Отруйна спокуса

Містер Найт ще раз подивився на аудиторію поверх окулярів.

— І наостанок — домашнє завдання.

У класі пролунало кілька невдоволених стогонів.

— Не робіть таких облич, — усміхнувся він. — Я не прошу вас написати роман за одну ніч. Лише одну сцену. Чуттєву. Таку, щоб читач відчув між героями напругу, а не просто зрозумів, що вони опинилися в одному ліжку.

Хтось тихо засміявся.

— І мені байдуже, хто там із ким, — додав Найт. — Хлопець із дівчиною, хлопець із хлопцем, дівчина з дівчиною... Література, на щастя, не має чергового офіцера поліції біля дверей, який перевіряє ваші фантазії.

Аудиторія вибухнула сміхом. Я краєм ока подивився на Девіда. Він усміхався, але нічого не сказав. Джулія щось прошепотіла своїй подрузі Сарі. Потім повернула голову й надто вже виразно подивилася спочатку на Девіда, а потім на мене.

Мені це не сподобалося. Але я вирішив не звертати уваги. Після заняття ми вийшли в коридор разом із потоком студентів. Я вже майже дійшов до сходів, коли почув за спиною:

— Девіде!

Ми обернулися. Джулія наздогнала нас, перекинувши ремінь рюкзака через плече.

— Ну що, до вечора, котику?

Я завмер. Девід теж, здається, на секунду розгубився.

— До вечора, — відповів він з натиском.

Джулія усміхнулася й пішла далі. Я повільно перевів погляд на Девіда.

— Котику?

— Це не моя вина.

— Я нічого не кажу.

Ми спустилися сходами. Кілька секунд я мовчав, намагаючись не видати роздратування.

— Ви зустрічаєтесь увечері?

— Ні. — коротко відповів він і опустив голову.

Я подивився на нього.

— Тоді про, що вона? — цього разу я не збирався здаватися.

Девід зітхнув.

— Ми тепер сусіди.

Я зупинився.

— В сенсі?

— Наші квартири поряд. Це саме вона порадила. Її сусідка з'їхала.

Я нічого не сказав. Просто не знав, що сказати на цю новину. Звісно, це добре, що він нарешті може переїхати від свого дядька. Але Джулія... Вона мені ніколи не подобалася. Надто пихата і самовпевнена. Одним словом безталана вискочка. А тут і ще цей « котику ».

Ми знову рушили до виходу.

— Ти збираєшся сьогодні переїжджати? — надто сухо поцікавився я.

Девід стверджувально кивнув.

— Це чудово. — без всякої щирості відповів я.

Ми вийшли надвір.

Холодне повітря одразу освіжило голову. На парковці блищали від ранкової вологи автомобілі, студенти поспішали до своїх машин, хтось голосно сміявся біля входу. Я йшов поруч із Девідом і мовчав. Насправді я не сердився на нього.

Принаймні не хотів сердитися. Просто мені не подобалося, що саме Джулія допомогла йому з квартирою.

Девід затримав на мені погляд.

— Ти образився?

Я знизав плечима.

— Ні.

Він тихо усміхнувся.

— Ти дуже погано брешеш.

Я теж усміхнувся, але нічого не відповів.

— Джулія мене не цікавить. Мене не цікавлять дівчата. — нарешті сказав Девід.

Я подивився на нього.

— Я цього й не казав.

— Але подумав.

Я промовчав.

Він усміхнувся краєчком губ.

— Ми просто будемо жити в одному будинку. Вона сказала, що там звільнилася кімната. От і все.

Я кивнув. Чомусь від цих слів мені стало трохи легше. Хоча неприємне відчуття нікуди не зникло.

— То допоможеш мені перевести речі? — Він поправив ремінь сумки на плечі. — Якщо ти не зайнятий...

Я глянув на нього. На мить мій погляд затримався на його обличчі. Надто витончені риси як для хлопця. Бурштинові очі сповнені надзвичайної ніжності і смутку. В цю мить він здавався надзвичайно вразливим. Мені захотілося обійняти його. Притиснути до грудей і ніколи не відпускати. Він не був створеним до цього жорстокого світу.

Я не відповів одразу. Відчув, як напруга всередині поволі відступає. Він міг попросити когось іншого. Міг попросити Джулію. Але попросив мене.

— Звичайно.

Девід усміхнувся. Цього разу по-справжньому. Ми кілька секунд просто стояли біля машини, дивлячись один на одного. Потім він зробив крок ближче.

— Не сердься на мене.

— Я не серджуся.

