Недосвідчена юність

У молодості немає віку.

Пабло Пікассо

Естель пів року тому виповнилося п'ятнадцять. Вона швидко витягнулася і перетворилася на струнку вродливу дівчину. І, хоча її сукня була дешевою і грубою, проста краса і свіжість молодості притягувала погляди сторонніх людей.

Якось її батько, у якого стала часто боліти спина, взяв Естель із собою в місто, щоб вона допомогла продати рибу парижанину, який приїхав у справах. Була надія заробити на червоній кефалі. Взагалі-то кефаль вважалася рибою для бідних або, як висловлювалися іспанці, "el macabi del pobre". Ходили чутки, що цей парижанин, який прибув до Марселя, любив страви з кефалі. І цілком імовірно, що його кухар не відмовився б узяти з десяток рибин. Мабуть, цей чоловік був справжнім гурманом або просто не знав кращого, чи це був смак його дитинства.

Естель упряглася у візок, а батько, покректуючи, йшов поруч. У них справді купили рибу, і не лише кефаль. Господар цього багатого будинку з великою кількістю слуг сам спустився на кухню, щоб подивитися на рибу та продавців. Але чомусь більше звертав увагу на Естель, яка захлинаючись сміялася жартам спритного хлопчика — посильного. Розпитавши похмурого та небалакучого рибалку, звідки він, пан щедро заплатив, купивши все, що вони привезли.

А через тиждень парижанин з'явився в їхньому селищі в елегантному возі, запряженому парою коней, із кучером на невисокому сидінні. Батько якраз був удома. Спину зовсім звело, і він не зміг цього разу вирушити на риболовлю. Він і тепер ходив, тримаючись рукою за бік. На горизонті замаячили злидні та голод, від чого вдача господині будинку не ставала кращою, і вона часто зривала досаду на дочці.

Побачивши незнайому коляску, Мері залишила прання і непомітно наблизилася до свого чоловіка, що лагодив рибальську сітку у дворі. Наблизилась на відстань, яка дозволила б чути чоловічу розмову. Вона повернулася вухом до них і приставила до нього долоню, щоб не пропустити жодного слова. Така собі місцева "служба безпеки" яка знає все про всіх. Пан представився як Етьєн Вілар, спитав ім'я батька Естель і, обережно взявши його під руку, почав розмову так:

— Шановний пане Верджіле, я був зачарований красою вашої доньки і приїхав до вас, щоб просити вашого дозволу на наші заручини. Смію вас запевнити, що я поводитимуся з нею дуже дбайливо і оточу її кращими умовами, яких вона гідна. Зважаючи на ваше нездужання, я можу запропонувати вам крамницю залізних виробів у Марселі на одній із великих вулиць. Вам не доведеться більше надриватися на небезпечному промислі в морі, і ви зможете протягом п'яти років виплатити мені пів вартості цього магазину. Решту я дарую як компенсацію за те, що я забираю вашу доньку. Що ви на це скажете?

— Воно то так, — скривившись від болю, промовив рибалка, вивільняючи свою руку з обіймів пана Вілара, — але мені здається, що Естель надто молода для такого. Їй треба ще кілька років пожити, щоб вона змогла дати вам відповідь. Їй нещодавно виповнилося п'ятнадцять.

— Що ти кажеш, Верджіле! — втрутилася в розмову Мері, прямуючи до них і витираючи руки об фартух, — наша донька вже досить доросла, щоб дати відповідь прямо зараз. Я її негайно знайду. Гей, Естель! Ти де знову запропастилося, негідне дівчисько?!

— Чому ви кричите, матінко? — з'явилася за низенькою кам'яною огорожею Естель, — ви самі мене послали сходити до колодязя. Та ще й до далекого, де вода не така солона.

— Ось цей пан...

— Етьєн, — знявши капелюха, представився той.

— Так, пан Етьєн приїхав, щоб запропонувати тобі свою руку та серце. Він кличе нас переїхати до Марселя, де ми матимемо свій будинок з магазином на першому поверсі.

Естель поставила важке дерев'яне цебро на землю. Прикрила очі рукою від сонця, подивилася з-під долоні на обличчя неочікуваного жениха. Відмітила сиві волоски на скронях, які ворушив вітер, а потім, покрутивши на пальці непоказне кільце, несподівано сказала:

— Я згодна.

Не такий він уже й старий. Підтягнутий, і з усього що я знаю, не бідний, — розмірковувала Естель, — посильний казав, що його дружина померла кілька років тому, і він відкриває відділення банку в Марселі, а в Парижі має кілька особняків. Може й не збрехав. Крім того, і кільце випромінює те саме яскраве світло. Нехай буде так, воно ще жодного разу мене не обдурило.

Батько Естель тільки похитав головою, і було видно, що він незадоволений втручанням дружини та такою швидкою згодою дочки.

— Тоді чекаю на ваш візит у мій будинок у четвер наступного тижня. Годині о дванадцятій вам буде зручно?

— Так, — за чоловіка відповіла Мері, розгладжуючи фартух руками.

— От і добре, думаю, ми разом пообідаємо і розглянемо всі аспекти, пов'язані із заручинами та вінчанням, а також обговоримо юридичні та фінансові питання. Не смію вас більше затримувати, — вклонився він, і надів капелюха.

Вліз у свій екіпаж, кинув останній погляд на Естель і віз одразу рушив у бік міста.

Верджіл, як справжній англієць, однаково спокійно любив і свою дружину— балакучу француженку, і свою стриману дочку, що приховувала гострий розум навіть від матері. І він це не раз, схвально посміхаючись, помічав. Тепер йому було дуже соромно за своє нездужання. Інший на його місці відчував би себе справжнім героєм, що дозволяє доньці вийти заміж за багатія, щоб не просякати запахом риби.

А цьому чолов'язі було соромно за те, що дочка, прорахувавши всі варіанти, пожертвувала собою заради добра батьків. Але що він міг зробити? У той короткий шквал, що застав його з напарником далеко від берега, зламалася щогла і боляче вдарила його по спині. Здавалося, все обійшлося, але біль, притихнувши, знову нагадав про себе, коли він розвантажував кошики з рибою і якось необережно повернувся.

Раптовий та різкий біль пронизав його так сильно, що потемніло в очах, і він упав навколішки. З того часу він постійно відчував біль у спині і вже не міг піднімати велику вагу. А тепер цей француз, якому на вигляд понад тридцять, буде з його юною донькою?! Як він посмів?! Невже йому мало зрілих жінок? Напевно, знайдеться кілька цілком молодих вдів, згодних вийти за забезпеченого красеня, чиї руки не знали важкої праці.

Верджіл скрипнув зубами і стримано застогнав, взявшись натрудженою долонею за бік. Навіть біль у спині не міг заглушити батьківське обурення.

— Вам погано, тату? — підійшла до нього стривожена Естель, тоді як Мері, підхопивши відро з водою, пішла далі прати.

— Пробач свого недолугого батька, зірочка моя, — сказав Верджіл, похнюпивши голову і в куточках його очей зненацька з'явилася волога.

— Що ви, батьку, ми більше не будемо бідувати, і я отримаю можливість вчитися! А решта не має значення. Він не здається мені поганою людиною, я звикну.

— Якщо він образить тебе, тільки скажи мені, і я його вб'ю! — запально рикнув рибалка. Здається, біль у спині якось впливав на його думки і слова.

— Все буде добре, — прошепотіла Естель, притискаючись до грудей батька, вдихаючи його міцний солоний запах з домішкою тютюну і моря і прислухаючись до сильних ударів його серця.