Нездоланна

Олена

Ми сповільнили темп близько першої ночі, коли мої очі вже закривалися, а на дорозі крім двох фур ніхто не проїжджав. Невеликий дім з прибудовою та літньою кухнею зустрів легким світлом на подвір’ї та жінкою у великій хустині на плечах, що схвильовано дивилася на машини у дворі, та напружено посміхнулася Яну, який вийшов першим. Я видихнула, та відкрила двері, обережно киваючи їй. Погляд жінки уважно пройшовся по мені з ніг до голови, вона помітила лисицю на моїх ногах, і посміхнулася ширше, та щось запитала у Яна. Він втомлено прикрив очі, мотаючи головою. Вона подарувала йому, очевидно, багатозначний погляд, та направилася до мене, забувши про другу машину.

– Доброї ночі. – першою вимовила я.

– Доброї. – ніжно вимовила вона, помітивши за моєю спиною Софію. Я швидко витягла дитину, яка прокинулася і тепер роздивлялася все, що було у вільному доступі своїми великими очима. Піка досі залишалася на сидінні, підтискаючи вуха та певно бажала залитися тут і надалі.

– Яка ти красуня. – нахиляючись до Софі сказала жінка, чомусь, зовсім не схожа на Яна зовнішньо, проте вираз обличчя, коли вони обидва дивилися на Софію, у них був однаковий. Моя дівчина весело прогуготіла щось та посміхнулася, смикаючи ногами. Вірна ознака, що вона не боялася.

– Її звуть Софія. – швидко сказала я, а потім одразу ж додала: – А я Олена.

– Клич мене Тая. Я чула про нову знайому Яна. – жінка демонстративно озирнулася на сина, з натиском вимовляючи: – Від Оксани.

– Ми працюємо разом, не думаю, що він би став багато про мене розповідати, зрештою, нічого цікавого. – вона не повірила мені. Я впізнала цей вираз очей та вже збиралася із благанням подивитися на Яна, але в останню мить згадала, що ми посварилися і я пообіцяла собі не розмовляти з ним.

– Фіфі! – Захар пострибав до нас, зачаровано глядячи на Софію, але невпевнено зупинився, помітивши незнайоме обличчя. – Пивіт. – кивнув він кучерявою макітрою, коли Тая присіла біля нього.

– Привіт, а ти, певно, Захар.

– Так. – знову кивнув він. – Мама казава?

– Ні, любий. – сказала Марі, з’являючись попереду Ігора. – Напевно, Оксана?

– Так, Оксана дзвонила мені нещодавно, розповідала останні новини.

– Мамо, у нас небагато часу, ми можемо поговорити? – Ян кивнув нам на дім, і забрав Піку з собою, погладжуючи її тремтячу макітру. Я прослідкувала за тим, як вони пішли до інших дверей, хоча вони теж вели в дім. Трохи звикнувши до темряви мої очі помітили різний відтінок стін у двох частин дома, і я зрозуміла, що Ян пішов з матір’ю у добудовану, коли ми мали йти у основну.

Марія схвильовано підійняла Захара та видихнула, переводячи на мене погляд.

– Ненавиджу ховатися. – тихо сказала вона, отримавши попередження у очах чоловіка. – Не витріщайся, ти краще за всіх знаєш, як вправно я можу користуватися гвинтівкою. Я тут тільки заради безпеки Захара, а не тому, що це ти так вирішив, зрозуміло?

– Так, люба. – стомлено погодився Ігор. Напевно, це він чув вже далеко не вперше. Ми з’явилися у передпокої, і я здивовано помітила, що це не дуже й сільська хата. Стіни в рідких шпалерах, навіть тепла підлога. Звичайно ж, це все було зроблено на гроші, які Ян заробляв, і я дійсно розуміла, чому він брехав матері про свою роботу. Певно, вона б не взяла цих грошей, вважаючи їх кривавими, якими вони й були.

