Нездоланна

Олена

Я зітхнула, але розтягнула усмішку по обличчю. Інна відповіла мені своєю, тримаючи валізи, та поцілувала в щоку, обіймаючи

- Я приїду на день народження. - пообіцяла подруга, і я кивнула, радіючи, що в цьому році він у суботу. Інна зайшла до потягу, разом з матір'ю, і помахала мені долонею. Я втягнула повітря, коли вагон зник з виду, і пішла на вихід, радіючи за неї. За декілька тижнів половина Київа буде знати про неї, а інша половина заздрити. Вона так і не розповіла мені про Матвія, махнувши на ту ніч рукою, ніби зовсім нічого не сталося.

«Між нами нічого немає і не буде.» - тільки й сказала подруга, залишаючи мене з купою питань, та нульовою кількістю відповідей.

Більше я не намагалася нічого дізнатися, знала, як неприємно, коли лізуть в душу, тому лише знизала плечима, і ми перемкнулися на обговорення університету. Я сіла в таксі, та поїхала додому.

Тиждень потому я все слухала щасливе щебетання подруги про прекрасних викладачів та програму, дивуючись відсутності історій про привабливих старшокласників, але, знову ж, вирішила не питати. З Яном ми тепер спілкувалися виключно по переписці, я гадала, чи просто йому не хочеться мене бачити, чи навпаки йому так легше, бо між нами досі був його дурний бар'єр з моралі, зізнатися, трошки застарілої. Ми могли розмовляти годинами, але жодного разу не дзвонили одне одному. Я любила наші нічні розмови про старі фільми, та те, що він міг просто слухати мене, іноді відповідаючи, чомусь, я була впевнена, що йому цікаві мої нескінченні балачки. Загалом, дуже говіркою я не була, зовсім ні, але з ним якось саме виходило, що мій рот все ніяк не стулявся. Фігурально, звісно ж. То тільки пальці били по клавіатурі до знемоги, мій рот залишався незадіяним вже сім днів. Це пригнічувало мене, і все-таки я задовольнялася тим, що мала. Було одночасно приємно, що він намагається впізнати мене, не відштовхує, і все одно я злилася в глибині душі, що в ці моменти не бачу його примружених очей. Він часто посміхався на мої слова, але в повідомленнях використовував цю мерзенну крапку, яка псувала весь настрій.

«Звісно, Олено.»

«Обов'язково, лисичко.»

«Я так не думаю.»

Я почувалася дивно, але продовжувала писати йому, наче навіжена, розповідаючи все, що завгодно, тільки б втримати нитку розмови, а він все просив почитати віршики. Довелося брехати, що я загубила зошит, і, хоча він не повірив, все одно удав, що засмутився і одразу ж забув.

Ні, я у нього не закохаюся - думала я, надсилаючи чергове повідомлення - ні, ні, ні. Ми були кимось на кшталт передрузів, і обидва не хотіли стосунків, тому це здавалося мені ідеальним спілкуванням. Просто і без очікувань. Я пройшлася по кімнаті, бажаючи вийти, але завмерла, почувши, що батько розмовляє по телефону поряд з моїми дверима. Він ніколи не говорив там, де я могла почути. Принаймні, до того моменту.

- Так, я думаю, що їй потрібна вища освіта. - дихання замерзло в моїх легенях. - Подивимося з середини вересня.

Потім він пішов, замовкнувши, а я сіла на ліжко, тримаючи краї матраца двома руками і глибоко дихаючи. Мені було начхати що спонукало батька змінити рішення, тепер у мене була надія на щось гарне. Щось найкраще, світле. Щось, що повинно було бути моїм, але тепер це відчувалося так, ніби я виграла кривавий бій і вийшла неушкодженою. Шанс на життя. Не ту, якої я завжди боялася, він не віддасть мене заміж, а потім, можливо, зможу втекти. Або навіть не бігти, просто поговорити з ним якось і переконати дати мені нормально існувати. Я опустила голову, видихаючи та зрозуміла її вже з усмішкою. Все буде в порядку. Я буду.

