Нездоланна

Олена

Я побачила повідомлення зранку, та напружено відмітила цей день у себе в голові. Часу залишилося небагато, менше, ніж я думала. Ян нічого не написав мені, не дзвонив. Мене турбувала відсутність інформації, тому я прийшла до Марії, яка перевдягала Захара після купання.

– О! – хлопчик помітив мене, підскакуючи.

– Так, Олена. – кивнула йому Марі, продовжуючи натягувати на нього футболку. – Як справи?

– Хотіла запитати, чи не дзвонив тобі Ігор.

– Тато! – вигукнув Захар, просовуючи руки в отвори.

– Дзвонив. – кивнула дівчина, спускаючи сина з їх ліжка за руки. Він одразу підскочив до мене, хапаючи за ноги. Я посміхнулася, обіймаючи його.

– А Фіфі?

– Вона на кухні. – Захар повернувся до матері, очікуючи її дозволу, щоб побігти далі. Марія кивнула, і хлопчик одразу зник.

– Ігор сказав, що у них планується щось серйозне, але я так і не отримала подробиць, тільки «не хвилюйся». Ти щось знаєш?

Я подумала всього секунду, чи варто розповідати їй. Врешті-решт вона мала право знати правду.

– Вони хочуть влаштувати перестрілку та вбити голову російських. – Марія різко похитала головою.

– У них не вистачить людей.

– Турки допоможуть і я подзвоню Лук’яну.

– Ти теж щось замислила. – її очі зіщулилися, і я ковтнула, гадаючи, як їй вдалося здогадатися.

– У мене немає чіткого плану дій, я просто намагаюся зробити хоч щось.

– Удамо, що я повірила. – легко погодилася вона, та натягнула спортивну кофтину, застібаючи. – Йдемо, страшенно хочу їсти.

Кухня пахла борщем та чимось солодким. На столі димився пиріг з яблуками, та декілька тарілок з борщем, в одну з яких Захар майже занурився носом. Софія сиділа на колінах Таї, та пила свою суміш. Я вдячно посміхнулася жінці, сідаючи біля них та занурилася у думки. Ян потребував моєї допомоги, але ніколи б цього не визнав. Що мені було робити? Їхати до нього самій? Я не знала, але дуже цього хотіла. За добу не стало краще, я почала сумувати сильніше, та дочекалася, поки Софія засне, хмурячи свої руді брівки, та подзвонила йому першою. Він миттєво відповів, наче сидів над слухавкою та чекав.

– Ян?

– Так, я тут. – сонно сказав він. Я поглянула на годинник. Десята година, сонце вже давно опустилося.

– Я розбудила тебе?

– Ні, звичайно ні, щось сталося?

– Ні, у нас все добре, але ти не пишеш, не даєш мені знати як справи, я ледве щось чую від Марії. Каріб подзвонив тобі?

– І Лук’ян теж. Не дзвони більше нікому, Олено, при бажанні тебе можливо знайти, відслідкувавши сигнал телефону.

– Тому ти мовчиш? – запитала я обережно. – Чи просто не хочеш розмовляти зі мною? – Ян зітхнув.

– Я більше за все хочу з тобою говорити, як завжди, при цьому мати змогу бачити тебе, але також я піклуюся про вашу з Софією безпеку. Розумієш?

– Звичайно розумію. – тихо кажу, гладячи дитину по кучерям. – Ти в порядку, правда ж?

– Так, лисичко. Я в порядку. – у мене заболіло в грудях від його тону, від цього звертання та ніжності, яким воно просочилося. Я страшенно хотіла побачити його знову. – А ти?

– Я не знаю. – кажу чесно, хоча розумію, що не зможу пояснити істинну причину. Мене лякають мої сни, де тепер постійно знаходиться він, лякають думки, які він заполонив. Це набагато краще, ніж боятися та плакати уві сні, але це змушує мене хвилюватися з інших приводів.

– Чому? Ти сказала, що у вас усе гаразд.

– У нас – так. – тихо відповіла я, підіймаючись та наблизилася до вікна. Зорі там не змінилися, я знала, що вони бачили все. Наші поцілунки колись, бо вони ставалися виключно вночі, бачили мої жахливі муки від терзань Віктора у снах, і тепер бачили мої схвильовані очі. Я все намагалася розібратися в собі. Зрозуміти себе. Хоча б раз.

– А у тебе ні?

– Я ще в спробах це з’ясувати. Можеш поговорити зі мною декілька хвилин? Будь ласка.

– Звичайно, лисичко. Все, про що попросиш.

– Колись ти вже казав це. – вирвалося у мене і тієї ж миті я подумки посварила себе за довгий язик.

– І я майже виконав твоє прохання.