– І тільки спробуй не відповісти хоча б на один дзвінок. – прошипіла вона, обіймаючи Захара. Я позіхнула, проходячись вперед, та почула тихі голоси звідкілясь. Софія поклала голову мені на плече, поки я видала заспокійливий звук, обіцяючи їй, що все буде добре, та пішла на звук, сама не розуміючи навіщо. Пройшлася повз одну кімнату, в куті якої були ще одні двері, що точно не вели у коридор чи на вулицю. Вони вели у прибудову. Тихий голос Яна долетів до моїх вух, і я повернула голову до невеличкого дзеркала на стіні, поряд з яким стояло три ікони. Я шукала у відображенні власну совість та бажання піти геть і не слухати, але моя гиденька натура перемогла, і я підійшла ближче до дверей, прикладаючи вухо до прохолодного дерева.

– Я сказала не бреши мені, Ян. Що відбувається, хто ця дівчина?

– Це... Донька мого колишнього начальника. Він помер і тепер фірма належить їй.

– Я зроблю вигляд, що вірю в цю брехню про фірму, назву якої ти так і не вигадав. Якщо ти думаєш, що розумніший за мене, то, дозволь нагадати, я жила з твоїм батьком двадцять років, повір мені, я прекрасно знаю, як ти брешеш. Я велася на це купу років, і поведуся ще декілька тижнів, якщо це тобі допоможе, але не треба водити мене за ніс. Чия це дитина? – неочікувано запитала жінка. – Ця дівчинка – вилитий ти, і на це запитання я хочу почути правду. Абсолютну. Навіть, якщо ти з якихось причин приховував від мене свою власну дитину та цю дівчину, я хочу про це знати хоча б зараз.

– Ну тоді слухай правду. – видихнув Ян, і моє волосся на руках стало дибки. Щось біле повалило за вікном, і я кліпнула. Сніг. – Ми з Оленою познайомилися понад рік тому, вона виявилася донькою місцевого кримінального авторитету, якщо можна так сказати. Я працював на нього весь цей час, і в якийсь момент вирішив, що маю забратися звідти. Коли зрозумів, що не можу залишатися з нею поряд, я поїхав до Києва. Мене тоді не перевели по роботі, як я казав, я втік, як останній дурень. – моє горло стиснулося. Не зміг залишатися зі мною поряд? – А її батько вирішив віддати її заміж за свого однолітка, щоб отримати гроші задля власних цілей. Він привіз її як жертовне теля, залишив з ним власну дитину та просто поїхав. Я в той час сидів за кермом свого мотоциклу, та їхав назад, бо передумав. Я хотів попросити її батька віддати Олену мені, чи вигадати щось ще, бо за тиждень вона виїла мені всю голову, хоча навіть поряд не знаходилася. Вона дзвонила мені до того, як... Вона подзвонила, а я загубив телефон, і приїхав до Одеси, а там вже нікого не було. Мені довелося катувати її батька, щоб дізнатися де вона, поки Матвій вже шукав її. А виродок, за якого вона вимушено вийшла заміж в той момент ґвалтував її. Тільки потім ми знайшли її, але я дізнався що сталося одним з останніх. Я їхав, щоб забрати її, сказати, що кохаю її, а побачив непритомну в машині Матвія, всю в синцях та зґвалтовану, мамо. І дитина ця не моя, хоча я б собі руку відгриз, щоб так воно на справді було. Олена завагітніла від нього. – мертва тиша вилилася на мене, наче льодяна вода. Я не знала, що сказати, я забула як дихати. Мої очі витріщалися на вікно та сніг за ним перед собою, але все, чомусь, пливло, перекрите прозорою пеленою.

– Де цей чоловік зараз? – незнайомим тоном запитала жінка.

– Вона вбила його раніше, ніж ми приїхали.

– Добре. – тієї ж миті відповіла вона. Почувся тихий видих. – Дуже добре, сподіваюся, її батько теж?

