Нездоланна

Олена

Інна поїхала, коли повинна була. Я дізналася багато цікавого про свого дідуся, і тепер жаліла з кожною годиною все більше, що не можу йому подякувати. У мене був особистий банківський рахунок, про який я не здогадувалася, поки Ян не приніс мені підтвердження. Він надто багато зробив за тиждень, поки я жила у Матвія. За цей час люди батька почали хвилюватися, його телефон розривався, але я не відповіла не жоден дзвінок, тільки надіслала деяким контактам повідомлення про зустріч у барі, з підвалу якого хлопці винесли батька та поховали десь. Ян питав, чи хочу я знати де знаходиться це місце, я попросила лише знайти могилу дідуся. Поряд із мамою на кладовищі не було потрібних, тому довелося шукати.

В один з вечорів у моїй тимчасовій кімнаті з’явився Ян, з якоюсь коробкою в руках.

– Що це? – спробувала я зобразити зацікавленість. Було ніяково зізнаватися, що мене останнім часом хвилювали тільки жахи ночами та власні опухлості в районі синців.

– Я подумав, тобі знадобиться новий. – тихо сказав хлопець підходячи ближче, наче до миші.

– Я не втечу, якщо ти різко наблизишся, все добре.

– Мені б не хотілося ризикувати. – абсолютно серйозно відповів він, та сів на край ліжка, поставивши пакунок в формі прямокутника між нами.

– Телефон? – підійнялися мої брови. Така сама модель, яка була в мене до цього, але тепер чорного кольору.

– Інні, очевидно, не дуже сподобається спілкуватися з тобою телефоном Матвія постійно, у них знову щось незрозуміле. – я кивнула, але мені було абсолютно байдуже що там у моєї подруги з чоловіком. Вона без проблем отримає від нього все, чого забажає, та лишить його, як то кажуть, з носом, і то – відкушеним наполовину. Я просто була вдячна за турботу.

– Дякую. – тихо сказала я, підіймаючи погляд.

– Я вбив свій телефон та усі контакти інших з клубу, якщо тобі знадобиться щось, а мене не буде поряд.

– Ніби така ситуація може трапитися, ти постійно в радіусі метру. – жартівливо похитала я головою. Він відчував себе настільки винуватим, що кожного разу дивував новими забобонами. Ось вже три дні я самостійно ходила тільки у душ, Ян завжди був поруч, але я так і не торкалася його з моменту нашої недавньої розмови. Я взагалі воліла, щоб мене не торкалися без потреби. Одразу починалася паніка.

– Подивишся зі мною серіал? – неочікувано для нас обох запитала я, вказуючи на ноутбук Матвія на своїх колінах. Ян здивовано кліпнув, а потім кивнув повільно, наче не був впевнений, що я серйозно.

– Звичайно.

– Залазь. – хлопнула я по місцю поряд, та відклала подарунок. – Я занесу всі номери та інше завтра зранку. – пояснила, та натиснула на пробіл, вмикаючи першу серію «Щоденників вампіра». Ян лежав біля мене, схрестивши ноги в ГОЛЕНЯХ, і я відчула щось схоже на тугу за тією ніччю, коли ми могли просто обійматися. Тоді я так боялася, що закохаюся в нього. Тепер мені кортіло, щоб це було моєю єдиною проблемою. Якби я тільки могла відчути щось світліше за страх чи ненависть, я б обов’язково захотіла спробувати покохати його. Ян не був схожий на Андрія, чи будь-кого іншого з моїх старих друзів. Я не сприймала його, як брата, скоріше, за свою точку опори. Це було набагато краще.

– Це щось про кровососів? – запитав хлопець після заставки.

– Тобі таке не подобається?

– Я дивитимуся хоч документальні фільми про хробаків, якщо не доведеться повертатися додому зараз. – я не перепитала, що він мав на увазі. Тільки опустила голову на м’яку подушку, та вперлася очима у екран.

