Нездоланна

Олена

Я поцілувала сина в скроню, перевіряючи, чи не злетить ковдра, знаючи, як він любить брикатися уві сні.

– Мамо? – тихо запитав Давид, смикнувши мене за рукав нічної сорочки.

– Так, любий?

– А ви з татом цілувалися? – я сховала посмішку, заправляючи волосся за вухо.

– Так.

– Фу. – скривився син, ховаючись під ковдрою. – Софія теж цілувалася. Гидота. – я підійняла брови, різко підкладаючи долоню під щоку, та спираючись на лікоть на його невеличкому ліжку.

– Це вона тобі сказала?

– Ні, я сам бачив. – висовуючи язика відповів син, змушуючи мене здивовано кліпнути. Вона не казала, що з кимось зустрічається. І взагалі цілими днями сиділа вдома в своїй кімнаті...

– А з ким? – приглушено запитала я, заглядаючи до нього під теплу тканину.

– Вона мене вб’є, якщо розповім. – прошепотів син хитаючи головою. Так, я здогадувалася, що отримаю таку відповідь.

– А якщо я не скажу звідки дізналася? – темно-каштанова маківка показалася з-під ліжка, і він нахилився до мене, притуляючи палець до губ.

– Я тобі нічого не казав. – я кивнула, показуючи, що мій рот на замку, а ключ давно загублений. – З Захаром.

Я недовірливо нахмурилася.

– Вони ж не спілкуються.

– Це вона вам так сказала, щоб тато його не прибив. – він потягнувся до своєї копилки, дістаючи купюру в сто баксів. – А це за мовчання.

Я стиснула губи та повіки, змагаючись зі сміхом. Янове виховання. Хоча, він ніколи цього не визнає, але не я вчила дітей вирішувати справи грошима.

– Я дам тобі вдвічі більше, якщо пообіцяєш не казати батьку ні за яких обставин.

– Втричі.

– Давид. – попереджально подивилася я на сина, натякаючи, що йому зараз взагалі нічого не дістанеться, а може ще й вийти в мінус.

– Добре, вдвічі. – здався хлопчик, вкладаючись, і зітхнув. – Я так на лего ніколи не зароблю.

– Любий, це долари, а не гривні. – я повільно пояснила чим грошові одиниці відрізняються, та спостерігала, як збільшуються його яскраво-зелені очі.

– То я можу купити собі два таких набори?

– Чотири, і шоколадку. З горіхами. – Давид запищав, вкладаючи гроші назад.

– А на ту спідницю, яку хотіла Софія вистачить? – я засміялася, та кивнула, цілуючи його. Підійнялася на ноги, перекинула волосся за спину і прошепотіла:

– Ти вже маєш давно спати.

Він насуплено відкинувся на ліжку, та підтягнув ковдру до підборіддя, демонстративно викинувши з рота язик. Я похитала головою, та вийшла, прикривши двері, та зупинилася на сходах, гадаючи, чи потрібно поговорити з нею зараз. Це була не моя справа, але до цього ми завжди дуже поверхнево розмовляли на всі щепетильні теми, вона завжди уникала їх, та казала, що все добре, і не може зараз, або просто не хоче це обговорювати. Ян взагалі боявся навіть уявляти собі, що Софія коли-небудь почне з кимось зустрічатися. Найгірше – він повторював, що краще цьому нещасному одразу подавати заявку на погребіння. Вони віддалилися, і я бачила, як він хвилюється через це. Софія перестала розмовляти з ним та ділитися тим, що хвилює її близько року тому, і тепер я хвилювалася, що їх з Захаром стосунки, які б вони не були, тривають вже такий довгий час. Тоді усілякі розмови в принципі не допоможуть, але їй ледве сповнилося сімнадцять, і тепер я дійсно відчувала, що щось впустила.

– ТАТУ, НІ! – почувся крик з першого поверху, і я понеслася вниз, ледве не падаючи на третій сходинці.

– ВІДІЙДИ!

