Нездоланна

Олена

Я впала на ліжко, перевдягнувши Софію, та поклала її собі на живіт, спостерігаючи, як вона намагається повзти. Через постійний стрес я все пропускала. Вона вперше підійняла голову та більш-менш рівно сидіти, коли поряд був Ян, або Оксана, яка просто обожнювала її. Софі неможливо було відірвати від неї, і навпаки, коли вона з’являлася поряд, тому я спокійно залишала доньку з Оксаною. Ми зблизилися з моменту народження Софії, абсолютно всі з мотоклубу любили її, навіть Рімма декілька разів тримала її на руках, хоча Таміла сказала, що сестра ніколи не любила дітей. Матвій ставився до неї надто обережно, ніколи не підіймав, тільки міг посидіти поряд та дати їй покусати свій палець беззубим ротом.

В двері постукали, і після мого «заходьте» з’явилася Тая з теплою ковдрою. Піка в куті відкрила одне око, роздивляючись нову людину в кімнаті.

– Ти ще не лягаєш?

– Ян має написати, коли приїде. Навряд чи я просиджу ще пару годин, але завтра я нікуди не поспішаю, тому сподіваюся, що дочекаюся. – вона кивнула, вкладаючи ковдру мені в ноги та посміхнулася, помітивши, що Софія повернула до неї голову, щось незв’язно булькаючи. Жінка помітила на тумбочці суміш, розглядаючи. – Це суміш для кормління. – пояснила я, і вона з розумінням підійняла брови.

– Чергуєш із грудним? – мої губи наполовину зникли у роті, підтиснуті.

– У мене зникло молоко через стрес. Пару днів я ще могла годувати, а потім зовсім не стало.

– Воно може повернутися, коли стрес зникне, до того ж потрібно добре харчуватися. Якщо ти постійно хвилюєшся, я можу собі уявити, як їси.

– Так, з цим теж є... Деякі труднощі. – зізналася я.

– В такому разі ти за адресою. Ми це виправимо. – вона легко торкнулася кучерів Софії і та засміялася, брикаючись. Донька ставала все активнішою, з кожним днем. Це змушувало мене радіти, бо я хвилювалася, що у неї будуть якісь проблеми. Я взагалі хвилювалася з будь-яких причин останнім часом. Мені складно було згадати, як я жила до цього.

– Хочеш, я посиджу з нею, а ти сходиш в душ перед сном? – запитала Тая, і я в секунду готова була розцілувати її.

– Дякую велике. – вона обережно зняла Софію з мене, всаджуючи собі на коліна та отримала нову посмішку. – У мене з собою немає навіть рушника...

– Там є чистий, ходімо. – вона кивнула на вихід, притримуючи дитину під дупцю, і я схопила свій спальний комплект. Тая провела мене майже в кінець дому, вмикаючи світло. – От, тримай. А мочалка на пральній машині. – я помітила запаковану жовту губку та вдячно посміхнулася. – Ми в залі.

Жінка пішла назад по коридору, я чітко побачила до яких саме дверей та постояла ще хвилину, прислухаючись, чи не плакатиме Софія, якщо не побачить мене поряд, але за декілька секунд з зали роздався гучний сміх, такий часто був після лоскоту. Дитина замовкла і я, нарешті, зайшла до ванної кімнати, залишаючи свої речі в порожній корзині. Кабіна зустріла мене теплою водою та декількома баночками з шампунями і гелями для душу. Я вимилася швидко за звичкою, та змивала з голови піну, знову прокручуючи в голові наші старі розмови з Яном, намагаючись забути про діалог, який підслухала сьогодні, але згадала його розповідь про те, що тітка з мамою живуть разом ще з моменту, коли у обох з’явилися діти. Але Ніну я так і не побачила. Цікаво, де вона? Я витерлася насухо, загорнула волосся в цей самий рушник та одягнулася, склавши ті речі, в яких була, в стопку та спочатку віднесла їх у нашу тимчасову кімнату, вирішивши, що донька в повній безпеці, та згадала слова Яна про ліву кишеню сумки. Поклавши свої джинси з кофтою на невисокий комод, що був тут в якості шафи, я сіла на ліжко, відкриваючи потрібну блискавку, де знайшла дві пачки по сто доларів, і записку. Мої брови зустрілися, коли я розгорнула папірець. Коли він встиг написати записку, та де взяв готівку? Всі мої гроші були розкидані по банківським рахункам, а в сейфі лежали євро і те їх було набагато менше, ніж тут. Я відклала гроші в бік, упираючись поглядом в каліграфічні літери. У нього був вражаюче мальовничий почерк, чого неможливо було сказати про вміст записки.