– Так. – розгублено вимовив Ян. Він не очікував на таку реакцію. А я не очікувала, що мій світ, який я так копітко будувала з нічого зруйнується сьогодні, цієї самої секунди. Він кохав мене. Весь цей час. Він кохав, а я, дурепа, вірила, що ми назавжди залишилися друзями.

– Я розповім тобі дещо, синку. Твоя тітка вб’є мене, якщо дізнається, що я розповіла, тому ця розмова залишиться тут. Коли мені було дев’ятнадцять, їй тільки сповнилося шістнадцять, Ніна завжди була довірливою. Я не повинна була знущатися з неї через це, але не могла нічого з собою зробити. Наші батьки постійно працювали, матір не вилазила з поля, та не пояснювала нам чого з хлопцями потрібно уникати. Мені зустрівся гідний чоловік, якого я ніколи не заслуговувала, твій батько відчував себе максимально незручно, коли пояснював мені, дев’ятнадцятирічній дівчині, звідки з’являються діти. А твоїй тітці не пояснили. Коли я втекла вночі на побачення з твоїм татом, батьків знову не було вдома, а двері я не закрила, бо замок був дуже старим і міг заклинити. Краще б я залишилася на вулиці в ту ніч. У нас був сусід, який постійно напивався та колись ледве не заколов твого дідуся сокирою, поїхавши головою на тлі сорокоградусного божевілля. Він заліз до нас, думаючи, що прийшов до себе, і побачив сплячу дівчину на ліжку.

– Боже. – глухо вимовив Ян, і я, все ще не усвідомлюючи минулу інформацію, просто заплакала. Мовчки, без схлипувань. Просто відчувала гарячі доріжки на своїх щоках і слухала, не в змозі відійти.

– Наш батько відрубав йому цюцюрку. – якщо я думала, що здивувати мене сьогодні більше не вийде, я знову помилилася. – Його ж сокирою. Я розповідаю це не для того, щоб ти жалів Ніну, чи щось ще. Вона пережила це. Так, потім в її житті з’явився ще один дурень, але їй вже було байдуже, бо він подарував їй Оксану. Любий, мені прикро казати це вголос, та усвідомлювати, але пройдися по селищу і в кожній другій хаті знайдеться жінка, що приховує подібну історію. Мені жаль, що Олена дізналася як це, але згодом це загоїться. Час не лікує, але рубцює старі рани. На їх місці можуть з’явитися прекрасні спогади, і я буду щаслива, якщо колись вона відповість на твої почуття. Ти вчинив так, як зробив би твій батько. Став їй другом. Я пишаюся тобою. Навіть, якщо ти коїш якесь безладдя поза законом, я лише сподіваюся, що ти усвідомлюєш потрібність рамок.

– Я ніколи не торкався безвинних людей, мамо. І ніколи не торкнуся.

– В такому разі я спокійна настільки, наскільки можу бути. Ти маєш їхати?

– Так. Допомогти тобі погодувати Біма?

– Ні, любий, сьогодні він нервується, не будемо турбувати його. Мені здається, він все де пам’ятає, як ти кидав йому пісок в очі в дитинстві.

– Я потім самостійно його вимовив.

– Звичайно вимивав, куди б ти подівся. Зачекай на мене, не тікай ще десять хвилин, добре?

– Так, мамо. – я збиралася втекти від дверей, але мої ноги задеревеніли. Схоже, вона вийшла так, як вони зайшли, бо двері, за якими стояла я залишилися недоторканими.

Сказати, що кохаю.

Софія видала гучний скрик, і цим самим видала мене з потрохами. Різкі та важкі кроки направилися до дверей, і в секунду ті відчинилися, демонструючи мені обличчя Яна. Легка щетина, все таке саме коротке волосся, таке ж густе, ті самі сірі очі, те саме тіло, що й півтора роки тому. Він залишався такими самим, але тепер я бачила його зовсім інакше.

– Ти підслухувала. – констатував хлопець, глядячи на мої червоні від сліз щоки. – Що ти чула?