Ян

Я провів поряд з нею всю ніч. Олена категорично відмовилася спати, і мене скрутило зсередини, коли я зрозумів чому. Я чув її тихі схлипи вночі, а коли заходив – бачив, що вона спить та плаче через те, що бачить. Тоді я будив її, використовуючи ковдру. Щоб вона не відчувала торкань окремих пальців та натиску, я охоплював її ковдрою та кликав за ім’ям. Тоді Олена відкривала свої поламані очі, і добивала мене. Вона не знала про мої походи до деяких солдатів її батька, що точно прийшли б до неї, коли ь дізналися де вона є. Я вбив близько п’яти людей за декілька днів, і в перервах приїжджав до неї, не спавши. Вона не просто змінилася. Він дійсно вбив її, я не знав, як врятувати Олену, та боявся, що рятувати вже запізно. Вона виглядала небайдужою тільки після своїх жахливих снів. В ті моменти я сумував за холодом, бо її очі виражали стільки болю, що цього б вистачило, щоб вбити мене декілька разів. Я подумки називав її своєю стільки разів, що вже збився з рахунку. Тепер я мав на неї права тільки у власній голові. Вона попросила стати їй другом, і якби навіть це було прохання вийняти та покласти на тарілку моє серце, я б власноруч його порізав кухонним ножем. Звичайно, Олена отримала мою згоду. Тепер от ми лежали біля одне одного, і моя підсвідомість нагадувала про те, якою ніжною була колись ця дівчина. Лише на пів години, але вона була й моєю. А якби я вчасно дістав голову з дупи, зараз все було б інакше. Треба було вкрасти її, втекти, чи будь-що, але не припустити цього. Три рази. На простирадлах було три плями. Ніщо не могло заспокоїти мене, тепер ні. Я повинен був повернути Олені те, що належало їй, знайти могили, про які вона просила, вбити кожного, хто хоч якось може стати для неї загрозою. І цього теж буде недостатньо. Якби був спосіб покласти до її маленьких тендітних ніг все хороше, що існує на цьому світі, я б зробив і це. Як останній дурень, глибоко в душі я сподівався, що вона коли-небудь зможе рухатися далі та не згадувати про зґвалтування. А ось надій, що вона покохає мене у відповідь я більше не мав . Якщо вона дасть мені шанс торкатися її хоча б іноді – цього вистачить. Бодай хоч так.

Десь о четвертій її таки зморило, ми вимкнули ноутбук, і я підготувався забрати свою дупу до сусідньої кімнати, як Олена покликала мене за ім’ям, тихо питаючи:

– Це буде дивно, якщо я попрошу тебе не йти? – почувши натяк на голос моєї втраченої дівчинки, я різко похитав головою.

– Звичайно ні. Ти хочеш, щоб я лишився?

– Розбуди мене, коли жахи знову насняться. Будь ласка. – замість «так» сказала Олена, і я витягнув з-під неї ковдру, і накрив її худорляве тіло.

– А ти?

– Якщо я випадково торкнуся тебе вночі, то через ковдру ти не відчуєш, або відчуєш недостатньо для панічного нападу. Я не замерзну.

– Тут протяг.

– Засинай. – попросив, і вона прикрила очі в знак згоди, і майже одразу мене самого накрило темрявою.

***

Прокинувся я з тихою лайкою. Вона притиснулася до мене всім тілом, поки мої руки обіймали дівочу відкриту ковдрою спину. Саме там, де були великі синці. Чорт. Повільно, щоб не розбудити її, я забрався подалі, та ліг біля стінки, спостерігаючи за спокійним обличчям, обрамленим рудими кучерями. Вона здавалася надто малою на ліжку, надто крихкою. За десять хвилин очі Олени зарухалися під шкірою повік, а потім відкрилися. Вона декілька разів кліпнула, позіхаючи. Я повинен був будити її, а сам заснув, хоча, моєму організму явно було недостатньо двох годин за минулі два дні. Він просто вимкнувся.

– Доброго ранку. – тихо сказав я, шукаючи на її обличчі ознаки страху чи чогось негативного. Вона швидко навчилася ховати свої почуття, тепер мені було ні по чому орієнтуватися.

– Доброго. – хрипко відповіла вона. Її погляд здивовано пробігся по кімнаті, потім груди здійнялися, опустилися, та очі знову прикрилися. – Мені нічого не наснилося. Вперше за три дні.

– Ти переможеш це. – пообіцяв я. Вона переможе. Я робитиму з нею кожен крок до того моменту, і врешті-решт вона від цього звільниться. Навіть, якщо мені потрібно буде вбити цілий всесвіт заради цього.

***

Олена

– Хвилюєшся? – тихо запитав Ян, провертаючи кермо коли я вдруге спробувала зав’язати волосся. Нічого не виходило, у мене починалися панічні спазми по всьому тілу, коли я торкалася потилиці. Але так залишати теж було неможна.