«Я сказав тобі, що поки у мене немає плану, або взагалі про це не згадував, бо знав, що ти стрибнеш в машину, і я не зможу впевнитися, що ти в повній безпеці. Заздалегідь вибач. Я не дарма завіз тебе так далеко, це було необхідно, щоб дати вам усім відстрочку, якщо я не впораюся. У мене може не вийти врятувати всіх, в тому числі себе, але я врятую вас. Якщо я не подзвоню тобі ввечері двадцять восьмого – беріть таксі, та їдьте у аеропорт, летіть до Канади, нижче мобільний людини, яка допоможе вам зробити нові документи та житло. Тут двадцять п’ять тисяч доларів, але я знаю, що ти перерахуєш. Я сподіваюся, що все вийде, але це план «Б», я підготувався до чогось подібного ще пару місяців тому. Певно, я вже пообіцяв тобі, що це буде добре, мені хочеться у це вірити, але назавжди виходить. Поцілуй Софію від мене, і чекай на дзвінок.»

Нижче дійсно був мобільний номер і на цьому записка обривалася. Я схопила мобільний, та надрукувала величезне повідомлення з образами та погрозами, але в останню мить ковтнула, перечитала і видалила.

«ole.na: Я прочитала записку, Ян, напиши мені коли приїдеш.»

Я натиснула на паперовий літак справа від рядка тексту, і відклала мобільний, закриваючи обличчя руками. Мені було страшно думати, що він вигадав. Поїхати на територію Зграї самому? Схоже на нього, але надто ризиковано. Скоріше, він запросить їх на якусь нейтральну територію. Першим моїм поривом було піти до Марії, але вона, певно, вже спала, до того ж була більш емоційною за мене. Вона б поїхала назад сама, а на шляху б поклала всіх російських, залишаючи Ігора останнім в переліку жертв. Він точно був в курсі, бо дуже швидко зреагував. Поки я вирішила приховати існування цього папірця, склала його назад до сумки та покрокувала до своєї дитини. Він дійсно готовий померти, раз написав подібне, та підготував – крутилося в моїй голові. Він готовий померти, щоб я змогла втекти. Це відчувалося жахливо. Без того багато часу Ян постійно обирав мене.

Я засунув свої «хочу» собі в дупу, та завжди ставив твої на перше місце.

А тепер він був готовий загинути. Це вже занадто. До двадцять восьмого у мене ще тиждень та пара днів. Я встигну щось вигадати.

Я зазирнула за напіввідкриті двері до зали, де Тая колисала Софію, щось наспівуючи. Дитина лежала тихо, поклавши голову їй на руку та надула губи, що свідчило про глибокий сон. Більше за все вона обожнювала спати «на гілочці» у Яна, коли він викладав її животом униз на свою зігнуту руку та ходив так по дому. Спершу я боялася, що вона впаде, але згодом помітила, що інакшим чином донька засинає довше. Софія заслуговувала знати його не тільки по моїм розповідям, я б не дозволила йому схопити кулю в голову чи будь-куди ще.

– Як справи? – пошепки запитала я, сідаючи біля жінки.

– Швидко заснула. – відповіла жінка. – Виглядаєш напруженою.

– Просто хвилююся за те, як вони доїдуть в снігопад.

– Все буде добре. – спробувала заспокоїти мене Тая. – Хочеш чай?

– Я б випила. – кажу чесно і забираю Софію, коли жінка підводиться.

– Зараз принесу. Поклади її он там коло бильця. – сказала вона, та пішла на кухню. Я послухалася, залишаючи дитину на дивані, а сама розім’яла шию, потираючи, та помітила стару антресоль. Така стояла у квартирі Інни коли ми де були маленькі. На ній були фотоальбоми та декілька рамок. На одній була Оксана з двома білими бантами та стрічкою: «Випуск 2007», у її руці був якийсь букет, вона посміхалася в камеру. У іншій рамці була, очевидно, дуже стара фотокартка. Весільна. У матері Яна було довге волосся, закриваюче сідниці, на голові якийсь білий вінок, та цікава сукня, зовсім не така, як я звикла бачити. Вона, наче, складалася з декількох частин. На цій фотографії вона була сама, без нареченого, а вже на тій, що стояла поруч, з нею була незнайома мені жінка, вона вдягала на голову Таї хустку. Цю традицію я знала, але вперше бачила на фото. Покривання голови після вінчання. Ліворуч розташувалося усміхнене обличчя дівчини, близької мені по віку та хлопця в костюмі, що обіймав її, сточи за її спиною. Спочатку я здивовано нахмурилася, усвідомлюючи, що знаю це обличчя до кожної найдрібнішої зморшки. Він виглядав точнісінько, як Ян. Ті самі брови, очі, посмішка, підборіддя та ніс.

– Нам тут обом по двадцять. – почувся мелодичний голос позаду, і я озирнулася, помітивши, що Тая посміхається.

