Нездоланна

Олена

Я сиділа біля дверей операційної, глибоко дихаючи, та намагалася вгамувати власні емоції. У мене тремтіли руки разом з віями, до кінчиків яких я була напружена. З кожним хірургом, що ледве долетів до мене, моя спина округлялася все сильніше, мені здавалося, що щось там йде не так. Я поринала в свій страх і цю ні з чим незрівнянну теплоту, якої ніяк не могла знайти відповідної назви. Може, це й було кохання. Я все згадувала його схвильоване обличчя, коли він закрив мене своїм тілом, яке виявилося прикритим бронежилетом. Він підготувався. Заклав вибухівку. Може, мій приїзд справді був зайвим. Він міг втратити пильність через мене. Я відчувала, як вина ріже зсередини мої нутрощі. Я не хотіла його втрачати. Тепер ще більше, ніж раніше. Подумки я вже поцілувала його незліченну кількість разів. Ще там, коли він накрив мене собою, і навряд йому вдалося уникнути ударної хвилі. Може, через це операція ніяк не закінчувалася. Я вже не знала, що думати, буквально божеволіла. Матвій відволік мене поставивши на коліна контейнер із їжею.

–У тебе нерви з вух стирчать. – я видихнула, закриваючи очі. – Він пережив декілька операцій, це далеко не перша, і точно не найважча.

Їсти вдавалося складно, але я запхала у себе якийсь печінковий торт та гранатовий сік під наглядом Матвія і відкинула голову на стінку, почувши важкі кроки в своєму напрямку.

–Олено? – я повільно розкрила повіки, кліпаючи, та побачила стурбоване обличчя Лук’яна, що сидів на почіпках коло мене. У мене вийшла легка посмішка, моя долоня накрила його пальні на своєму лікті. – Як ти?

–У мене не попали, я в повному порядку.

–Виглядаєш блідою. – пригнічено повідомив він, стискаючи мою шкіру. Я все ще посміхалася, намагаючись заспокоїти його. – Ми можемо поговорити?

–Звичайно. – кивнула я, слухаючи. Лук’ян озирнувся на хмурого Вія неподалік.

–Віч-на-віч. – мої брови зійшлися.

–Я нічого не приховую від своїх людей. – впевнено кажу, та спостерігаю за тим, як змінюється його обличчя. – Або кажи так, або зачекай кращого моменту.

–Олено, ми давно знайомі... – почав він якось схвильовано, і я напружилася. – Це протистояння може продовжуватися роками, нам потрібно триматися разом.

–Звичайно. – кивнула я. – Ми вже тримаємося.

–Я маю на увазі не це. Олено, ти вийдеш за мене заміж? – я різко випрямилася, кліпаючи, та краєм ока побачила, як стискаються щелепи Матвія. –Розумію, це неочікувано, тобі потрібен час, але цей союз буде вигідним, і я обіцяю бути найкращим чоловіком...

–Лук’ян, зачекай. – твердо сказала я, відпускаючи його руку. – Ми не...

Мій телефон видав гучний сигнал, і не вибачаючись, я різко пішла до сходів, впізнавши номер. У мене не було часу на роздуми, коли я відповіла, прикладаючи телефон до вуха.

–Юрій.

–Маленьке стервисько. – прошипів чоловік, але я не відчувала страху. Мій льодяний паркан навколо серця повільно підійнявся, відштовхуючи паніку та тривогу якнайдалі. – Я поквитаюся з тобою.

–Ні, не поквитаєшся. На моєму боці турки, київська угрупівка, і якщо я забажаю – будуть італійці. Я чула у тебе певні проблеми з ними, як і з англійцями. Невже ти думаєш, що тебе одного вистачить на всіх? За потреби я особисто відріжу тобі твій довгий ніс. У світі стільки кокаїну, а ти він досі в моїй країні. Якщо мої люди побачать твоїх солдатів ще раз – їх залишки відправлятимуться до їх родин. Один крок у мій бік – я роздеру тебе. Будь-кого з твоїх людей. Сиди на болотах та не висовуйся, інакше я знайду силу, здатну тебе знищити. Ти, вилопок, не всесильний.