***

Я пройшлася вздовж блошиного ринку, роздивляючись усілякі старі сукенки, фоторамки, купи обручок та безліч всього непотрібного, але такого гарного. Загалом, я прийшла, щоб знати подарунок Інні на її день народження, що мав бути одразу ж перед моїм, але все ніяк не могла нічого знайти. Вінтаж вона не любила, мій шлях лежав до крамниці парфумів, але якимось чином барахолки самі знаходили мене кожного разу. Блукання мої ні до чого не привели, ну, окрім нової відеокамери, на яку я поняття не мала, що зніматиму, але все одно купила, і прокрокувала до невеличкого магазинчику в житловому будинку, піднімаючи голову до неба. Чорні тучі не обіцяли нічого хорошого, тому я підбігла до дверей, заходячи в середину. Консультант - дівчина зі світлим хвостом на маківці, посміхнулася мені, питаючи, що потрібна допомога. Інна була парфумерним дилером, її стіл ломився від обідків для волосся та різнокольорових скляночок. Ми зупинилися на тому, що на кожен день народження даруємо одна одній те, чим захоплюємося, тож від мене у неї вже було близько трьох баночок, та враховуючи Новий рік, Миколая та інші свята... Набралося б приблизно два десятки, але кожен раз вона вбивала мене, розповідаючи про глибину кожного нового аромату. Тому цього разу я постаралася знайти щось особливе, та підібрала якийсь східний, він віддавав шафраном та корицею, але, якщо вірити консультці, то там де триста десять з гаком верхньо-нижніх нот, які відкриваються протягом дня. Я вже хотіла вийти, коли помітила флакон у формі лисячої морди. Ця тварина, наче, переслідувала мене після знайомства з Яном.

- А що це за аромат?

- О, це нова колекція, нещодавно завезли, дуже гарне оформлення, правда? - я посміхнулася, киваючи. - Верхні ноти - лілея, кориця, персик та сандалове дерево, базові - троянда... - здається, я перестала слухати після слова «ноти», і зацікавлено зняла кришечку проводячи розпилювачем під носом, і здивовано втягнула повітря пару разів, киваючи. - Запакуйте ці теж.

Саме сьогодні я забула про свій майже пустий флакончик, і одразу бризнула собі на шию пару крапель, виходячи з магазину, та встигла пройти всього декілька кроків, коли мені на голову обрушилася злива, змусивши широко відкрити рота від неочікуваності. Хоча, навіть не знаю, що саме здивувало мене більше. Те, що дощ почався надто різко, наче хтось вилив на мене воду з цеберки, або те, що до найближчого під'їзду підбіг Ян з ключами. Футболка на ньому була наскрізь мокра, демонструючи неперевершений рельєф на животі, коли його голова повернулася вліво, і помітила мене. Я, здається, забула про дощ, глядячи на нього, але це тривало всього мить, після чого він швидко замахав рукою на себе, і я полетіла вперед, майже вдрукувавши голову йому в груди. Він запхав мене в сухий під'їзд, але я була схожа на видру в найгіршому сенсі цього слова.

- Ти що тут робиш? - замість привітань запитав хлопець, і я потрясла пакетом перед його обличчям.

- Купляла подарунок Інні. У нас дні народження за декілька днів.

- З наступаючим.

- Ага... - кивнула я, ніби чула, що він сказав, коли сама опустила очі униз на його вологі руки, й ковтнула. - І тебе.

- Мене?

- Що тебе? - розгублено питаю, знову підіймаючи погляд і зустрічаюся з його веселими райдужками. Я навіть не здогадувалася, як скучила за ними.

- Не схоже, що він скоро закінчиться. - киваючи на зачинені двері під'їзду каже Ян. - У мене вдома є кава. І фен.

- І ти. - я одразу стиснула губи, шокована, що дійсно сказала це вголос, і Ян зареготав, голосно видихаючи. - Запрошуєш мене на каву?

- Взагалі-то, запрошую перечекати зливу, але каву з цукеркою я тобі організую. - він хитає головою, наче бажаючи скинути гарний настрій на прохолодну підлогу разом з краплями, та йде до сходів, протягуючи руку назад, так, щоб я могла її взяти. Цей жест викликає у мене дивну реакцію, і я хапаюся за запропоновані пальці з ентузіазмом, та радію, що у мене шкіряна сумка, всередину якої я додумалася скласти усі свої покупки. Ми підіймаємося на ліфті, всередині якого моя рука звільняється від його, і це не приносить мені задоволення, але цього я не показую.

- У мене є сушарка... - оглядаючи мій одяг каже хлопець. - Дам тобі свою футболку.

