Отруйна спокуса

Я чекав, що Девід зателефонує. Або хоча б напише. Після всього, що сталося, це здавалося мені цілком природним. Я навіть залишив телефон на столі, щоб не пропустити дзвінок.

Першу годину я майже не звертав на нього уваги. Потім узяв до рук.

Нічого.

Поклав назад. Ще через кілька хвилин перевірив знову. Порожньо.

Я сам не розумів, чого саме чекаю. Може, простого: «Я доїхав». Або «Дякую за вихідні». Можливо, навіть чогось зовсім дурного й звичайного. «Добраніч, Стіве». Але телефон мовчав. Ближче до ночі я вже почав злитися. Взяв його в руки, відкрив наші повідомлення, переглянув останні кілька рядків і з роздратуванням кинув на ліжко. Через хвилину знову підняв.

Нічого.

— Чорт забирай, Девіде...

Я сам не знав, на кого сердився більше — на нього чи на себе. Наступного ранку повідомлення все-таки прийшло. Я побачив його ще до того, як устиг нормально прокинутися. Відкрив.

«Принеси гроші. Вони мені потрібні на квартиру.»

І все.

Я перечитав повідомлення ще раз. Потім ще. Гроші. Звичайно. Я зберігав їх для нього вже кілька місяців. Девід відкладав потроху, все те, що платив йому мій батько. Назбиралося чимало. Майже тисяча доларів. Цілком достатньо для першого внеску за квартиру. Я навіть усміхнувся, коли згадав про це. Отже, він нарешті міг переїхати. Це мало б мене порадувати. Але чомусь я лише сильніше стиснув телефон.

Принеси гроші.

І все? Після того вечора? Після того, що між нами сталося? Він навіть не запитав, як я. Не написав, чи нормально я доїхав. Не згадав про день народження. Не сказав жодного теплого слова. Лише гроші. Я відклав телефон. Через кілька секунд знову взяв. Повідомлення нікуди не зникло. Я уявив Девіда. Його волосся, що падає на плечі. Його бурштинові очі. Його голос, коли він сонно щось бурмотів біля каміна. Мені раптом так сильно захотілося його побачити, що це майже заболіло фізично.

Я скучив. До болю. І саме це чомусь розлютило мене ще більше. Бо я не хотів бути тим, хто сидить і чекає на повідомлення. Не хотів залежати від його настрою, від його слів, від того, чи захоче він сьогодні подивитися на мене так само, як учора. Але залежав. Я вже це розумів. І, мабуть, найгірше було те, що разом із цим бажанням побачити його в мені з'являлося інше. Дивне, важке бажання — знати, де він, з ким він і чому мовчить.

Я знову подивився на екран.

« Принеси гроші.»

Три слова. І я чомусь відчув їх як образу. Наступного ранку я приїхав до університету трохи раніше, ніж зазвичай.Машин на стоянці було ще небагато. Над газонами висів легкий серпанок, а холодне ранкове сонце ледь пробивалося крізь дерева. Я вийшов із машини, поправив комір куртки й уже збирався прямувати до корпусу, коли почув знайомий сміх.

Я зупинився.

Біля фонтанчика стояли Девід і Джулія.

Спочатку я навіть не надав цьому значення. Вони просто розмовляли. Нічого особливого. Девід щось їй розповідав, активно жестикулюючи, а Джулія слухала його з усмішкою. Потім сказала щось у відповідь. Девід засміявся.Я мимоволі усміхнувся теж. А потім Джулія підняла руку й поправила пасмо його волосся, яке впало йому на обличчя.

Зовсім невинний жест. Мабуть. Але я чомусь перестав усміхатися.Мене щось неприємно кольнуло під ребрами. Я залишився стояти на місці. Девід знову засміявся. Він виглядав щасливим. Я відчув, як усередині повільно піднімається роздратування.

«Чого вона взагалі його торкається?»

Думка виникла сама, наче непроханий гість. Наче тітонька Пені яку ніхто не чекає та вона всерівно лізе. Я спробував відкинути її.

Джулія просто жартує. Вона могла торкнутися його волосся випадково. Але чомусь я продовжував дивитися. Згадав їхню розмову вчора. Той холодний поцілунок. Його мовчання. Коротке повідомлення про гроші. І тепер — Джулія.

Усе раптом склалося в якусь картину, якої я не хотів бачити. Мені стало жарко, хоча ранок був холодним.Я стиснув пальці. Девід же знає, що вона постійно з нього глузувала. То чому тепер сміється разом із нею? І чому дозволяє їй торкатися себе?

Я ще кілька секунд стояв, спостерігаючи за ними. Потім зрозумів, що більше не можу. Я повільно рушив до фонтанчика. Девід помітив мене першим. Його усмішка трохи змінилася.

— Стіве...

Я зупинився. Подивився на Джулію. Потім на Девіда. І лише тоді зрозумів, що навіть не знаю, що саме хочу сказати. Але чомусь був упевнений, що маю право це запитати.

— Ну, пока, хлопчики! — весело сказала Джулія.

Вона вже розвернулася, але раптом зупинилася, подивилася на Девіда й лукаво підморгнула йому. Девід на мить розгубився, а потім несміливо усміхнувся у відповідь.

Цього мені вистачило.

— Ось, — сказав я.

Я дістав із кишені конверт і кинув його Девіду під ноги.Він здивовано подивився на нього.

— Що це?

— Твої гроші.

— Стіве...

— Ти ж просив їх привести?

Я відчув, що голос звучить різкіше, ніж хотів. Джулія вже відійшла на кілька кроків, але, почувши мій тон, озирнулася.

— То забирай і вали до своєї Джулії.

Девід зблід.

— Що?

— Ти мене чув.

— Стіве, про що ти взагалі?

Я засміявся. Коротко й без радості.

— Не треба. Я все бачив.

— Що ти бачив?

— Як вона тобі волосся поправляє. Як ви смієтеся. Як вона тобі підморгує.

Девід кілька секунд просто дивився на мене.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Джулія — моя одногрупниця.

— Звісно.

— І все.

— Тоді чому ти їй усміхаєшся?

Він важко зітхнув.

— Бо вона сказала дещо смішне.

— А волосся навіщо їй було чіпати?

— Боже, Стіве...

Девід провів долонею по обличчю. Я бачив, як він намагається не злитися.

— Ти ревнуєш?

Я нічого не відповів. Це питання влучило надто точно. Девід подивився на мене вже зовсім інакше.У його погляді з'явилося щось м'яке.

— Ти справді ревнуєш мене до Джулії?

— Можливо.

Він ледь усміхнувся.

— Дурний.

Я відвернувся. Чомусь після цього слова мені стало ще гірше.

— Вибач, — тихо сказав Девід.

Я знову подивився на нього.

— За що?

— За те, що змусив тебе так думати. — Він зробив крок ближче. — Між мною і Джулією нічого немає. — Я мовчав. — Чуєш?

— Чую.

— І не буде.

Він ще мить дивився мені в очі, а потім несподівано обійняв. Я завмер. Його руки лягли мені на плечі, і я відчув знайоме тепло.

Уся злість, яка ще хвилину тому палала всередині, раптом почала танути. Я обережно обійняв його у відповідь.

— Вибач, — прошепотів я.

— Нічого. — Девід дружньо поплескав мене по спині. — Тільки більше не влаштовуй мені таких сцен.

Я усміхнувся.

— Постараюся.

Він відступив, підняв конверт і сховав його до кишені.

— Я люблю тебе Девіде. — раптом видихнув я, і різко відвернувся.

— Я також... — прошепотів мені на вухо Девід. — Я також.