новим сантехніком нашого підприємства Петром, кремезним чолов'ягою, старшим за мене на три десятки років, я познайомився дуже оригінально. Я почув про нього від головного інженера Нонни Миколаївни, знайшов його в бойлерній, представився. Він уважно подивився на мене з-під брів і запропонував: "Давай, Шурику, будемо з тобою на "ти"! Я не люблю всіляких там реверансів, коли човгають черевиком по паркету".

Потім простяг мені руку: "Петро!"— і, чіпко схопивши великою роботящою рукою мою долоню, гучно гуднув заднім проходом під час рукостискання. Злякано озирнувся: "Ой! Хто тут?!"— і зареготав. Мене таке привітання трохи збентежило, але що взяти зі старого пердуна? Однак, незважаючи на прихильність Петра до простого і грубуватого гумору, був він досить непересічною людиною з багатим життєвим досвідом.

Слухати його історії завжди було цікаво, і в нас швидко зав'язалися приятельські стосунки. Може, тому, що я, як і він, полюбляв длубатися в залізяччі. Якось при випадковій розмові Петро обмовився, що біля його рідного села був старий будинок, що стояв осторонь, ніби той хутір. І там мешкала старенька бабця з дворянок. Сільські боялися навіть ходити в той бік. Старий будинок був давно оточений бур'янами на повний зріст і трухлявими, поваленими деревами. Він надійно вріс у дрібні туманні болота, що розкинулися навколо нього.

Дворянку, за його розповіддю, не бачили вже років зо п'ять, якщо не більше, і ніхто не хотів туди навідатися і подивитися на її скелет. Бо про її садибу ходили страшні чутки. Навіть дільничний, який отримав свою посаду у "спадок" від батька (теж колишнього дільничного), хрестився, коли хтось із старих людей згадував про ту оселю і стару пані.

Ще за часів будування комунізму копали меліоративні канави, щоб осушити величезні за площею драговини, серед яких стояв будинок дворянки. Ну, зрозуміло, пацана після інституту призначили головою колгоспу, і він почав робити неадекватні вчинки через молодість. Мабуть, хотів збільшити площу землі, придатної до використання. За словами Петра, два трактори та один тракторист потонули в тому болоті, за що й зняли того молодика з посади директора колгоспу. І поділом йому!

Спершу треба було цьому бовдуру запросити геодезистів, картографів, геологів, чи як там ще називають спеціалістів у таких справах? Вони порекомендували б, як за справу взятися, і який буде результат. Заодно з себе відповідальність зняв би.

В епоху так званого "застою", кілька лісників вирушили в ті місця по дрова, спокусившись можливим прибутком. Хотіли сухостою напиляти, тим самим вбивши двох зайців. Сухі дрова в ціні. Один пошкодив бензопилою собі ногу нижче коліна, коли пиляв дерево. Іншого прибило до землі стовбуром того дерева. Це єдине, що вдалося дізнатися з безладного бурмотіння чолов'яги, що вижив.

Все інше, що він казав, було містичним маренням: гноми, відьми, вовкулаки. І хоча цей бевзь якимось дивом дістався до села і залишився живим, але такому не позаздриш. Бо він назавжди отримав розгублений погляд і слабовільну посмішку, а з відкритого рота іноді стікала слина. Однак чомусь нікого не зацікавило, що він побачив за мить до трагедії. Або допитатися не змогли. Втім, навряд чи хтось читав протоколи міліції. Загиблого поховали, а кількість охочих сходити до проклятого хутора тієї дворянки на той момент наблизилась до нуля.

Люди щось починають розуміти під час навчанняє. Але потім усе геть-чисто забувають. І наступають на старі граблі, які все ще мають міцне руків'я, дзвінкість і можливість показати зорі. Якщо дістають до чола претендента. Отже, інтерес і страх до будинку панянки йшли хвилями, судячи з розповідей мого товариша. І тільки одне мене здивувало у тій розповіді. Я думав, що лісничі вирощують і оберігають дерева, а виявилося, що рубають. А я хотів у дитинстві піти в лісничий коледж, але побоявся, бо там був величезний конкурс. Всі хотіли пиляти дерева? Чи мати на тому дурні гроші?

Може, крім розповіді Петра, були й інші страшні історії, які полюбляють розповідати один одному діти, ховаючись під ковдрою. Однак Петро не хотів особливо напружуватися, відтворюючи в пам'яті моторошні розповіді. Згадав, і то лише побіжно, що багато людей пропало в їхньому селі. Але не факт, що це було пов'язано з тим будинком. Може, просто поїхали шукати кращого життя. Звичайно, деякі з тих, хто зник, голосно заявляли про намір пограбувати мерзенну дворянку, що й породило безліч чуток.