– Я сказала приходити без зброї. Значить, мені нічого не загрожує, крім образ.

– Вони принесуть зброю, Олено, але не покажуть, поки ти не продемонструєш свою. – я видихнула, забираючи руки від своїх кучерів.

– Скільки у нас часу?

– Близько трьох годин.

– Зупинися тут. – попросила я, виходячи з автівки, що тепер була моєю. Найближчим часом мені хотілося позбутися її, але була купа інших проблем, тому ця відклалася. Я роздивилася салон, потім попросила Яна зачекати і зайшла у середину, натягуючи привітну посмішку.

– Доброго дня, є вільні майстри?

– Доброго, одну секунду. – адміністратор з гулькою кивнула, заглядаючи кудись у нотатник і покликала дівчину з чашкою кави в руках. Вона посміхнулася, вказуючи на залу попереду.

– Що робитимемо? – запитала майстриня, коли я опустилася на крісло. Впевненість наповнила мої груди, і я запитала:

– Скільки часу займе нанопластика? – про неї я мріяла два роки поспіль. Позбавитися від кучерів здалося кращою ідеєю за останній час. – Зі стрижкою.

– Це близько двох годин. – дівчина оглянула мою копну, надуваючи губи. – Може, трошки більше. Скільки відрізати?

Я показала на свої ключиці, і спробувала уявити, як це буде виглядати, але не змогла. Вона кивнула, і я змусила себе не смикатися кожного разу, як її пальці розбирали волосся біля коренів. Рана на потилиці майже повністю затягнулася, але, звичайно ж, лишився великий слід, але він ніяк не вплинув. Я прикрила очі, сидячи з мокрим волоссям, та прислухалася до механічних чиків ножиць. Потім шкіру голови холодив якийсь дивний на запах склад, і за пару годин я майже забула, що сьогодні має статися. Відчуття м’якого стільця та рук майстра повернуло мене кудись назад у спогади. Коли ж дівчина відступила, повертаючи мене до дзеркала, мої очі відкрилися, разом із ротом. Я виглядала старше за свій реальний вік. Особливо цьому допомогла відсутність наївності в погляді, але зачіска підкреслила мої вилиці, що з’явилися неочікувано, та в цілому зробила обличчя гострішим. Тепер на голові не було «шапки» з маленьких волосків, що стирчали у різні боки. Я випрямляла волосся і раніше, але воно ніколи не було таким рівним. Ніколи настільки слухняним.

– Ну як? – невпевнено запитала майстриня, глядячи на моє обличчя.

– Прекрасно. – заспокоїла я її, посміхаючись. – Дуже дякую.

Я поглянула на годинник на зап’ясті, перш ніж вийти на вулицю, і помітила Яна, що курив біля машини. Його очі зупинилися на моїй голові, оглядаючи. Він посміхнувся, вип’ятивши нижню губу, хоча від мене не вкрився натяк на печаль в сірих райдужках. Йому подобалися кучері, я пам’ятала, але повинна була зробити це, щоб допомогти собі.

– Дуже... незвично. – сказав Ян, викидаючи залишки цигарки до смітника. – Виглядаєш, наче інша людина. – я знизала плечима, заправляючи пасмо за вухо. Вперше це було так легко.

– Це не так вже й далеко від реальності. – я дійсно перетворився на незнайому раніше людину. Ян зрозумів мою метафору, як і завжди. Ми поїхали до зазначеного місця зустрічі, попутно потрапивши в затор, але з’явилися вчасно.