– А що це за вінок ось на цій фотографії? – користуючись нагодою запитала я, вказуючи на одну з тих фотографій, що розглядала нещодавно.

– З воску. Це була традиція його родини, він народився на Вінниччині. Вінок був символом моєї честі та істинного бажання цього шлюбу. Так, як його батьків відіслали на Сибір, хустину мені одягала моя матір, хоча це роль свекрухи. Батьки Миколи були глибоко віруючими, а сам він не дуже розділяв їх позіцію, казав, якщо Бог є, то чому ж не врятував їх обох від заслання? Але дань традиціям ми віддали, це досі одне з тих весіль, що всі пам’ятатимуть ще дуже довго.

– Чому? Через традицію з вінком чи...

– Ну, він приїхав стоячи на двох конях, одною ногою на спині білої кобили, другою – на чорнім жеребці. Так я і не дізналася де він їх дістав, до речі, але потім ми проїхалися з одного боку села до іншого верхи. Я ніколи близько до коней не підходила, не те, щоб їздити, але діватися було нікуди, довелося удавати, що я була в курсі про цю ідею. Кобила дійсно була майже королівська. А це, здається, навіть фотографував хтось.

– А можна подивитися? – зачаровано сказала я. Мені було нелегко уявити цю картину, бо я в житті не бачила нічого подібного. Стоячи на двох конях... Жінка кивнула та взяла старенький, ще паперовий, альбом, сідаючи на диван. Я зазирнула на перший розворот, помічаючи фотографію із членами її сім'ї. Мати, сама Тая, батько і дівчинка років сімнадцяти, така схожа на Оксану, але в її обличчі немає нічого світлого, вона ніби й усміхається, але це брехня. Мабуть, це можу помітити тільки я і ті, хто знав Ніну до того, як познайомився з нею вже після того. Вона схожа на клоуна з маскою, що замінює емоції. Справжніх немає. Я знаю, що там під маскою. Абсолютна чорнота і холод, але в мене був Ян, здатний якщо не витягти, то втримати навіс, не дати мені зірватися. А вона впала. Я бачила це в її погляді і зовсім забула, що ми дивимося весільні фотографії, а тому стрепенулась зсередини і уважніше придивилася до іншої фотографії. З молодим чоловіком верхи на двох конях. Ця картина надрукувалась у моїй пам'яті, і я пошкодувала, що не існує машини часу. Я б із задоволенням вирушила у той день. Батько Яна виглядав як справжній воїн, який щойно зірвався з поля бою, по його очах важко було здогадатися, що десь за кадром стоїть його наречена. Він, здавалося, поспішав на війну, а коні поділяли його настрій. Його спина була трохи зігнута, як і ноги в колінах. Я вразливо проморгалася і Тая з посмішкою перевернула сторінку. Я дивилася на наступний кадр з рушником, вишитим червоними нитками, лежачий на траві і на широку посмішку нареченої, хоча вона більше нагадувала знущання.

– Я першою стала на рушник, по традиції, той, чия нога опуститься першою – буде головою родини та довше проживе. Я в останнє ніколи не вірила. – печально додала вона, а потім видихнула, ніби, скидаючи спогади на підлогу з плечей. – А це каравай. – ховаючи посмішку в стиснутих губах вимовила жінка, і мої очі збільшилися. Прямо як у хлопця на фотографії, що дивився на свою, вже певно, дружину, у якої в роті була ціла косичка, що обплітала каравай і величезний шмат хліба у роті. У нього ж між зубами був невеличкий шматочок, і він, імовірно, розраховував на те, що вона спеціально відкусить менше. Надії його не виправдалися.

– А це вже вечір, останній кадр. – її палець постукав по фотографії з нареченим, в повітрі над яким літали три ножі. – Він забрав у місцевих циган якісь кинджали та жонглював. – пояснила мені Тая. – Тоді я зрозуміла, що пити він більше не буде. Там далі фотографії з дитинства Яна. – я зацікавлено підійняла брови.

– Справді?

– Він ненавидить коли я їх комусь показую. – замислено простягнула жінка, а потім закинула ногу на ногу, відкидаючись назад. – Але його тут немає, тому...

Ми переглянулися і я з усмішкою забрала альбом, близько години роздивляючись самі різні фотокартки, з його різного віку. На деяких був Матвій, виявляється, він далеко не завжди був таким міцним та крупним. Років в шість він дійсно виглядав, як справжній циганок, а Ян на фоні нього був досить об’ємним. Та й загалом пухкеньким. Я не могла собі уявити його такого зараз, знаючи точну кількість кубиків на його животі. Від спогадів мене кинуло в жар, і я відпила залишки зеленого чаю, сподіваючись, що він допоможе. Потім ми переметнулися до наступного альбому вже зі шкільних років. Згодом він мужнішав, та переставав любити фотографії, бо на кожній наступній його обличчя куксилося все сильніше, ніж на попередній. В якийсь момент я зупинилася, розглядаючи дівчину невеликого зросту, на талії якої лежала його, вже широка та сильна, долоня, обіймаючи. Вона дивилася в камеру, він – на неї, ніби у неї на лобі виріс ріг. Я ледве втрималася, щоб не скривити губи. На мене він дивився інакше, точно знаючи, якого погляду я потребую в той чи інший момент.