– Ти завжди виконував їх, не впорався лише з одним, але я ніколи не звинувачуватиму тебе в цьому.

– Чому?

– Бо це твої почуття. Я можу тільки заздрити тому, що ти зрозумів, що відчуваєш.

– А ти не можеш зрозуміти? – вкотре запитав Ян. Я ковтнула, сідаючи на шире підвіконня.

– У мене не виходить.

– Невже розриваєшся між бажанням кинути трубку та накричати на мене? – з посмішкою в голосі вимовив він. Я теж усміхнулася.

– Зовсім ні. Просто розриваюся між своїми бажаннями. Ян, можна я запитаю?

– Звичайно.

– Як ти зрозумів, що кохаєш мене?

– Я злякався, що більше ніколи тебе не побачу. – якось надто швидко відповів хлопець, хоча голос його став набагато нижче. – І коли я думав про тебе мені одночасно було боляче та приємно.

– То можна сказати, що я, сама того не розуміючи, влаштувала тобі емоційні гойдалки? – він тихо засміявся.

– Думаю, тільки так і можна казати.

– А зараз? Коли ти думаєш про мене, що відчуваєш? – я не могла зупинитися, все продовжувала питати.

– Тривогу.

– Чому?

– Бо пройшло більше року, а я продовжую боятися того ж. Що втрачу тебе. Ти ніколи не була моєю, але іноді це відчувалося так. Мені не хочеться втрачати це.

– Можливо, ми обидва цього не позбудемося. – прошепотіла я, підтискаючи коліна до грудей.

– Олено, ти хочеш мені щось сказати? – напружено перепитав Ян.

– Я так заплуталася. Хотіла б я знати, що сказати тобі. Мені здається, що я божеволію.

– Навряд чи це дійсно так. Ти просто втомилася. Тобі потрібно поспати.

– Я не можу. – відчуваючи себе дитиною, яка зі шкідливості не хоче слухатися промимрила я. – Незвично, коли поряд Софія. Боюся розбудити її.

– Іноді ми розмовляли, перш ніж заснути. – незрозуміло до чого нагадав Ян. – Лягай, Олено, я прослідкую, щоб ти заснула.

Він не брехав. Я опустилася на ліжко, подалі від Софії, та встромила навушники до вух, слухаючи його заспокійливий голос. Ми згадали про наші прогулянки, згадали ніч, коли їздили містом та натрапили на театр у дворі. Я відчувала, як ниє серце при кожному натяку на його посмішку, та сподівалася, що це відчуття зникне якнайшвидше. Я заснула під чергову розповідь, і вже не чула, як він тихо покликав мене двічі, ніж просидіти ще декілька хвилин не вимикаючи зв’язок, слухаючи моє дихання. Врешті-решт він вимкнувся, бажаючи мені гарних снів. Я була впевнена, що це фрагмент сну, з ним в головній ролі.

***

За декілька днів я звикла і до цього дому, до миловидної Ніни з її темно-русими легкими кучерями та тихим захопленням, з яким вона дивилася на Софію. Звикла до Таї, що піклувалася про моє харчування, та до періодичних суперечок цих двох. Ян більше не давав про себе знати, а у мене з’явилася можливість поміркувати. Я згадувала всі наші розмови, його погляди, та дивувалася, як раніше не помічала цих теплих нот в його тоні, та поглинаючого з головою в разу його очей. Він дійсно кохав мене. При чому достатньо давно.

Ніна забрала Софію ще годину тому, трохи прогулятися разом із Захаром по двору, і я визирнула у вікно, помічаючи їх. Донька чіплялася за шию Ніни, коли на неї падали сніжинки, а Захар стрибав навколо, майже повністю покритий снігом. У мене не з’явилося ніяких ідей, крім, як подзвонити Інні. Я нарахувала п’ять гудків, коли по той бік почувся чийсь бартон:

– Секунду. – я звела брови та перевірила, чи не помилилася номером.

– Вій?

– Ало? – на фоні щось шльопнуло, схоже на удар долонею по шкірі. Я закліпала, питаючи:

– Що у тебе робить Матвій?

– А... Ну, фактично, це я у нього, але не суть. Завжди хвильку. – я почула звук, що свідчив про закриті двері. Так скрипіли виключно двері ванної кімнати, і так, це точно був дім Матвія. – Мені потрібно дещо тобі розповісти.

– Так, я теж так думаю.

– Ми тепер разом. – випалила вона, і я відкрила рота від дивування.

– Вітаю?

– Дякую? – тим самим невпевненим голосом, що й я, вимовила подруга.

– Я дізналася, що Ян кохає мене. – вона різко замовкла, а потім тихо сказала:

– Я підозрювала... Він сам тобі сказав?