Однак залишилися люди, які пам'ятали, за розповідями своїх дідів, що спроби розкуркулити антикласовий елемент, який мешкав у болотах, закінчувалися погано. Зникали цілі чекістські загони, в які записувалися всі, хто не хотів працювати. До чого дійшла шкідлива стара! Не тільки не давала пролетарям пропити її господарство, а й чаклувала, що взагалі нікуди не годилося. Ну, стріляла б із кулемета — все було б звичніше, але вона використовувала потойбічні методи впливу, що не узгоджувалося з марксизмом-ленінізмом та науковим матеріалізмом.

Загони шумно виїжджали у напрямку до хутора і тихо не поверталися. Країна зазнавала непоправних втрат у шкіряних куртках та наганах. Коней іноді знаходили навколо боліт, але ті, що їх знайшли, у цьому не зізнавалися.

— Дворянка вже була старою, коли я ще під стіл ходив, — додав мені інформації до роздумів Петро, а потім, реготнувши, виправився, — а може, я ходив не під стіл, а під себе!

У розмовах із ним я кілька разів повертався до теми дворянського гнізда на болоті. Він ще згадав, як одного разу сільські пробували наблизитися до будинку, коли шукали двох школярів, які ввечорі не повернулися додому. Підлітки вихвалялися своїм друзям, що підуть до тієї страшної хати вночі, на спір. Але трапилося взагалі чорти батька казна-що.

Спочатку з десяток сміливців, які вирушили на їх пошуки, не змогли знайти вночі дорогу до того будинку. А потім і зовсім загубилися в тумані. Рятувальна група повернулася додому тільки вранці, блукаючи всю туманну ніч у болотах і так і не знайшовши самого будинку. Чоловіки міцно лаялися. Добре хоч здогадалися обв'язатися мотузкою, і ніхто не загруз у багнюці. Коли шукачі повернулися, виявилося, що зниклі діти вже вдома.

Після того випадку навіть кількох людей не назбиралося б для схожого походу. Бо згодом трапилося страшне! Школярі, що загубилися, нічого не могли розповісти, виглядали сонними, хворіли кілька тижнів і померли з незрозумілих причин в один день. Діагноз не змогли встановити навіть під час розтину. Померли здоровими. Всі, хто був у рятувальній експедиції, не сильно вірили в медицину і тому чекали, коли виграється бражка, щоб продезінфікуватися від можливих мікробів.

Родичі одного із загиблих всією родиною поїхали від гріха світ за очі. Друга родина перестала існувати. Мати хлопця, який усе це затіяв, переїхала до міста, подавши на розлучення. А його батька знайшли у канаві, головою у воді. Він до дезінфекції ставився дуже серйозно, можливо, тому відчував постійну і дуже сильну спрагу. Але бачиш, як воно сталося, води в канаві було надто багато, випити всю він був не в змозі, інакше врятувався б.

Мені було майже байдуже на ті історії. Мене не лякала містика, і я, слава богу, був усе ще затятим атеїстом. Відсутність страху до всього містичного розвинулася в мене з дитинства. З чого все почалося? Ну, напевно, з того, що в юнацькому віці я полюбляв книжки Гоголя і не тільки його.

Я пам'ятаю, як читав у бабусі книгу, взяту у сільській бібліотеці. Увечері моя бабуся пішла до подруги в гості. На вулиці різко потемніло, і я увімкнув слабкі лампочки в кімнаті, де, розташувався на старому пружинному дивані. Насолоджувався повістю "Вій". Мабуть, тільки в селах купували лампочки на п'ятнадцять ват, економлячи на електриці, але в бабусі висіла наша люстра зі старої комунальної квартири на три плафони, і тому світла вистачало. Потроху почав накрапати дощ, глухо кидаючи краплі на залізний дах, потім піднявся вітер, і гілка квітучої черемхи почала стукати в шибку.

Потім дощ посилився, і по даху вже шуміло досить сильно. І ось у той самий момент, коли панночка сіла в труні, кімната яскраво освітилася блискавкою, що вдарила з гучним шипінням десь поряд з будинком. Оглушливий гуркіт грому струсонув бабусину хатинку на дві кімнати, світло згасло, і стало видно, як неясна тінь метушиться за маленьким віконцем, що виходило на город. Усього мить горів клубок сліпучого полум'я за вікном, а потім настала повна темрява, і на кілька секунд будинок застиг у тиші.