– Все. – хрипко відповідаю, та розгортаюся, знаходячи в собі сили. Ян хапає мене за руку, і я хочу смикнутися, чи заволати, хочу відчути дискомфорт від його дотиків хоч раз, але натомість приходить спокій. Кожного разу, як він торкається мене, приходить клятий спокій.

– Тут ваша кімната, я принесу речі. – тільки й сказав він, повільно відпускаючи мене. Я не хотіла дивитися йому в очі, але все одно робила це, поки він не пішов і не зник з поля зору. Софія плакала, і я гойдала її, сама втираючи власні сльози. Брехня. Всюди завжди брехня, і вона не закінчується. Навіть Ян, якому я здатна була довірити будь-що, виявися брехуном.

Я не пам’ятаю, як ноги завели мене у кімнату з ліжком на двох персон, на якому був викладений квадрат з довгих подушок, певно, це було ліжко Софії на сьогоднішню та декілька наступних ночей. Холодний вітер завив на вулиці, але в кімнату не просочилося жодного протягу. Подібно льодяним поривам повітря Ян з’явився в кімнаті, та залишив памперси і сумку на ліжку.

– Олено...

– Я думала, ми лишилися друзями. – ображено вимовила я, ненавидячи свої тремтячі губи.

– Ми дійсно друзі, Олено.

– Коли один кохає, це не дружба. – мені не кортіло звучати так, ніби я обвинувачувала його в його ж почуттях, але це сталося. Нова сльоза висковзнула та впала на підборіддя, завмираючи там. Засихаючи, прямо, як я.

– Я був і залишаюся твоїм другом.

– Ти кохав мене весь цей час. – як ідіотка повторила я і поклала Софію на ліжко, схлипуючи. – Весь час.

– Невже це щось змінює? Я ніколи не нав’язувався тобі, просто був поряд, допомагав, підтримував. До біса те, що я відчуваю, це не має значення зараз.

– Ні, має! – я вдарила по найдальшій подушці, повертаючи голову до нього. – Це має кляте значення, бо я вірила тобі! Я думала, що ти буквально один з двох людей в цьому світі, які ніколи не брехали мені!

Біль блимнув у його очах, коли я продовжувала кричати. Я знала, що не повинна була, тим паче не тоді, коли Софія тут, але мене розривало зсередини. Справа була навіть не в його почуттях, а в самому факті – він брехав мені стільки часу, а я навіть не помітила нічого. Я кричала здебільшого на себе, але він цього не розумів. Ян обережно наблизився, але не торкнуся мене. Навіть, якщо я до сказу цього хотіла, я б не дозволила йому зараз.

– Я намагався. Ще тим літом, коли вперше тебе зустрів, я змушував себе не думати про тебе, не гадати чим ти займаєшся, але після того, як отримав те, на що ніколи не мав права – я більше не міг позбутися тебе. Ти була всюди. – я згадала нашу першу зустріч, там біля клубу і ковтнула. Я була наївною та дурною, дівчинкою, яка вірила в долю та хороше. Тепер в мені цього не лишилося, я ледве відвчилася ненавидіти, вже не вміла любити цей світ так, як раніше. І за вікном починалася хуртелиця, самотня та крижана. Я прагнула бути такою. Більше того – у мене це вийшло, але задоволення не принесло. У мене була така чітка і задовольняюча картинка. Донька, найкраща подруга, купа людей, які стали мені родиною, та Ян, який просто був зі мною майже одним цілим весь цей час.

– Якби не той день, цієї розмови б не сталося? – запитала я, насмілившись глянути йому в очі, та не відвести погляд одразу.

– Якби не той день, ти б не уявляла собі якою може бути близькість, і все зараз було б зовсім інакше, але я все так само б кохав тебе. Я вже кохав тебе, коли ти зайшла до моєї квартири, але усвідомив це занадто пізно.