Я сиділа за круглим столом, перевіряючи відкриті ділянки шкіри на наявність видимих синців. На обличчі у мене був добрий шар тональної основи, і куленепробивна маска спокою. Я відчула страх, заходячи в будинок, але моя незрозуміла "порожнеча", що захопила всі емоції, стиснула його раніше, ніж я справді встигла злякатися. Сьогодні, мабуть, на моїх руках з'явиться більше крові, але мені було начхати. Весь час я розшукувала інформацію про свого дідуся. Він, здавалося, був справжнім оживленим кошмаром батька, якщо той навіть після його смерті зберігав якісь особисті речі та документи. Я дякувала богу, в якого не вірила, за це його боягузтво. Нехай зігниє там, де лежить, разом із Віктором. І якщо сьогодні знайдеться людина, яка не забажає зі мною працювати – вона приєднається до них. Я розмовляла з Матвієм дуже багато за останні дні. Коли Ян їхав, зі мною залишалася або Римма, або Вій, що розповів мені про традиції у світі, частиною якого я тепер була. Адже батько так мріяв стати його частиною, у нього, треба визнати, це вийшло, бо дід працював лише з обраними, продавав зброю, але не наркотики. Я вирішила внести деякі корективи в існуючий стан справ, і у батька було всього два варіанти - погодитися чи померти. Ну, звичайно, вони могли б спробувати вбити мене, але навряд чи Ян, що стоїть позаду мене, дав би їм таку можливість. Усього довірених осіб у мого обожнюваного батька було троє. Голова адміністрації міста, потім особистий юрист і, звичайно ж, якийсь незнайомий мені потишок, що займався поширенням наркотиків по місту та країні. На щастя, вони всі з'явилися одночасно. Ян стояв трохи далі, ніж вони змогли б побачити, за дерев'яною колоною, чия тінь повністю вкривала його великі обсяги. Чоловіки зупинилися, помітивши мене за віддаленим столом, і повільне усвідомлення забарвило їх обличчя. Навколо нікого не було, я підготувалася. Двоє впізнали мене, а ось третій, що займався наркотиками – ні.

– Олено. – киваючи звернувся до мене Євген, що допомагав батьку відмивати гроші за щедрі винагороди. Він був невисоким, з блискучою лисиною та в діловому костюмі. Обидва інші обмежилися брюками з футболками, як і очікувалося.

– Доброго дня, панове. – широко посміхнулася я, киваючи на стільці напроти.

– Де Дмитро? – нахмурився Євген.

– О, боюся, він зараз неспроможній прийти. Це я покликала вас, і раджу сісти.

– Ти хто, в біса? – активізувався світловолосий незнайомець, підходячи ближче. – Відколи Потоцький надсилає замість себе своїх підстилок? Чи ти тут, щоб ми могли розслабитися? – я відчула, як куточки моїх губ повзуть вгору.

– Сядь, і я розповім.

– Або що? – позаду мене чікнув запобіжник, привертаючи увагу.

– Або ляжеш. – доброзичливо підказала я, звертаючи погляд на двох інших чоловіків. Євген опустився на стілець першим, не розуміючи, але мовчки. Голова ж міської адміністрації зупинився біля столу, оглядаючи мене.

– Хтось просив прийти без зброї.

– Так, але і я сиджу тут з чистими руками. – я продемонструвала свої пальці. – Озброєний тільки він. – Ян показався, ставши за моєю спиною, і хвиля спокою накрила мене з головою. – Стріляти він буде тільки за моєю командою. Спочатку по ногам. – я досі посміхалася, тепер більш задоволено, коли усі троє виповнили мій прямий наказ. – У нас з батьком сталася прикра ситуація. Я його вбила.

Контури очей Євгена розлетілися по обличчю, я стверджувально кивнула.

– Ціль вашого візиту проста.

– Ти вирішила зайняти його місце. – схаменувся блондин, підхоплюючись. – Я не збираюся цілувати в сраку якесь тупе дівчисько.

– Хто з ним згоден? – я повернулася до чоловіків. Вони вагалися, тому я вирішила не заважати, дати їм поміркувати. У Яна було достатньо патронів на всіх. Євген склав руки на столі в замок, глядячи на мене з-під лоба.

– Чого саме ти хочеш?

– Мені не потрібні ваші підписи на смердючих паперах, вони все одно не мають ніякої юридичної сили. Ти допомагав батьку не тільки в паперових справах, ви разом скоїли багато цікавого. На кожного з вас в мене є компромат, від якого ви не відмиєтеся при всьому бажанні. Я хочу присягу в вірності, а ви хочете вийти звідси без кулі в голові. Чому б нам не потішити одне одного? – мої очі зіщулилися, коли блондин потягнувся до кишені. – Ян.

Секунда і в чолі чоловіка опинилася куля, сам він впав, як і пушка з просторих штанів. Я зазирнула через стіл на лежаче на підлозі тіло, і розчаровано зітхнула.

– Подумайте, я зачекаю. – мої плечі підскочили, коли руки склалися на грудях.

– Про яку саме присягу ми кажемо? – одразу ж запитав адвокат, і на моїх губах розквітла легка усмішка.