– Ні, я підслухала розмову з його матір’ю. Але дзвоню трохи не за цим. Як зрозуміти, що я... ну...

– Ну? – в очікуванні протягнула Інна, і я розізлилася, що вона не може зрозуміти мене з півслова.

– Що я сама... Я можу його кохати? – декілька секунд на тому боці була мертва тиша, а потім вона зареготала. Досить голосно та заразливо.

– Ти дійсно питаєш мене?! – її сміх трохи заспокоївся, вона втягнула повітря носом, та видала останній смішок, певно, утираючи сльози. – Пробач будь ласка, я не повинна була сміятися.

– Взагалі-то так. – ображено кинула я.

– Ну... Якщо спиратися на мій небагатий та не дуже здоровий досвід, то я не можу позбутися людини, вона завжди в голові. Що б я не робила, чим би не займалася, все одно постійно згадувала Матвія.

– Я постійно думаю про Яна. – кивнула моя голова. – Щось ще?

– Він мені снився.

– Два з двох, далі.

– Я тобі що, методичка? Не знаю... Його образ збуджує. Іноді мені ще хочеться його придушити.

– Я все чув! – грубий голос з’явився по фоні.

– Ось... І обійматися, напевно? Взагалі торкатися... Я навіть не знаю, як тобі пояснити. Ти сама повинна зрозуміти.

– Я б не дзвонила тобі, якщо б могла зрозуміти. – в’їдливо кажу, та видихаю. – Вони мають поїхати за місто сьогодні, так?

– Так. Ти щось вже вигадала?

– Не суть. Дякую, передзвоню пізніше. – після її «угу» я поклала слухавку та прикусила губу, притуляючи телефон до щелепи верхнім кутом, в роздумах. Здогадатися самій. Обіймати, торкатися. Я хотіла опинитися в його обіймах, але вже давно сприймала їх дружніми. В них для мене не було ні краплі романтики. Я почала ходити по кімнаті, зітхаючи, та знову згадувати наші поцілунки. Слідом за одним зі спогадів з’явився наступний, з його міцними грудьми під моїми руками. Вже тоді він дивився на мене так. А я боялася, що почну дивитися так само. Тепер я була повна рішучості з’ясувати, чи можу почати. У мене заболіли груди, що нили вже декілька годин, і я поморщилася, торкаючись їх. Судячи зі стуку вхідних дверей, Ніна з дітьми повернулася. Софія захникала, і ноги понесли мене до передпокою, коли моя футболка здалася вологою та теплою. Я опустила вниз хмурий погляд, та шоковано побачила маленькі плями на ній. Молоко. Швидко вдягнувши на себе спортивну кофту я поспішила забрати доньку та подякувати тітці Яна за те, що вона провела з нею час, і послухати невдоволене буркотіння Марії, щодо зовнішнього вигляду Захара, схожого на снігову бабу. Ми швидко повернулися до кімнати, де я роздягнула Софію та стягнула свою футболку до підборіддя, прикладаючи дитину до грудей, та щасливо посміхнулася, коли вона почала пити. Я все гладила маленьку кучеряву голову, спостерігаючи за тим, як вона заспокоюється та розслаблялася. Молоко дійсно з’явилося знову. Це відчувалося, наче якесь нездійсненне диво. Софія відірвалася від грудей сама, позіхаючи.

– Тато. – тихо сказала вона, і я поцілувала її в пухлу щоку, киваючи.

– Зачекаєш на мене, поки я навідаю його? – запитала я, притискаючи її до себе. Певно, я була жахливою матір’ю, бо розлучатися з нею для мене було звичайною справою. Софія заснула, коли я перевдягнувся в теплий светр та єдині джинси, які мала з собою, та постукала до кімнати Таї.

– Так? – запитала вона, і звела брови, помітивши, що я одягнена.

– У мене з’явилося молоко. – тихо сказала я. Тая в раз посміхнулася. – Я маю поїхати до нього. Зможете побути з Софією декілька годин?

– Там щось серйозне? – я повинна була збрехати, як він просив, але не змогла.

– Так, і я повинна впевнитися, що він залишиться неушкодженим. Не в моїх правилах сидіти в тилу.

– В такому разі, – жінка підійнялася, протягуючи руки вперед, щоб я могла покласти до них доньку. – подзвони мені, коли ви обидва будете в безпеці. Навряд чи мені потрібно знати, що саме відбувається, так? – я натягнуто посміхнулася, і вона прикрила очі, киваючи на двері.

– Проведу тебе.

Я не сказала Марії куди їду, та буквально вкрала її машину, сподіваючись на Таю, і вдавила педаль газу, лише приблизно знаючи, куди маю їхати. У мене було небагато часу, один пістолет під сидінням та рішучість в кишені.