–Це не кінець.

–Ні. Кінець. Я попередила тебе.

Я вимкнула дзвінок, та глибоко видихнула, озираючись назад. Бажання повертатися у мене не було, треба подумати. Я обдзвонила Каріба, розповідаючи інформацію тільки з боку справ, без особистих подробиць, і він сказав, що має зв’язки з Італією, та за потреби вони дійсно можуть допомогти.

–Чутки розлітаються швидко, kiz, (прим.укр.: дівчинко) принаймні, тепер мені зрозуміла твоя лють. Ти хочеш захистити свою дитину, я хочу врятувати своїх. Ми знайдемо вихід з цієї ситуації, аж до того, що один з моїх людей дійсно поїде та вб’є його.

–Він не один, Карібе. Ми повинні влаштувати все так, щоб його вбили його ж люди. Неможна залишати його в спокої. Нам потрібен хтось, хто працюватиме на нас. Я знайду цю людину.

–Дай мені знати, коли це станеться.

–Обіцяю.

Телефон зник в кишені, а я просто не хотіла повертатися, тому надрукувала Матвію повідомлення, що буду в машині, та попросила написати, коли Яна повернуть до палати. Він відповів простим та лаконічним «Ок».

Вже в автівці я притулилася головою до керма, в спробах зрозуміти, що мені сказати Лук’яну, та як не втратити його підтримку. Можливо, мені варто було прийняти пропозицію. Це б означало об’єднання, Софія була б більше ніж в безпеці. Так би вчинила ідеальна я, така, яка думає про доньку, та не повторює помилок інших. Але я не могла бути ідеальною. Просто не вміла. І я шалено хотіла відчути себе щасливою, та коханою. Кохати самій. Моє життя належало мені, але я досі не могла керувати ним. Купою чоловіків – так, а не власними бажаннями. Ян любив мою доньку, піклувався про неї, навіть не спав більше ночей, ніж я через неї. Софія любила його. Я любила його. З видихом, я розслабилася, усвідомлюючи, що дійсно кохаю цього чоловіка, бо він вже давно перестав бути просто хлопцем. Він був тією самою стіною, за якою могли сховатися ми з Софі, то чому я повинна була відмовлятися від цього?

***

Я сама не зрозуміла як заснула, притуляючись лобом до шкіряного покриття керма, але в якусь мить хтось засигналив поряд, і я підскочила, різко відкриваючи очі. На вулиці горіли ліхтарі, на телефоні було двоє пропущених, один від Інни, другий від Матвія. Я підхопилася, вибігаючи в напрямку лікарні, та набрала номер Вія, але він не відповів. Аби як я дочекалася ліфта та вистрибнула вже на третьому поверсі, наближаючись до палати, звідки почула знайомий голос, різко зітхаючи. Він прокинувся.

–Вона ніколи на це не погодиться. – прошипів він, і я завмерла біля дверей, озираючись по сторонах. Нікого не було. Тільки легкі сніжинки, що періодично заглядали у вікно в десяти метрах від мене.

–Чому? – якось весело перепитав Лук’ян. – Я зможу дати їй абсолютно все, чого їй захочеться. А ти? Я прекрасно знаю хто ти, Левицький, і з благородного в тебе тільки фамілія. Вона не дурна, принаймні, не була до цього моменту. У неї є дитина, яка потребує захисту. Я можу забезпечити його, а ти від однієї кулі в руку ледве не спустив душу. Не переоцінюй своє значення.

–Краще затули рота. – тихо вимовив Матвій, майже під моїм вухом. Він стояв, упершись в двері.

–Вона моя. – я була знайома з цим тоном. Коли Ян розмовляв так, за хвилину під нашими ногами лежав труп.

–А вона то про це знає?

–Її донька кличе мене татом, поряд зі мною їй не сняться жахи, і я, блядь, не віддам її тобі, пихата твоя київська дупа.