– На крові. – абсолютно серйозно сказала я. Чоловіки пирхнули від сміху, але побачивши моє обличчя стихли.

– Що за маячня?

– Чому одразу маячня? Я люблю видовища, ви обидва навряд чи боїтеся крові, бо один з вас зарізав власну дружину, коли вона зрадила п’ять разів поспіль, а другий вбив трьох людей, через яких міг попасти до в’язниці. То ж... Це досить символічно, адже саме кров’ю ви розрахуєтеся, якщо зрадите мене. Я дам вам час на роздуми, але раджу думати трошки швидше.

І вони погодилися. Звичайно, вид пробитої макітри на підлозі слугував прекрасним мотиватором. Я протягнула руку за спину, рухаючи пальцями, та отримала два розкладних ножа.

– Наскільки мені відомо, батько страшенно хотів називати цей циганський табір мафією, я виконаю його бажання, але нам знадобляться нові традиції. Хто хоче бути першим? Прошу. – я протягнула заховане в держалні лезо Євгену, чиє обличчя виражало повноцінну думку стосовно моєї пропозиції, але він мовчки торкнувся кінчиком середини своєї долоні. Червона крапля з’явилася під холодним металом. – Скажи, що присягаєш мені на вірність. Вигадай щось, щоб я повірила та не вбила тебе. – влада повільно застилала мої очі. Я розуміла – він зробить усе, щоб зберегти своє життя. Тому я могла просити що завгодно. Буквально що завгодно. Ян за спиною посилював це відчуття, і я розслабилася. Дивовижно, я була дівчинкою ледве повнолітньою, зростом близько ста шістдесяти двох сантиметрів, але доля двох чоловіків була стиснута між моїми пальцями. Третій помер через мене пару хвилин тому. Здається, я починала розуміти людей, що божеволіли від цього. Якби у мене під ногами була ціла держава, не знаю, що б я зробила. Євген продемонстрував мені свою долоню, промовляючи:

– Я присягаю тобі на вірність, обіцяю віддати перевагу твоїм інтересам якщо стану перед вибором, та надам потрібну допомогу за потреби. – мої очі задоволено блимнули, і я потягнулася до кишені, під його схвильованим поглядом, але звідти дістала лише носову хустку, протягуючи її вперед. Євген огорнув свою долоню тканиною.

– Тепер виконай те, що сказав, і я не залишуся а боржниках. – я повернулася до другого чоловіка.

– Я не різатиму себе. – моя голова із погодженням опустилася.

– Ян. – пістолет у руках хлопця підійнявся, і наступної ж миті Роман, здається так його звали, підійняв долоні вгору.

– Боже, гаразд. – моя долоня протягнула йому інший ніж , розкриваючи який він вимовив: – Ти хвора. Може мені ще принести ритуальну жертву?

– Можеш лягти на стіл, і я заріжу тебе як барана. – запропонував Ян, і мої губи розтягнулися.

– Сумніваюся, що це буде перша кров у твоєму житті. – помітила я в очікуванні. Мої очі кидали йому виклик, який чоловік неохоче прийняв. Роман повторив кожне слово Євгена, і отримав мій кивок, разом із хусткою.

– Гадаю, ви можете бути вільні. Умови нашої сумісної роботи покаже час, але я збережу ваші життя, навіть, якщо вирішу, що ви обидва мені без потреби. – вони обурено роздули ніздрі, але я лише кивнула на вихід. – Ну і найголовніше – мене тут не було, поки що мені не потрібен шум, ви нічого не знаєте та не чули. Я зв’яжуся з кожним з вас, коли мені знадобиться. На все добре.

– Навзаєм, Олено. – прошипів адвокат, та зник у дверях, слідом за ним пішов і Роман. Я, нарешті, перевела погляд на Яна, що скуксився, упираючись у спинку мого стільця. Хлопець зітхнув і сховав зброю.

– Для них ця присяга нічого не значить, Олено.

– В будь-якому разі, тепер я хочу, щоб так виглядала посвята. – наші погляди зустрілися, і я посміхнулася. – Ти, певно, єдиний, кому я довірятиму без неї.

– І з нею ти не повинна вірити їм.

– Знаю. Тому за моєю спиною не хтось з них, а ти. – він зіщулив очі.

– Це найменше, що я можу зробити. Це не змінить минулого.