– Ти... Ти став майже другою частиною мене... Ми пообіцяли одне одному не закохуватися. Ти обіцяв мені. – тепер я говорила без докору, я лише хотіла донести йому наскільки це все для мене змінює. Наскільки це мене ламає. Ян хотів торкнутися моєї долоні, як завжди, коли хотів заспокоїти, це вже була дія, майже на рівні рефлексу, як і мій дотик до його плеча, коли він мав зупинитися, коли я хотіла попередити про щось. Весь цей час я ходила перед ним в рушнику, могла заснути в його обіймах пару разів, і тоді мені це здавалося зовсім не тим, чим я бачила ці ситуації зараз. Тоді він бачив надію на більше, я давала йому цю надію сама не розуміючи цього.

– Це була єдина брехня за весь час.

– Цього вистачило. – я повільно видихнула, закривши очі. – Ти не повинен був.

– Не повинен, так, але це дало мені змогу бути поруч, захистити тебе.

– Мені не потрібен був захист! – я схопила його за одяг, ковтаючи свої сльози.

– Не потрібен був? – його долоні опинилися на моїх плечах, струшуючи. – Тебе б вбили у перший тиждень, Олено. Ти думаєш, що всемогутня, але сама ти б не впоралася. Якби не мій захист, то ще на першій зустрічі ті троє тебе б роздерли. Ти уявляєш, у кого б ти перетворилася, якби намагалася робити все сама? Я намагався зберегти в тобі хоч краплю того, що було раніше, не дати тобі розчинитися в цьому жаху, ніколи не зраджував тебе, а збрехав, щоб ти могла мені вірити, а не боятися! Я засунув свої «хочу» собі в дупу, та завжди ставив твої на перше місце. Можеш плюнути мені в обличчя, якщо тебе настільки ображає бути коханою кимось на кшталт мене.

– Ти зовсім не зрозумів мене...

– А як мені зрозуміти, коли ти кричиш та плачеш, наче я не люблю тебе, а ніж під подушкою тримаю, щоб в певний момент зарізати? – я закрила очі, закидаючи голову назад і знову схлипнула, стуливши губи. – Ось чому я мовчав, Олено.

– Я плачу і кричу не тому, що мені огидно від тебе. Я кричу, бо ти зламав абсолютно все моє уявлення про нас. Я кричу, бо весь цей час несвідомо подавала тобі надії, які ти міг сприйняти неправильно. Мені просто боляче.

– Саме тому я повинен був мовчати й далі. – прошепотів він, мружачи очі.

– Ні. Було б тільки гірше.

– Олено, я нічого не сприймав за надію, просто намагався зробити так, щоб ти відчула себе в безпеці настільки, наскільки це можливо. Щоб знала, що можеш мені вірити, бо ти можеш. Я кохав тебе весь час, але це не змусило мене шукати натяки на твою взаємність, навіть, якщо мрію про неї. Я вже давно нічого не шукаю і не чекаю.

– Мені жаль, що я не закохалася у тебе тоді. – неочікувано навіть для себе кажу, та падаю лобом на його груди. Мені потрібно його тепло, я відчуваю, ніби щось в середині мене тріскається. Він завжди все склеював. Ян торкається моєї спини, але його власна схожа на натягнуту тятиву. – Мені жаль, що ти закохався у мене, бо я ледве відчуваю половину тих емоцій, що були раніше. Я так сподівалася, що ти колись скажеш, що кохаєш когось, але ніколи не думала, що це буду я.

– Олено...

– Я не знаю, що мені сказати. Мені просто жаль. Пробач. – я плакала, поки він гладив моє волосся, і усвідомлювала, що навіть зараз він не торкається потилиці. Тільки низу шиї. Інша його долоня заспокійливо лежала на спині.

– Не вибачайся. Ніколи переді мною не вибачайся. – різко прошепотів він, вкладаючи щоку на мою маківку. – Все буде добре.

– Ти завжди так кажеш.

– І завжди все добре закінчується. Так буде і на цей раз, обіцяю.

– Я не зможу вдавати, що нічого не чула.