Я закушую губу, коли він зникає в дальній кімнаті, під стук дощу по підвіконню, та оглядаю передпокій, стягуючи вологі кросівки. Біла маленька ключниця, світлий дерев'яний комод та й усе, не враховуючи килимка. Судячи з пустої поверхні одразу при вході, розумію - дівчини тут не було давно. Тут би прекрасно стояли парфуми та сонячні окуляри, взимку можна було б покласти шапки... Я загальмувала, хмурячись. Мені взагалі байдуже що тут стоятиме, чи не стоятиме. Ян повернувся з футболкою кольору хакі та такими самими шортами, очевидно, побоюючись виду моїх голих ніг. З жалем я зазначила, що в них нічого особливого немає, навіть м'язів або якогось рельєфу. Вони не були довгими або дуже привабливими, як, в принципі, все моє тіло. Але йому, здавалося, в мені щось подобалося, і це не могло не змушувати мої пальці на ногах підтискатися.

- Ванна кімната там, фен в шухляді під дзеркалом. - сказав Ян, і отримав мій вдячний кивок, після чого я чкурнула до відкритих дверей напроти вхідних, закриваючи їх зсередини, але не на замок, який, навіщось, тут був. Сушарку я помітила одразу, та поклала на неї свою власну одежу, навіть шовкову резинку, накривши спортивний бюстгальтер жовтою кофтинкою, та перевдягаючись у чоловіче. Єдиною радістю у всій цій подобі картопляного мішку була можливість затягнути шорти та зав'язати білі мотузочки на них бантом, що я й зробила, заправляючи футболку спереду в шорти. Так виглядало не дуже й погано, але все одно я була схожа на каналізаційного щура зі своїми мокрими пасмами. Фен знайшовся одразу, і я ввімкнула його на максимум, нахиляючи голову вперед. Кучері повернулися в своє попереднє положення за декілька хвилин, і я покрутилася перед квадратним дзеркалом, перевіряючи, чи не сильно помітна відсутність білизни. Вдягати мокру я точно не збиралася. Врешті-решт я вийшла, знаходячи в сумці телефон, та ввімкнула звук сповіщень на всяк випадок, вже вигадавши легенду про своє місцезнаходження. Ян оглянув мене знову, щось схоже на задоволення промайнуло в його очах.

- Штормове попередження, схоже, це надовго.

- Мене ніде не чекають. - зізналася я, і отримала розуміючий кивок.

- В такому разі будь як вдома. - зіщуливши очі усміхнувся хлопець, проходячи до ванної. - Кухня зліва.

- Так, бачу.

Я озирнулася, але позаду були тільки щільно закриті двері. Ніхто не завадив мені провести ревізію на наявність жіночого волосся, забутих резинок для волосся та будь-чого ще, зате я знайшла піалу з дивакуватими шматочками, схожими не шоколад, але якийсь дивний. Надто темний для чорного, невже там у складі одне какао? Я не встигла спробувати, бо Левицький з'явився в кухні, відкриваючи шафку, де стояли чашки.

- А що це?

- Шоколад з перцем. - не повертаючись відповів він.

- Ти навіть не бачиш, куди я дивлюся.

- Не складно здогадатися що тебе зацікавило на кухні, де на усіх поверхнях стоїть тільки сіль та піала з шоколадом. - я подивилася на стіл, підвіконня та пару шаф, і, дійсно, зверху стояли тільки солянка та невеличка коричнева тарілочка.

- Я не люблю солодке, це єдине, з чим мені вдається пити чай. Мало кому подобається.

Я схопила кругленьку кульку, приймаючи виклик. Всередині неї виднілися яскраво-червоні цяточки, і я поклала своєрідну цукерку на язик.

- Не розкушуй. - порекомендував Ян. - Це натуральний шоколад, дай йому розтанути.

Я слухняно чекала, спочатку відчувши смак звичайного молочного шоколаду, досить солодкого, та аж ніяк не гіркого, але майже одразу моє обличчя зморщилося від гостроти, що ринула мені у рота, катуючи вкусові рецептори.

- Не ковтай, просто завжди декілька секунд.

Я знову зробила так, як він сказав, і дочекалася нової хвилі цукрової бомби, тепер шоколад відчувався зовсім інакше, та й рот не палав так, як я боялася. За пару секунд він зник у роті, залишивши приємний післясмак. Ян вичікуючи глянув на мене, і я врешті-решт задоволено кивнула.

- Цікаво, але незвично. Де ти їх знайшов?