–Ви знаєте, дівчата залишаються дітьми протягом всього життя, дітьми, які сподіваються, що батьки куплять їм породистого собаку, а потім, коли цього не стається, притягують у дім дворнягу. Пояснити тобі хто ти в цій історії? – я різко смикнула двері на себе, відчуваючи, як очі наливаються кров’ю. Матвій спіткнувся, ледве встоявши, та просунувся, дозволяючи мені побачити Яна з катетером в руці та пов’язкою на іншій, що вже підійнявся з ліжка, та завмер в пів метрі від Лук’яна.

–На вихід. – ПРОСКРЕЖЕТАЛА я, вказуючи на досі відкриті двері «породистому».

–Олено...

–Я.сказала.на.вихід. – Ян різко направився до мене, але я вже випхала Лук’яна, та звернулася до Матвія: – Негайно вклади його.

Двері за мною зачинилися, і я відтягнула чоловіка подалі, ледве не втискаючи в стіну.

–А тепер повтори те, що сказав. Хто я? Дитина? – я різко озирнулася, підіймаючи волосся, та продемонструвала йому шрам на шкірі голови. – Його поставив вилопок, який зґвалтував мене. Тричі. – я обернулася, помітивши натяк на сором в його погляді. – А потім я народила від нього. А до цього я вбила оцими руками власного батька. Ян – єдиний, хто був зі мною після цього всього, ти поняття не маєш хто він такий, але дозволив собі образити людину, завдяки якій, можливо, та сама куля проломила не твій череп. Я поважала тебе, навіть думала, що люблю, як друга, як того, кому можна вірити. Ти принизив члена моєї родини, а значить і мене саму. Я не можу одружитися з тобою, а якби й могла, все одно сказала б «ні», бо ти дозволив собі забагато. Якщо хочеш, щоб ми продовжували працювати разом - йди і вибачайся перед ним за все, що сказав. Прямо зараз. – він очманіло кліпнув.

–Я не вибачатимуся. Перед тобою – так, але не перед ним.

–Я пробачу тільки, якщо вибачення буде адресоване йому. – вперто сказала я, складаючи руки на грудях.

Він м’явся хвилину, перш, ніж швидко відчинити двері, та похмуро вимовити:

–Перепрошую, якщо був надто грубим.

–Пішов у сраку. – почулося з середини, і Лук’ян мовчки озирнувся на мене, розводячи руками.

–Піде. – кивнула я.

–Подумай над моєю пропозицією ще, Олено. Я зачекаю. – він відійшов, злегка нахиляючи голову. – До побачення.

–Дякую за допомогу. – тихо сказала я, та просочилася до палати, кусаючи губи. Ян вчепився у мене поглядом, і я ледве почула стрімкі кроки геть. Матвій повільно підійнявся.

–Подзвоню Інні. – ніхто йому не відповів, і чоловік забрався якнайшвидше, залишаючи нас наодинці. Я ковтнула, несміливо наближаючись до нього. Ян не лежав, сидів на краю ліжка, блідий та втомлений. Ми не бачилися декілька днів, що тепер здалися мені вічністю. Кінчики пальців тремтіли, і я стиснула кулаки, тільки зараз розуміючи, наскільки мені холодно. Він досі був у своїх джинсах, але з оголеними грудьми, та прикованими до мене очима. Між нами залишилося менше метру коли він протягнув руки до мене, і я обійняла його за шию, змусивши притулитися до своїх грудей лобом. Він гучно видихнув, стискаючи мене а своїх руках, і я заплющила очі, тихо кличучи його за ім’ям.

–Ян... – зігнувши спину, залишила поцілунок на його волоссі та відірвала чоловічу голову від себе, цілуючи лоб, як він, колись, мій, ніс, та на мить зупинилася, перш, ніж поцілувати в потріскані губи. Рік потому це було більш-менш звичним, тепер, я, здається, зовсім забула як це. Він відповів миттєво, поглинаючи мої губи, та пробігся руками до мого обличчя, погладжуючи щоки. Я похитала головою, відстороняючись, та встигла побачити розчарування в його погляді, але мені потрібно було декілька секунд, щоб зібратися з силами.

–Олено...

–Я кохаю тебе. – ледве чутно сказала я, не впевнена, що ці слова взагалі вистрибнули за межі мого мозку та уяви. Він почергово подивився мені в очі, потім на губи, що тільки-но цілував.