Десь за етажеркою з шурхотом посипалася штукатурка зі стелі чи стіни. Знову почулися звуки. У віконце продовжувала наполегливо стукати гілкою черемха або, як тоді здалося, промоклий вовкулака. По даху з шумом стікали потоки води, що падали з неба. А панночка в цей момент нерішуче сиділа в труні, шкрябала відрослим, як у курки з магазину, нігтем похоронний креп, роздумуючи, що б їй такого утнути веселого.

Я вдивився в чорну безодню біля краю дивана і завмер, прислухаючись. Чи не шелестів хто в цій густій темряві? Чи не шарудів волохатими лапами, наближаючись до дивана по вологій стінці безодні, яка, здавалося, знаходилася просто біля дивана? Але шум дощу і стукіт у вікно не давав мені почути рух чіпких павучих лап, вкритих довгим твердим хітиновим волоссям. Довелося опустити ноги в прірву. Там несподівано і досить близько виявилася підлога, і я боляче вдарився об неї п'ятами.

Встав на ноги і пішов, розставивши руки і задерши голову, наче сліпий. Трохи присів, аби не стукнутися головою об низький одвірок дверей між кімнатами! Посередині одвірка була вбита петля із загнутого цвяха для гачка двостулкових дверей. Можна було зробити собі борозну на маківці, якщо вчасно не пригнутися. Виріс я вже, а у дитинстві такої проблеми в мене не виникало. Так, у дорослих додається з часом проблем у житті.

Я попрямував навпомацки в кінець сусідньої кімнати, де на поличці біля старої плити з чавунними кільцями стояла гасова лампа. Знайшов лампу, обережно помацавши по полиці руками, щоб її не скинути. Коли я взявся за її ручку, другий гуркіт грому струсонув будиночок, і скло в лампі тихо задзеленчало. Обережно помацавши стіну, по пам'яті знайшов невелику нішу, де лежало мило в половинці мильниці та сірники.

У ніші ніхто не жив і не схопив мене за руку, щоб втягнути через вузький отвір у підземні коридори, де зі стелі голосно капала вода і стирчало лякаюче коріння мандрагори. Вважаю, що сірники мені дісталися дешево. З тихим металевим шелестом невідворотності не впала гільйотина, яка, напевно, була схована в ніші, і моя рука залишалася на місці. Ціла! Жоден палець не постраждав! А ще мене могла вжалити величезна отруйна сороконіжка, або не менш отруйна гігантська мокриця, що слизько перебирала численними лапками, які фосфоресціювали у темряві. Чи хто там ще міг жити у таємничий стінній ніші глибиною в десять сантиметрів і розміром теж десять на десять сантиметрів?

Витративши кілька сірників, підпалив тремтячими пальцями гніт лампи. Моє серце гучно стукотіло. Я зменшив полум'я і, одягнувши скло, відрегулював горіння лампи, щоб вона не викидала кіптяву вгору. А потім приніс книгу і продовжив читати. Панночка часу не втрачала, поки я порався з лампою і вже літала по церкві, сидячи в труні. Шукала Хому, що стояв в окресленому колі. І, здається, вона при цьому люто реготала. Жаль хлопчину, втрапив, так втрапив. Сподіваюся, що хоч коло він окреслив досить велике. І ще мені здається, що перед ним могла гостро постати проблема відсутності кількох шматків туалетного паперу.

Розповідь Петра про покинуту хату мене підбадьорила. У цієї старої дворянського роду, без певного віку, напевно, було щось цінне. Вона вже давно померла, якщо її перестали бачити у сільській крамниці. І пенсію вона не отримувала на пошті, так сказав Петро, але гроші ж водилися! І чим вона заробляла? Віники в'язала? Напевно що ні, отже, десь було приховано золото, і мій металошукач його знайде!

Я його перевіряв на маминій обручці, поклавши її на стілець. На підлозі металошукач показував арматуру бетонних плит перекриття. Не так вже й глибоко б'є, сантиметрів на двадцять п'ять, але якщо велике скупчення металу, то має взяти і на більшій глибині. Так принаймні стверджував дядько з радіоринку. На той момент я навіть не задумався про те, що скарби не заривають на глибину багнета.

Петро днями збирався з'їздити до свого села відвідати тітку. І я мав намір напроситися поїхати з ним. Заодно випробую на ділі свій шукач скарбів. І це вперше буде без свідків, яких я соромився у минулі кілька разів. Може, тому я тоді нічого цінного і не знайшов. Тільки великий мідний п'ятак тисяча вісімсот п'ятого року