- Знайомий привіз з Мексики десь рік тому, потім я почав їх замовляти. - він відкрив шухляду, що була на рівні моїх колін, прикритих його шортами, та випадково торкнувся тильним боком долоні полоси відкритої шкіри, змусивши моїх мурашок активізуватися, але я заспокоїла їх, коли побачила дві коробки з надписами іспанською, всередині яких були такі маленькі шоколадні цукерки.

- О, це річний запас?

- Мені вистачає на пару місяців.

- Я б їла таку цукерку раз на тиждень в кращому випадку. - кажу чесно, і спостерігаю за новою усмішкою, що вкриває його губи.

Я опускаюся на м'який стілець, поки кипить чайник, і витріщаюся на широку спину, вперше помітивши її справжні об'єми. Тобто я неодноразово притискалася до неї, але тільки зараз зрозуміла наскільки вона широка. Майка на ньому не дуже прикривала шкіру, та верхівку татуювання - червону лінію, схожу на контур... морди? Інтерес захлеснув мене, але поки що я не виявляла бажання подивитися повний малюнок вголос. Мені треба було викрити момент, коли він не зміг знову включити голос розуму. Я навіть не була впевнена, що саме задумала, але мої стислі, ніби перед стрибком, нутрощі, і тепло внизу живота кричали, що одним розгляданням татуювань це не закінчиться, якщо почнеться. І я, досі окрилена словами батька за моїми дверима, вирішила, що ця злива може вкрити моє маленьке безумство тільки сьогодні.

- Ти казав про штормове попередження?

- Так, обіцяють зливу до шостої. - я прикусила губу. Зараз була друга година, і у мене було достатньо часу. - Я можу подзвонити Матвію, він забере тебе на машині.

Я похитала головою, прикривши очі на мить.

- Батько не вдома, якщо він тебе хвилює. - Ян відштовхнувся від шафи, біля якої стояв, і підійшов ближче, височіючи наді мною так, що мої пальці на ногах підтиснулися.

- Він хвилює мене в останню чергу, я просто не хочу, щоб до тебе були зайві питання. - я кліпнула, глядячи на нього знизу вгору, і навіть не помітила, як згадала наш останній поцілунок, видихаючи кожну краплю своєї невпевненості. - Не дивися так на мене.

Ян

- Не дивися так на мене. - сказав я крізь силу. Якби це залежало від мене, вона б зачаровано кліпала своїми оленячими оченятами весь залишок свого життя. Але я пообіцяв сам собі, та їй... Загалом, мені важко було вірити у свою витримку, враховуючи, що вона залишиться тут на декілька годин. Здається, у мене почало смикатися око, коли вона розчинила рожеві губи, перепитуючи:

- Як не дивитися?

Киплячий чайник врятував мене, чи її, вчасно клацнувши вимикачем, і моя рука потягнулася до нього, заливаючи листя зеленого чаю.

- Здається, ти обіцяв мені каву. - тихо сказала дівчина, з усмішкою в голосі та на обличчі. Я вилаявся. Здається, так, але моя голова була до дурного забита образом її мокрих кучерів, що виглядали так смішно, що час би битися головою об стінку.

- Ти ж п'єш чай?

- Я п'ю все. - поетично відповіла Олена, забираючи чашку з моєї долоні. - Дякую. - я натягнуто усміхнувся, звертаючись до своєї чашки, мружачи очі, так, ніби мені збиралися відрізати яйця у наступні п'ять хвилин, а не пити разом чай. Вона доведе мене до сказу. Ну, або ці її кліпаючі очі та губи бандитом. Мені знову згадалося обличчя усіх дитячих магазинів - білява лялька з купою професій. Будь вона рудою та з ластовинням на щоках - це була б Олена в чистому вигляді. Боже, про що я думаю?

- Ян? - я різко повернувся, роблячи безтурботне обличчя, і сьорбнув зі своєї чашки. - У тебе все гаразд?

- Так, звичайно. - кивнув я, помітивши поблажливий погляд зелених очей.

- Я б так не сказала.

- Чому?

- Ну, ті тільки що морщився, наче тебе вдарили поміж ніг, а зараз п'єш чистий окріп. - я опустив очі у свою чашку, і втримався від нової лайки. Дійсно, там була тільки вода.

- Так задумано. - машинально відповів я, з незворушним виглядом продовжуючи пити. - Корисно для шлунку. - її брови підстрибнули, губи на мить надулися, і обличчя повернулося в минулий стан, Олена знизала плечами.

- Так, здається, я теж десь читала.