– Спробуємо. – відстороняючи мене сказав він. Мої пальці опинилися в його долонях, коли він продовжив: – Я все так само твій друг, я продовжую робити все, щоб захистити вас з Софією, а все інше не має значення. Я напишу тобі, коли приїду, та матиму чіткий план, добре? Чим скоріше все вирішиться, тим скоріше ви повернетеся додому.

– Але все вже буде інакше. – тихо вимовила я, почергово глядячи йому в очі.

– Спочатку розберемося з цими щурами, а потім вже з усім іншим. Добре, лисичко? – я відчула, як тремтить губа, і змусила її заспокоїтися, вкусивши зубами. Моя голова кивнула. – От і все.

– Напиши мені, або подзвони, якщо потрібно, я залишу телефон в куту на підлозі.

– Я пожартував про мережу, вона прекрасно ловить по всіх кімнатах крім однієї, але там склад непотрібних речей. – він посміхнувся, витираючи мої сльози, і я відчула нові, коли Ян страждально вимовив: – Заключимо угоду. – я ковтнула, хмурячись. Сльози в раз зникли.

– Яку?

– Ти не плачеш, а я за це встановлю той стелаж у музикальній, який тобі сподобався. Для книг.

– Його вже немає в наявності. – видихнула я, згадуючи гарні білі полички з дерева, та надпис «продано» під фотографією.

– Його зробили на замовлення, я планував подарувати тобі на Новий Рік разом з колекційним виданням "Віднесених вітром", але вигадаю щось ще, якщо ти пообіцяєш не плакати.

– На замовлення? – перепитала я, не розуміючи.

– Так, я знайшов хлопців, які зробили такий самий по фото. – я різко витерла вологі щоки двома руками.

– Обіцяю.

– От і добре. – кивнув Ян, і ми озирнулися на кроки позаду.

– Нам час. – сказав Ігор, показуючи на годинник. – Я попросив усіх зібратися о сьомій, може, нам вдасться поспати пару годин. – мені було достатньо одного погляду на Яна, щоб зрозуміти – він не спатиме.

– Добре, їдемо. Ми залишаємо вам машину Марії на всяк випадок. – сказав Ян, отримуючи від мене прикриті очі замість кивка. Він швидко підходить до ліжка, цілуючи Софію, та повертається до нас, перевіряючи, чи на місці його мобільний, і вже виходить, коли розвертається та залишає поцілунок на моєму лобі, і шепоче:

– Ліва кишеня сумки.

Я не встигаю запитати, коли він йде геть, разом з Ігорем, та просить мене не виходити на двір. Мені залишається спостерігати у вікно, як поміж снігових пластівців Ян зустрічає матір у дворі, щось каже їй, потім так само цілує в чоло, і сідає в машину, куди вже стрибнув Ігор. Він без куртки, але я не хвилююся, що він змерзне. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли б він хворів чи, хоча б, кашляв. Марія з’являється біля мене, та тихо питає:

– Ви посварилися?

– Було чутно, так? – запитую я, ніяково окинувши її поглядом.

– Насправді не дуже, я не розчула жодного слова, але звучало так, ніби він дуже образив тебе.

– Насправді, ні. – похитала я головою, обіймаючи себе руками, та гадаючи, чи потрібно сказати їй. – Він кохав мене весь цей час. – Марі кусає губи, обережно вкладаючи долоню на моє плече.

– Я зрозуміла це ще тоді на пляжі. Як і більшість. Можливо, це не зовсім те, що ти б хотіла почути, але ви вже давно живете, як родина. Він буквально оселився у тебе, приїздить у свою квартиру раз на два тижні всього на декілька годин, а потім ви знову разом. Він любить Софію, бо любить тебе. Просто не будь дуже категоричною, хоча б спробуй. Може, колись, ти даси йому шанс. – дівчина невпевнено посміхнулася мені. Я знову подивилася у вікно, де тепер не було жодної кольорової цятки на землі вся вона була біла, потім на Марію та знизала плечима, чесно кажучи:

– Я не знаю, що мені робити.

– Просто пливти за течією, іноді, допомагає.