Я помітила Яна в дверях спальні Софії, і схопила його за руку, яка тримала бейсбольну биту, протискаючись всередину, та побачила в ній Софію в піжамі, за спиною якої стояв двометровий амбал з татуюванням на шиї та оголених грудях. От чорт.

– Спокійно. – сказала я, торкаючись плечей чоловіка. – Привіт, Захар.

– Доброї ночі. – кивнув він, обережно торкаючись талії Софії.

– Руки забрав. – прошипів Ян, відводячи мене за свою спину.

– Заспокойся. – строго сказала я, знову видираючись вперед. – Що тут сталося?

– А то по ньому не видно! Поглянь на її шию. – пирхнув чоловік, і різко замовк. Я зрозуміла, що це недобрий знак, та повернулася назад, помічаючи тремтячу губу доньки. Великі сльози котилися по її щокам, вона різко закрила шию долонею, схлипнувши.

– Вийди. Зараз же. – Ян на дивування легко піддався, і я закрила за ним двері, залишаючись у кімнаті. Софія похитала головою, її кучері розсипалися по плечам, коли Захар видав заспокійливий звук, сідаючи на її ліжко.

– Це не те, що ти подумала. – ковтаючи сльози вимовила донька.

– Навіть, якщо й те, все гаразд.

– Я поговорю з ним. – тихо сказав хлопець, одягаючи светр, що до цього лежав на підлозі. Наші очі зустрілися, і я схвильовано оглянула його, розуміючи, що він все одно отримає хоча б раз, і я ніяк його не врятую.

Вона вчепилася в його руку, хитаючи головою, коли він щось тихо сказав їй, цілуючи в лоб, та з обличчям повним німих вибачень вийшов з кімнати. Я зачекала хвилину, але не почула криків чи гучних ударів, тому повільно наблизилася до дівчини, на яку перетворилася моя маленька Софія.

– Тато дуже хвилюється, люба. – обережно сказала я, торкаючись її долоні. Вона знову схлипнула та вкусила себе за губу.

– Ми не... У нас нічого не було.

– Я вірю тобі. – заспокійливим тоном вимовляю я, та сідаю разом з нею на простирадла. – Це не має значення, гаразд?

– Ні, має. Він не розуміє, наче ви ніколи сексом не займалися. – я ковтнула, обіймаючи її. – Я дуже хотіла йому сказати.

– Знаю, люба, я знаю. Йому складно зрозуміти, але це мине. Він просто дуже хвилюється, розумієш?

– Ні, я не розумію! – вона витерла очі, і я побачила дві червоні плями на її шиї. Тепер мені остаточно стало зрозуміло, чому він так збісився. – Чим тато займається, мам?

– В якому сенсі?

– В прямому. Я знайшла пістолети та ножі.

– Ти рилася в нашій шафі. – здивовано констатувала я. Вона почервоніла, опускаючи сіро-блакитні очі.

– Я почула його розмову з Матвієм. Вони обговорювали якогось чоловіка, якому потрібно видрати нігті. Він розмовляв дуже серйозно. Це було місяців десять назад, мамо, я хочу знати правду. – я зітхнула, почувши хлопок вхідних дверей. Софія підхопилася, забувши про своє запитання, та рішуче відчинила двері, зустрічаючись ніс до носа з Яном. Він ковтнув, коли вона стиснула зуби, глядячи на нього, як на ворога.

– Де Захар?

– Поїхав додому. – спокійно відповів Ян.

– Тобто ти виженув його.

– Я провів його до виходу, коли побачив, що він в твоїй кімнаті опівночі закриває тобі рота рукою. – я закрила очі, розуміючи, що він подумав.

– Побачив, коли вломився у мою кімнату.

– Вломився, коли почув, що ти схлипуєш!

– Боже, та ми просто цілувалися! – закричала вона. – Ти верещиш, як порося, коли побачив хлопця у моєму ліжку, а я нічого тобі не сказала, коли дізналася, що ти вбиваєш людей! Я йду за ним. – вона майже побігла до передпокою, коли Ян взяв її за руку.