Я не міг повірити, що випив окріп до кінця, розмовляючи з нею про профілактику гастриту. Від нього взагалі є профілактика? Олена зацікавлено розповідала про якусь статтю, де вичитала, що у кожного десятого громадянина Америки гостра форма гастриту. Звичайно, це було не офіційне джерело, і мені було цікаво, як з'явилася подібна інформація, і звідки, але я не перебивав, киваючи. Вона вміла цікаво розповідати. Навіть про гастрит. Хоча, розмову про виразки шлунка я б наврядчи витримав, головною моєю виразкою була Оксана та, віднедавна, білявочка, через яку Матвій ліз на стіну. До шлунку, на щастя, жодна з них ще не добралася.

У якийсь момент ми перемістилися у вітальню та ввімкнули телевізор, і там, о Боже, як неочікувано, йшла «Русалонька» від Disney. Мені згадалися слова Матвія про педофіла, і я ледве втримався, щоб не пирхнути.

- Не кажи мені, що збираєшся залишити цей канал. - невдоволено простягла дівчина, і я все-таки посміхнувся знову.

- Не кажи, що не любиш мультики. - вона зморщила ніс. - Ти не любиш мультики?!

- Ні, не люблю.

- Ми будемо дивитися русалоньку, я точно знаю, що після неї ввімкнуть якихось телепузиків чи щось ще.

- Ні, не будемо! - вона спробувала вихопити у мене пульт, бо повірила в мої слова, а я засміявся з виразу її обличчя, ховаючи його собі за спину. Тільки заради того, щоб подивитися, як вона злиться варто було це зробити. Звичайно, я не збирався витрачати дві години свого життя на накрутку переглядів дитячому каналу. Щось промайнуло на її обличчі, і дівчина зіщулила очі, якось дивно оглядаючи мене, зазвичай, це я так на неї дивився. Або хотів дивитися. І ще я хотів би, щоб мій член не смикався в штанях кожного разу, як вона відкривала губи, щоб видихнути. Олена стала на коліна на молочному дивані, та шокувала мене сідаючи верхи на мої коліна.

- І що ти робиш?

- Замовчи. - знову морщачи носик відповіла вона, й втиснулася у мене своїм тілом, проводячи губами вздовж моєї щелепи, поки я намагався не схопити її за зад. Найгірше - я і відштовхнути її не міг. Вона опустила руки на мій поперек, проходячись по теплій шкірі своєю, як завжди, льодяною. По моєму носу вдарив ніжний персиковий аромат, викликаючи у мене ту реакцію, якої я так старанно намагався позбутися з моменту нашого знайомства. Кров повільно відлила від моєї голови, та вже почала опускатися нижче, коли у моїх руках стало неочікувано пусто, і вона з переможним скриком впала вліво, сідаючи в свою попередню позу, схрестивши ноги, та перемкнула канал декілька разів, поки не знайшла фільм, який крутили вже тисячний раз, але я так і не запам'ятав його назву. Я взагалі міг тільки витріщатися на лисицю, яка тільки що виправдала своє прізвисько на всі сто відсотків. Вона швидко вчилася.

- У тебе новий парфум? Старий був полуничним. - я ідіот? Навіщо я це запитав? Тепер вона зрозуміє...

- Ти запам'ятав, як пахне мій парфум? - так, я ідіот. Звичайно, дівчинко, я запам'ятав. Не пам'ятатимеш тут, коли він аж сниться. Головне, не скажи це вголос.

- У мене хороша пам'ять на... аромати. - пам'ять на аромати? Ну-ну.

- Чекай, а ти відчув? - вона принюхалася до себе. - Виходить, стійкий. Там флакон такий, тобі сподобається. - Олена ляснула в долоні, виходячи до коридору, і повернулася зі своєю сумкою, та майже залізла всередину з головою. - Та де він? - сама у себе запитала дівчина, витягуючи зсередини камеру, два блиски для губ, якусь розчіску, дзеркальце, серветки, схоже, пілочку для нігтів, лак для них же... Це точно була сумка розміром з мою долоню? Чи там на дні портал? Вона все витягувала і витягувала, поки переможно не підійняла скляночку помаранчевого кольору у формі мордочки лисиці.

- Є! Я вирішила, що це доля. - посміхнулася вона, помічаючи мій погляд. Це дійсно був її аромат. Не дуже яскраво виражений, з фруктовим відтінком та натяком на щось квіткове. Якби вона була ароматом, то саме таким.

- Цей тобі більше личить. - подумав я вголос, і отримав серію кивків.