— Сердишся.

Я тихо засміявся.

— Трохи.

Девід похитав головою. А потім нахилився й ніжно поцілував мене. Цього разу в його поцілунку не було тієї холодності, яка так зачепила мене вчора.

Я заплющив очі. І раптом зрозумів, що більше не хочу думати ні про Джулію, ні про квартиру, ні про те, чому Девід не розповів мені про неї раніше. Принаймні зараз.

— То їдемо? — тихо запитав він.

— Їдемо.

Я відчинив дверцята машини.

Будинок Девіда виявився зовсім не таким, яким я його уявляв. Мабуть, я сам не знав, чого очікував. Чогось похмурого, занедбаного. Темних кімнат, старих шпалер, запаху цигарок і вічної присутності його дядька.

Але дядька вдома не було. І це вже саме по собі здавалося мені хорошим знаком. Коли ми зайшли всередину, я мимоволі озирнувся.

Було чисто. Навіть затишно. Не багато й не розкішно. Просто по-домашньому. Старі меблі, але доглянуті. Дерев'яна підлога, вицвілий килим у коридорі, кілька фотографій у рамках на стіні. Усе це виглядало так, ніби речі давно пережили свою молодість, але ніхто не збирався їх викидати.

Звичайний будинок. Звичайна сім'я. Люди, які жили не бідно, але й не могли дозволити собі нічого зайвого. Я чомусь відчув полегшення.

Тітка Джені стояла біля кухні.Я вже бачив її раніше, але тоді лише здалеку. Це була вже немолода жінка яка виглядала значно старше своїх років. Роки прожитті поряд з таким чоловіком як Джордж залишили на ній надто глибокий відбиток.

Вона уважно подивилася на мене, потім на Девіда, який уже діставав із шафи коробки.

Вона нічого не сказала. Лише відійшла вбік. І залишилася спостерігати. Девід приніс першу коробку до кімнати.

— Можеш складати сюди книги.

— Добре.

Я зайшов слідом.

Його кімната виявилася маленькою. Ліжко біля стіни, письмовий стіл, вузька шафа, старе крісло біля вікна. На столі лежали зошити, кілька ручок, чашка, яку, схоже, давно забули помити.

Нічого особливого. Просто кімната хлопця, який багато читає і не дуже переймається тим, як вона виглядає. Я взяв із полиці першу книжку. Потім другу. Більшість були пов'язані з письменницькою майстерністю, літературою, композицією. На нижній полиці я побачив кілька томів Кінга.

— Ти його любиш?

Девід озирнувся.

— Кого?

Я показав книжку.

— Кінга.

Він усміхнувся.

— Так.

— Я так і думав.

— Чому?

— Не знаю.

Він тихо засміявся.

— Дивний ти.

Я з цікавістю подивився на книгу в м'якій обкладинці яка була затерта до дир. Схоже Девід читав її неодноразово.

Це була « Мізері». Чомусь саме ця невеличка повість найбільше лякала мене, і одночасно приваблювала.

В ній розповідалося про одержимість. Про одержимість не дияволом чи вигаданими демонами, а власними бажаннями і амбіціями. Про те як інколи легко переступити оту невидиму межу між дозволеним. Мабуть тому, що в кожного ця межа різна.

— Схоже це твоя улюблена...

Я вказав йому на книгу.

Девід чомусь знітився і почервонів.

— Енні * ніколи не здавалася мені чудовиськом. — раптом продовжив я. — Просто бідна, самотня жінка, яка надто захопилася вигаданим світом. Вона хотіла переписати не просто книгу, в реальність.

Я поклав книгу в коробку. Девід лише стенув плечима.

— Енні була божевільною... Вона намагалася присвоїти те, що не належало їй. Не лише Пола Шелдона, але й світ який він створив.

Я нічого не відповів. Лише мовчки почав складати інші книги і блокноти в коробку.

Тітка Джені все ще стояла в коридорі. Вона дивилася на нас мовчки. Не втручалася. Не питала, куди ми забираємо речі й навіщо. Тільки час від часу її погляд зупинявся на Девіді. І мені здалося, що в ньому було щось схоже на тривогу.

Можливо, я помилявся. Ми мовчки складали речі. Мені подобалася ця тиша. У ній не було незручності. Навпаки. Мені раптом подумалося, що я вперше бачу ту частину життя Девіда, куди раніше мене не пускали. І саме це здавалося важливішим за будь-яку розмову.

* Енні Вілкс і Пол Шелдон — головні герої повісті С. Кінга « Мізері».