– Але майбутнє – так. Моє, принаймні.

Він не погоджувався, але не сперечався, як і завжди, коли наші думки не збігалися. Ми поїхали до Матвія, де до самого вечора я слухала про склади зброї у підвалах житлових будинків, про запаси наркотиків та контрабандистів, з якими співпрацював батько. З турецькими. І вони торгували не тільки гарматами чи дрібнокаліберними пістолетами. Головним товаром були люди.

– Я повинна спонсорувати крадіжку людей? Можливо, дітей? – шоковано вимовила я, глядячи на Яна. Він різко похитав головою.

– Ні, Олено, не повинна. Це те, що робив Потоцький, і так, чи інакше ти маєш вирішити, як саме діяти. Протистояння нам непотрібне, до того ж, є ще й російські...

– В одеських портах не буде квітнути рабство, я цього не дозволю. Візьму Романа за яйця, бодай що та зроблю. Скільки батько заробляв на дозволі та прикритті цього?

– Сотні тисяч зелених. – втрутився Матвій, і зустрівши мій здивований погляд, знизав плечима, та розвів руки. – А що? У нього було купа документів, та готівки по заначках. Мені стало цікаво.

– Якщо я відмовлюся, будуть проблеми, так? – хлопці переглянулися, і я все зрозуміла ще до того, як Ян кивнув. – Хто відповідальний за... поставки? Я маю зв’язатися з ним.

– Не раніше, ніж повністю одужаєш.

– Але заява все одно потрібна. – замислено протягнув Вій. – Одного вбивства недостатньо, бажано, взагалі зібрати всіх його людей...

– Пізніше. – повторив Ян, ледве не скалячи зуби. Я прикрила очі, що, звичайно ж, не лишилося без уваги. – Поспи, поки я переконаюся, що того вилопка ніхто не шукатиме гаразд?

– Я не втомилася.

– Брешеш. Йди.

– Не вказуй мені. – зло прошипіла я, але все одно розвернулася та пішла. Не тому, що він наказав, а тому, що дійсно не відмовилася б від декількох годин сну. Я обіцяла подзвонити Інні перед тим, як лягатиму, і вона підійняла слухавку раніше, ніж почувся другий гудок.

– Привіт, як ти? – з цього запитання починалася кожна розмова протягом тижня.

– Гаразд. – а це була стандартна відповідь, так я відповідала від початку цих дзвінків. – Ти?

– Пишу конспект, не суть. Як рухається твоя... операція?..

– Поки рано казати.

– Ти ніколи не хотіла такого життя. – тихо сказала дівчина, і я спробувала посміхнутися, але коли залишалася сама – у мене не виходило. В очах одразу з’являлися сльози, як і зараз. Я змусила себе ковтнути їх.

– Я змінила зачіску.

– Справді? Мені чекати на фото?

– Звичайно.

Ми поговорили ще десь хвилину, перш ніж я попрощалася, та сфотографувала себе на передню камеру збоку, і надіслала подрузі. Вона продивилася, і сказала те саме, що й Ян. «Дуже незвично» - відповіла Інна. Мені лишилося погодитися, та впасти на ліжко.

Темрява навколо викликала у мене мурашки, ноги, наче, задубіли. Я стояла посеред якогось коридору, і здригнулася, почувши кроки, а потім і тихий голос:

– Привіт, Олено. – я закричала, помітивши Віктора. Абсолютно білого, як крейда, з дірою в голові, навколо якої запеклася кров, та бліді губи, що посміхалися мені. Тієї ж миті ноги понесли мене вперед, і я зрозуміла, що ми в тому самому домі, на тих самих сходах. Я тікала, але знову і знову мене відносило назад, і мій крик ставав все голосніше, коли він наближався, та хапав мене за волосся. Уві сні воно було все ще довгим та кучерявим.

– Буде не боляче. – прошепотів він, вибиваючи з мене повітря ударом по обличчю.

– Олено! – чоловічий голос охопив простір, змусивши контури Віктора розпливтися перед моїми очима.

– Олено!

Я підскочила, хапаючись за чиїсь широкі плечі, та з переляку застигла, коли теплі руки обійняли мене за спину, видаючи заспокійливе шипіння.