–Що?

–Мені так довго здавалося, що моє серце померло, що я вже не зможу повернутися. Звинувачувала себе в тому, що не бачила твоїх поглядів, але чи мала я взагалі на це шанс, якщо не помічала власних? Не розуміла, що це за бажання бути поряд, коли бачила тебе. – він все ще не вірячи торкнувся моєї щоки, наче в спробах запам’ятати. – Я не позбулася серця. Весь цей час ти беріг його, а я думала, що втратила. Мені здається, що ти і є моє серце, Яне. А коли ти ледве не помер, я... Як мені бути без тебе? – він підхопив мої сідниці, однією, більш-менш, здоровою рукою, та всадив до себе на коліна. Ян дивився на мене саме так, як в тому сні, де я сповістила його першому коханню, що забираю його. Тепер він дійсно був моїм. Я б вже не змогла відпустити його.

–Я так боялася... – моя долоня все ще лежала на його широкій шиї, коли голова опустилася на плече. – Так боялася закохатися, що ледве тебе не втратила.

–Я б не помер. – прошепотів він, цілуючи мене у вушко. – Ні за що. Це коштувало кожної хвилини.

–Ти довго на мене чекав.

–Ні, зовсім ні. Ти варта більшого, набагато більшого. – новий поцілунок зустрівся з моїм волоссям. – Я зроблю все, щоб дати тобі це.

–Ти – єдине, що мені потрібно. Не думай про те, що сказав Лук’ян.

–Жодне його слово не має для мене значення. Я думаю тільки про тебе. – я підійняла голову, гладячи колючі щоки.

–Раніше ти не забував голитися вчасно. – посміхнулася я, притискаючись своїм лобом до його.

–Вже пробач, я сконцентрувався на вашій безпеці, та планував поголитися перш, ніж зустріну тебе. – я швидко поцілувала його, програвши спокусі. Він ніжно стиснув моє стегно, але я добре пам’ятала, як його руки відчувалися на сідницях та інших частинах тіла. Рішуче відпустивши однією рукою його плечі, я схопила його пальці, перекладаючи на свою праву сідницю, і не дала йому можливості відсторонитися, заповнюючи перепустки за останній рік, а то й більше. Ми так багато пропустили. Паніки та спогадів про Віктора не виникло, я зовсім не думала про нього, і зважилася обережно взяти його іншу руку, ніби він був лялькою, а я його особистим Карабасом. Вона опустилася на мою потилицю, і я стиснула повіки, відчувши відлуння чорноокого страху, але мої пальці не розтискалися, дозволяючи Яну виграти цей бій з моїм жахом. Я не боялася його і тому він був найдієвішими ліками від усіх моїх хвороб, від усіх кошмарів. Він не був прекрасним принцом, про якого я мріяла, зовсім ні, але він був набагато кращим. Мій ідеальний герой, який справді знищив би багато доль, щоб зберегти мою, і його особиста зазнала б страху в перших числах. Я мала зберегти наші долі і якось їх пов’язати, так, щоб більше ніхто не роз’єднав. Я неодмінно знайду спосіб.

Я відчула його поцілунок на куточку губ, вже сумуючи за його губами, коли вони опустилися на підборіддя, на щелепу та шию. Мій тихий шепіт, заповнений виключно його ім’ям, викликав неочікувану реакцію. Щось уперлося мені у внутрішній бік стегна, і я прислухалася до себе, перевіряючи, чи все добре, та відчула, як він напружується.

–Все гаразд. – швидко сказала я, знову даруючи йому поцілунок. – Просто не впевнена, що ми обидва зараз зможемо.

–Я зачекаю скільки скажеш. – одразу ж кивнув він, цілуючи мене в щоку.

–Я обіцяла подзвонити твоїй мамі...

–Я сам. – беручи мобільний з тумби сказав він, та поморщився від болю.

–Лягай. – наказала я. – Зараз же. – він посміхнувся, та вихопив у мене ще один цілунок, перш, ніж набрати номер матері вже в горизонтальному положенні. Він ввімкнув динамік, коли Тая відповіла.

–Ян?