- Мені теж так здалося.

- Ти носиш з собою камеру? - недовірливо запитав я, під діалог якогось смуглявого хлопця з татуюванням на плечі та блідуватого Седріка з «Гаррі Поттера». Олена забула про парфум, беручи до рук відеокамеру в формі невеликої цеглинки. У неї відгинався екран, не дуже великий, я без лінз не побачив би зображення, але його, поки, і не було.

- Це я пройшлася по ринку, у мене від них залежність, вдома ціла колекція. - я кивнув. У її стилі. Щось незвичайне та старувате. - Я, до речі, навіть не перевірила, чи вмикається вона... О! - вона кудись натиснула, і відігнула екран, наводячи на мене об'єктив. - Працює. Скажи «сир».

- Ти відео знімаєш, а не фотографуєш. - вона закотила очі, цінькаючи. За вікном блимнула блискавка, і за пару секунд за нею пролунав грім. - Ти не збираєшся вимикати?

- Нє-а. Посміхнися, я налаштовую. - я поняття не мав, що там можуть бути за налаштування, але неприродно розтягнув куточки губ, демонструючи зуби. - Ой, ні, більше не посміхайся. - вона пирхнула і широко розкрила очі, наче, згадавши про щось. - Покажи тату на спині.

- Я не буду роздягатися.

- Ну будь ласка! Воно ж кольорове? Давай перевіримо, як працює. - «поверни камеру вліво, там достатньо кольорів, особливо яскраво-червона пилочка.» - хотів сказати я, але, чомусь, потягнув за краї своєї майки, повертаючись до неї спиною. - Ух ти... - видихнула вона, помітивши двох китайських драконів, що переплелися хвостами. Я б із задоволенням розповів про глибинний сенс зображення та силу, яке воно в собі несе, якби пам'ятав свій сеанс до салону. На жаль, одна з моїх алкогольних ком, роки три тому, абсолютно стерла той вечір з пам'яті. В принципі, усі мої татуювання були зроблені за схожих обставин, і весь сенс, який усі вони несли - не понижувати градус.

Вона якось дивно замовкла, і я вже хотів озирнутися, коли відчув прохолодні пальці під своїми лопатками, там, де була частина хвосту чорного дракона.

- Я думала, що тут щось цікаве, але щоб так... Воно закінчується на сідницях? - ось зараз точно, я мав підійти та вдаритися головою об стінку, бо так і хотілося відповісти: «Чому б тобі не перевірити?». Щоб мене чорти дерли.

- Так. - у мене охрип голос.

- Ян... - вона гучно ковтнула, і я змусив себе повернутися. Стало тільки гірше, коли я побачив її очі.

- Не кажи того, що збираєшся.

- Ти не можеш знати, що я хочу сказати. - тепер вона шепотіла, схоже, чимось налякана.

- У тебе на лобі написано.

- Написано, що я збираюся...

- Випробувати мою витримку ще раз? Так. Олено, я попереджав тебе, усе...

- Усе має наслідки, пам'ятаю, але я хочу...

- Я не останній покидьок, лисичко. - як мої долоні опинилися під її вухами? - Я знаю, як усе влаштовано там, де ти живеш. І не маю жодного права на твою цноту.

- Я поїду на навчання. - випалила вона. - Батько двічі розмовляв з кимось по телефону, я поїду до Харкова, а потім, можливо, мені вдасться вмовити його дати мені спокій, або взагалі втекти. - я знову захитав головою, але наступні її слова змусили мене завмерти. - Я хочу жити. - прошепотіла вона, знову торкаючись мене. - Хочу відчувати. Ми не кохаємо одне одного, це ні до чого нас обох не зобов'язує, я просто... прошу тебе показати мені щось більше. Бо я довіряю тобі. Будь ласка.

На моїй пам'яті, це була перша дівчина, що просила зайнятися з нею сексом. Ще й додала «будь ласка». Вона мені довіряє. Ні до чого не забов'язує. Я був готовий сміятися, але це бажання стихло, коли я зрозумів, що опускаюся до її губ. В той же момент я застиг на місці, і вона дивилася на мене своїми дивними зеленими очима, і прошепотіла, розрізаючи залишки мого внутрішнього джентльмена навпіл:

- Я дуже хочу. - я відчув, як видих стискає мене зсередини, і навіть не помітив, як перед тим, як поглинути її губи, з мене вирвалося тихе, але чітке: «блядь».