– Це був сон. – тихо сказав Матвій, гойдаючи мене, як дитину. Я відчула лавину болю, перемішаного зі сльозами, та навпаки своєму бажанню притиснулася до нього ближче, плачучи. Чоловік продовжував колисати мене, тихо заспокоюючи. Коли це не допомогло – він різко замовк, а потім ні з того, ні з цього вимовив:

– Ти знаєш, ми ж з Яном давно знайомі. З дитинства. – я схлипнула знову, безладно киваючи йому в майку, що вкрилася парою плям від моїх сліз. – Я його з собою сюди потягнув. Мені років вісімнадцять було, коли матір захворіла на пневмонію. А тоді ще зима, така, добряча, мінус тридцять. Село бідне було, люди помирали від болячок пачками, як хоронити в стиглій землі? У Яна і батько був, і мама, та й тітка з її чоловіком, а у мене більше нікого, тільки вона. Я вже знав, що роботу знайти у нас нереально, треба їхати до міста. Задуб, як собака, але приїхав до Одеси. Грошей не було, а був один старий знайомий, якого я просив про якусь койку, він і погодився. Ну перші дні я офіціантом пішов, але грошей там не було ніяких, поки місяць не відпрацюєш. Ось в один вечір повертався я до свого тимчасового дому, і пішов незнайомими дворами. Сільських голодранців мені вже доводилося заспокоювати, та й думаю: місто, тим паче район майже інтелігенція. Еге ж. Притиснули мене, як собаку до стінки, та й давай по карманам лазити. А я чого пішки йшов – ні копійки не було на трамвай навіть. Ну вони й махнули рукою, лишили. Я до матері подзвонив, її тоді тітка Яна доглядала, дізнався, що їй тільки гірше стало. Вже не знаю як, але мені на думку нічого краще не спало, ніж знайти тих ідіотів, та напроситися до них. Наступного дня пішов тим самим шляхом, і що думаєш? Зустрів. Вони полаялися, дали в пику навіть, коли зайвого сказав. У мене взагалі рот з мозком рідко дружать, Інна це вже зрозуміла, так про що я? А, точно. Ну, коротше кажучи, вони мене просто пожаліли, з мене й брати було нічого, сам худий, як та жердина, і тупий. Я сказав, що мені терміново потрібно, а один посміявся, кажучи, що це не до них, та й дав номер одного місцевого «банкомату». Я до нього наступного дня й пішов, а він мені – пролізеш у дім якогось перетакого, а я тобі двадцять тисяч. Звичайно, поліз, я ж не ідіот. Приніс йому стопку якихось папірців, з купою штампів, і радісний стрибнув до автобусу, в аптеці купив що порадили. Міг би не їхати. Матір померла до того приїзду. Сама. Ніна тоді пішла додому, ніч, та й температура наче зникла. Поки вона спала – підійнялася знову. Згоріла вона просто за годину десь. І я лишився зовсім сам. Мені тоді страшніше було, ніж будь-коли. Я її схоронив і те, що лишилося наполовину пропив. Певно, так і було б, якби не матір Яна. Вона прийшла, дала по морді, та й поволокла до них. Батько його швидко мене до тями привів, добрий був чоловік, завжди усіх з дупи втягне, а сам застрягне. Ось так і сталося. Він за тиждень сам ліг, бо бігав, як скажений між хатами, то з дитиною допомогти, то кого, як мене, від алкоголізму «вилікувати». Ну мене й перемкнуло, взяв Яна за грудки й повіз до того мужика, який мені так щедро заплатив. Тоді я не знав його прізвища, але пізніше він відрекомендувався як Потоцький. Тільки задача вже була інша. Треба було декого вбити. Я був готовий відмовитися, але Ян взяв пістолет і дійсно пішов. Твій батько повністю забезпечив нам упевненість, що із законом ми справ не матимемо, це абсолютно заспокоїло Яна, і він вбив той «об’єкт», як Потоцький це називав. Ми приїхали назад, із ліками, грошима, та легендою про якусь кантору, яка набирала молодих хлопців, та навчала всьому, що треба. Його матір спочатку не повірила, наче відчувала, що ми не кажемо правду, але ліки, наче, допомагали. До певного моменту. Стан Миколи, так звали батька Яна, різко погіршився, і він помер, але в оточенні дружити, Оксани та нас з Яном. Ми попрощалися з ним, і я викопав другу в своєму житті могилу.

Я й не помітила, як мої думки замовкли, як весь світ навколо затих, та майже зник. Я все ще знаходилася в попередньому положенні, обіймаючи Матвія, і вперше відчула дике бажання стиснути його сильніше. Так я і зробила, поклавши голову йому на груди.