– Це Дарина. Вони зустрічалися...

– Коли йому було шістнадцять. – я посміхнулася, киваючи. – Він розповідав колись.

– Он як. – трохи здивувалася жінка, але знизала плечами, гортаючи далі. Знову вона. Тільки вже на тому місці, де сиджу я, хоча диван інший, зелений в якусь квіточку.

– А це вже Ян вклеїв, бо сам фотографував. – сказала Тая, пояснюючи, чому в сімейному альбомі трохи не сімейна людина.

– Гарненька. – констатувала я. Дарина дійсно була симпатичною, з густим волоссям та темними очима. У Яна беззаперечно був гарний смак. Я вдарила себе по голові подумки. Це вважалося нарцисизмом?

Дарина більше не зустрічалася на фотографіях, і це, з незрозумілих причин, заспокоїло мене. Чи можливими були ревнощі від мене, якщо я не кохала його? Поняття не маю. До цього мені не зустрічалася жодна дівчина, на яку б Ян дивився зацікавлено, а тут було його перше кохання. Я так і не змогла пояснити собі свої відчуття, тому залишила їх в спокої. Вже о пів на четверту мені надійшло всього одне слово: «Доїхали.»

Звичайно ж, я розраховувала на більш глобальну відповідь, але у мене вже не вистачало сил писати та питати про цей його план. У мене був завтрашній ранок. Я пішла спати, щиро дякуючи жінці.

– Знаю, ми не дуже заплановані гості...

– Люба, – вона докірливо звела брови. – друзі мого сина – мої друзі. Якщо вам потрібно, ви з Марією можете жити тут, і я вже втомилася від однієї та тієї самої компанії його тітки, вона принципово не дає мені спокійно жити.

– А де вона? – згадала я про Ніну. – Ян казав, ви живете разом.

– Живемо, але сьогодні у неї нічний сенс кіно з якимось бандюгою, якого я минулого разу випхала з дому, але він таки вмовив її сходити на побачення. – я закліпала.

– Тут є кінотеатр?

– Є. Тільки він не працює вже пів року.

– А де ж вони... – Тая натякаюче підійняла брови, і я відкрила рота. – А-а-а... Вечір кіно, тобто... Я зрозуміла.

Ми попрощалися і я забрала Софію, притискаючи до себе, та повернулася до ліжка, падаючи та майже миттєво зникаючи уві сні.

Мої ноги заплуталися в простирадлах, а тіло в чиїхось гарячих руках, коли шиї торкнулося його дихання.

– М-м-м. – невдоволено промукала я, перегортаючись на живіт, та продовжуючи спати, коли широка долоня опустилася на мою сідницю, стискаючи, та ковзнула нижче, ніжно пестячи. Я схлипнула в подушку, та розвела ноги, коли він торкнувся чуттєвої точки крізь одяг. Мені різко перехотілося спати, і я піднялася, по-котячому, ліниво, щоб знайти очима до чортиків збудженого Яна. Він уважно ловив кожен мій рух, гадаючи, чи не втечу, але я нікуди не збиралася. Потреба була надто велика. Я залізла йому на коліна, потираючись об твердість під своїм єством і тихо застогнала, цілуючи його. Першою. На мою дупу обвалився ляпанець, що змусив вигнутися і вкусити його за мочку вуха, пройтися нігтями по шиї і видихнути, коли він наполегливо всмоктав шкіру на моїй власній. Якийсь рух у дверях привернув мою увагу, і я змусила погляд сфокусуватися, поки Ян захоплено цілував мою артерію, що шалено билася під його губами. Якась брюнетка в сірому светрі застигла в дверному отворі, тихо шепочучи його ім'я, і він зібрався відсторонитися, але я з силою втиснула його голову назад, видаючи заспокійливий звук, а сама свердлила її очима.

Вона не хотіла йти, і в якийсь момент скривджено сказала:

– Він мій. – я широко посміхнулася, охоплюючи ногами його боки, та провела долонею вздовж його волосся, задоволено муркнувши у відповідь:

– Ні. – вона здалася ще більш обуреною, і я відірвала його від шиї. Хлопець не зводив з мене очей. – Мій. – сказала я йому в губи, та обхопила його шию, нахиляючи назад, майже вкладаючись між його ніг, і він потягнувся за мною. Мені вдалося на мить відкрити очі, і побачити пустий дверний проріз.