–Олена повинна була тобі подзвонити. – каже він, гладячи мої кісточки на руках. – У нас все добре.

–Тато? – тихий голос Софії змусив його прикрити очі та посміхнутися.

–Привіт, люба.

–У мене з’явилося пару питань, але я підозрюю, що вони почекають до завтра. Чи ви їдете до нас?

–Ні, мамо, ми приїдемо завтра. Софія не плаче?

–Я б здивувалася, якби вона плакала. Захар стрибає навколо неї разом з Ніною. Ви точно в порядку?

–Так, просто Ян навряд чи не засне за кермом, а я жахливо знаю дорогу. – кажу, переконуючи її остаточно та жінка видихає.

–Гаразд, добраніч, діти.

–Ми напишемо, коли будемо десь поряд.

Ян відклав телефон, повільно сів, та схопив своє взуття з підлоги, взуваючись.

–Куди ти?

–Ми. – виправив він, взуваючи другий чобіт. – Ми їдемо до мене, я не збираюся тут ночувати.

–Ян, тобі тільки зробили операцію.

–Шви не розійдуться, а знеболювальне я й сам можу випити.

***

Ми віддали машину Ігору, що з усіма іншими був на першому поверсі лікарні, вислухали лекцію від Оксани, щодо абсолютно безглуздої поведінки Яна, та поїхали до нього на моїй автівці. Я розуміла, чому він не хотів у дім, та не переконувала його, не бажаючи ризикувати. Наші закривавлені куртки лежали на задньому сидінні, поки я повільно прогортала кермо на поворотах. Ми мовчали, хоча у мене було дивне відчуття, ніби в такі моменти спілкуються наші душі. Він все дивився на мене, а я старанно вдавала, що не помічаю. Я намагалася заспокоїти своє зростаюче бажання, яке зовсім не вписувалося в сьогоднішню ніч. Мені одночасно хотілося та було страшно. Моє тіло змінилося з останнього моменту, коли він бачив його. Після вагітності я залишила в собі чотири кілограми та не позбулася їх до сьогодні, у мене з’явилися об’ємніші стегна та став більш помітним живіт. М’язів у мене не дуже додалося, це робило мою шкіру не пружною, а м'якою, і я не була впевнена, що його все влаштує, хоча, мабуть, у мені говорили давні переживання. В глибині душі я знала - він буде задоволений якщо я просто сяду перед ним, повністю оголена, йому не потрібно буде торкатися мене, щоб отримати задоволення. Я пам'ятала його обережні погляди на мої ноги влітку, і знала, що вони так само його цілком влаштовують. І все-таки мені потрібен був час. Це був той останній етап, за допомогою якого я б позбулася жахів, що досі, хоч і зрідка, знаходили шлях у мої сни. Я хотіла, щоби вони зникли назавжди. Мріяла про це. Ян міг вигнати цю темряву, і я дозволю йому. Якнайшвидше, коли це не завдаватиме біль нам обом. Я раптом зрозуміла, що Марія має рацію. Ми вже давно як сім'я, і, хоча, я сказала Лук'яну про сім'ю, куди входив мотоклуб, Ян був одним із двох людей, що справді тепер були моїми найближчими. Я не знала, який у нас подальший план дій, але рада, що тепер ми можемо почати його будувати. Ніякий Юрій не лякав мене, точно вже не тепер.

Квартира Яна була тихою, такою ж, як я пам’ятала. Востаннє, коли я прийшла сюди, все було зовсім інакше. Тепер він тримав мене за руку, та цілував у скроню, перш, ніж скинути взуття.

–В спальні твої речі. – тихо вимовив він, і мої брови підскочили. – Я не розраховував помирати, та думав, що ви з Софією залишитеся тут, поки ми не переконаємося, що дім – безпечне місце.

–Я продам його. – проходячи вперед сказала я. – Але про це потім. Болить рука? – він похитав головою, та одразу поморщився. – Еге ж, ні. – я взялася за ручку дверей, за якими, мені здавалося, повинна була бути кухня, та кивнула в бік спальні.