– Мені дуже жаль. – тихо сказала я, хитаючи головою. Біль з тугою зустріли мене за мить, та охопили легені.

– Я розповів це, щоб ти знала, що ми приходимо жахливі речі, щоб стати сильніше. Будь сильною, Олено, бо ти можеш. І ти не сама. Я знаю, як це - думати, що весь світ намагається тебе добити. Це боляче та страшно, але а момент, коли ти перемагаєш – стає інакше. І тепер вже ти здатна знищити світ, і я щиро бажаю тобі не знайти причин зробити це.

– Я не можу його знищити. – намагаючись втриматися від істерики прошепотіла я, і відчула, що його обійми стали щільніше.

– Зараз ні, але я тебе навчу.

– Чому? – справді нерозуміючи запитала я. – Чому ти мені допомагаєш?

– Бо мені допомогли, коли було треба. Ян думає, що повинен помститися за тебе, повинен якимось чином забрати у тебе ці спогади. Він неправий, бо ти повинна пам’ятати, щоб знати, за що змагаєшся. За своє життя, за своє майбутнє і за своє щастя. Те, що сталося, Олено, тебе не зламало, як би тобі не хотілося у це вірити. Воно перетворило тебе на пазл. Лишилося зібрати себе до купи, але усі часточки на місці. – Матвій обхопив мої плечі, відчуваючи від себе. – Ти вже перемогла, якщо ти тут.

– Мені здається, що я помираю знову, у снах. – зізналася я.

– Бо ти цього боїшся. Коли ти зрозумієш, що твоя сила набагато більша, ніж здається, ти зробиш перші кроки до свого одужання. Ви, дівчата, переживаєте, зазвичай, більше нашого, але не здаєтеся. І ти не здавайся. Як Аяна не здалася, як Оксана чи будь-хто інший. – я видихнула, ковтаючи.

– Що сталося з Оксаною? – Матвій підтиснув губи, гадаючи, чи розповідати, а потім таки вирішив, що має сказати.

– Вона втекла з дому коли їй ледве виповнилося вісімнадцять з хлопцем, якого любила. Вона викинула телефон, обірвала всі зв’язки з нами, і вирішила поїхати до Туреччини з ним. Цей хлопець був наполовину турок, і Ян чудом встиг перехопити їх на шляху до порту. Він зв’язався з тими самими товаришами, про яких ми сьогодні розмовляли. – усвідомлення подальшого розгортання подій впилося мені в шлунок. – Він збирався продати її, як шматок м’яса. Вона довго не вірила, поки я власноруч не вибив з нього зізнання. Це поранило її сильніше, ніж ми могли собі уявити. Відтоді Ян ретельно перевіряє всіх її залицяльників.

– Я не знаю, що сказати... – ледве чутно відповіла я. Матвій опустив руки з моїх плечей, та похитав головою.

– Вистачить, якщо ти зрозумієш сенс моїх слів. Будь сильною, не забувай про той день, не ігноруй, але не дай цьому тебе зламати.

– Не дам. – закивала я, глядячи в його чорні очі. – Дякую.

– Не треба.

– Ні, взагалі-то, треба. Я можу дещо запитати? Але ти можеш не відповідати, якщо не хочеш.

– Звичайно.

– Що між вами з Інною? – обережно запитала я, і побачила легку усмішку на його губах.

– Моя дурість та її бажання досягнути багато у житті. Вона має пожити, зрозуміти, чого хоче, досягнути цього, а тоді, можливо, у її планері знайдеться вільні пару годин в день для мене. – я здивовано підійняла брови.

– То ти... як би сказати... дочекаєшся моменту, коли зможеш бути із нею?

– Саме так. Якщо до того моменту не знайдеться когось іншого.

– І ти..?

– Буду радий за неї. Я можу говорити багато, Олено, але про неї зовсім не знаю, що казати. І прошу залишити цю розмову між нами. Для неї мене тимчасово не існує, вона насолоджується життям, закохується у ідіотів, та здобуває освіту.

– Звичайно, я мовчатиму. – обіцяю. – Але ти впевнений, що це розумно? Можливо, ти зможеш зустріти когось кращого для себе, замість того, щоб чекати?

– Якщо так станеться, я буду вкрай здивований.