–Йди, принесу... знеболювальне... – мої очі витріщилися на кімнату, заповнену моїм власним обличчям в різних варіаціях та на різних фонах. Масляна фарба, пастель. Кожне полотно було вкрито моїми кучерями. Десь я посміхалася, десь взагалі не було мого обличчя, тільки оголені плечі за одне з яких закинуте моє волосся, обережна лінія грудей. Я з відкритим ротом зайшла всередину, оглядаючись.

–Це... – у мене не знайшлося слів. Я обережно підійняла одну, де на фіолетовому фоні була розташована моя широка посмішка та чітко пропрацьовані очі.

–Мені б хотілося щось вигадати в свій захист, – глухо вимовив за моєю спиною Ян. – але нічого не спадає на думку.

–Ти малював мене? – як ідіотка запитала я, повертаючись. Він виглядав прямо як Захар, коли Марія спіймала його за крадіжкою печива зі святкового столу.

–Так. Перша з’явилася перед тим, як ти вперше сюди прийшла. Я не знав, як позбутися тебе, думав, це допоможе, але... Як бачиш, з кожним разом ставало тільки важче. Сподіваюся, ти зараз не вважаєш мене хворим, бо мене дійсно турбує вираз твого обличчя. – я ковтнула, знову опускаючи очі та відчула сльози в куточках очей.

–Ти плачеш? – перелякано спитав Ян, підходячи ближче. – Ні, Олено, тільки не це, хочеш, я викину їх? Або спалю?

–Ні! – різко похитала я головою, схлипнувши. – Просто я тут... Не знаю...

–Така, якою я тебе бачу. – втираючи мої сльози сказав він. – Неймовірно гарна.

–Ні, я здаюся щасливою. – кусаючи тремтячу губу сказала я. – Вже не пам’ятаю, коли востаннє так посміхалася.

–Ми це виправимо. – пообіцяв Ян, втискаючи мою голову в свої груди.

–Я хочу, щоб вони були в нашому домі. Всі. – чоловік закивав, та поцілував мене в лінію волосся.

–Я подарую тобі дім на Новий рік.

–Ти збирався дарувати шафу. – посмішка пробилася крізь мою печаль.

–А в домі буде шафа. – легко відповів він, та захопив мої губи, повільно підіймаючи долоню до потилиці. Я дозволила йому прогнати жах та біль, і сама не зрозуміла, як ми опинилися в спальні. Його поцілунки застигли у вирізі мого светра, залишаючи після себе вологі сліди.

Я вигнулася, підпускаючи його ближче, та зрозуміла, що він не збирається роздягати мене. Лише цілує. Ми не дозволили собі зайвого сьогодні, тільки заново впізнавали одне одного, при чому вкрай вдало. Я відчувала його збудження як своє та все одно щось заважало. Я не могла розслабитися, знаючи, що йому боляче.

–Стій. – моя рука лягла йому на плече, відстороняючи. Як і очікувалося, він поморщився. – Знайду знеболювальне.

–Ти моє знеболювальне. – прошепотів він спокушаюче, та вкусив мене за ніжну шкіру за вухом, змушуючи скрикнути та засміятися.

–Ні, чекай. – чудом я вилізла з-під нього та аби як знайшла аптечку, приносячи йому білу пігулку зі склянкою води. Ян випив усе, до останньої краплі, відкидаючись на подушки.

–Йди до мене. – сказав він, притягуючи мене за шию, і я поцілувала його ще декілька разів, перш, ніж він остаточно розслабився, та перестав відповідати, заснувши. Я посміхнулася, видихаючи. Мої руки проблематично, але стягнули з нього пасок зі штанами, я вистрибнула зі свого светра та джинсів, складаючи їх на поличці з іншим моїм одягом, помітивши, як обережно він складений. Я ніколи не вміла так згортати речі. Лук’ян казав маячню, благородства в ньому було більше, ніж достатньо. Можливо, Ян ніколи цього не визнає, але він справжній джентльмен. І не тільки зі мною. Я занурилася в теплу ковдру, вперше за три з половиною сотні ночей обіймаючи його. Мій сон теж знайшов мене швидко, навіть швидше, ніж я встигла насолодитися його близькістю.