– Софія...

– Не торкайся мене! – донька видерла свою долоню, та різко відсторонилася.

– Послухай мене, не треба кричати.

– А не то що?! І мені нігті видереш? Я не житиму під одним дахом зі вбивцею, зрозуміло тобі?! – вираз його обличчя різко змінився, і я підійнялася, почувши достатньо.

– Йди у залу. – тепер мій голос не був м’яким, і я спробувала налагодити ситуацію посмішкою. – Будь ласка.

– Ти знала. – шоковано прошепотіла донька.

– А ти не дала нікому з нас пояснити тобі що саме ти чула. Йди у залу, Софія, з Захаром нічого не станеться. Твій брат і так почув достатньо.

Вона стислася, але покрокувала до білої арки, тримаючи себе за лікті. Ян глибоко зітхнув, закидаючи голову.

– Невже було так складно тримати себе в руках? – пошепки запитала я.

– Він затискав їй рота, заліз у вікно, що я повинен був думати?! – так само тихо відповів чоловік, і я взяла його долоню в свою.

– Ти повинен був не погрожувати вбивати його для початку. Ян, вона – підліток. Ми насаджували їй зовсім інший світогляд, і тепер зламали його. Не очікуй, що вона скаже «добре, тату, я спати». Вона боїться.

– Ти знаєш як я злякався?! Ми не бачити його більше двох років, я приходжу побажати їй гарних снів та поговорити, а бачу ОЦЕ. Нехай радіє, що не вбив.

– Ні, ти не будеш з нею розмовляти в такому настрої. Стій тут, я сама.

Він поморщився, і я поцілувала його в щоку, відпускаючи чоловічі пальці. Видих, і ноги несуть мене до зали, де Софія друкує щось в телефоні, але різко відривається, коли помічає мене.

– Він в порядку? – запитую, розуміючи, з ким вона переписується.

– Так. – відсторонено відповідає донька, засовуючи свій телефон назад до кишені.

– Розумію, ти не очікувала нічого подібного, але ми мовчали, щоб зберегти вас з Давидом. Я розповім тобі дещо, а потім ти вирішиш, чи потрібно тобі ображатися на тата, гаразд?

– Спробуй. – складаючи руки на грудях дозволила вона.

І я розповіла. Про свого дідуся, фотографія з яким стояла на сусідньому стелажі, про свого батька, про Віктора, впускаючи найважливішу деталь. Розповіла про те, як Матвій з Інною їздили в пошуках мене та врешті знайшли, але було пізно. Її обличчя змінювалося дуже активно, очі бігали по підлозі в спробах вловити брехню в моїх словах, але я сказала правду. Чисту та абсолютну, нехай, і приховала дуже суттєву подію – свою вагітність від ґвалтівника. Я розповіла їй про російських, про Лук’яна, що кликав мене заміж, та буквально все, нічого не приховуючи. Вона зрозуміла найважливіше – ми не торкнулися безвинних людей, ми захищалися.

– Дідусь привіз тебе... туди? Сам?

– Так. А перед цим дав снодійного, розмішаного з чаєм. – її губи затремтіли, але вона не дозволила сльозам з’явитися на щоках – витерла їх раніше.

– Але ви з татом одружилися тільки через рік. – уточнила вона. Я кивнула. – Весь цей час ви були разом чи...

– Я сторонилася його довго, ми залишалися друзями... – я різко закрила рота, усвідомлюючи, що не продумала подробиці. Дурепа.

– Мам..? – Софія повільно підвелася, підходячи до мене, та глянула на темний коридор, перш, ніж тихо запитати: – Мені на вашій весільній фотографії майже рік.

Я намагалася щось вигадати, коли вона повільно сіла на бильце крісла.

– Ти народила мене в липні... Твій батько привіз тебе туди після твого для народження. – донька витріщилася на підлогу, рахуючи вголос. Я подумки розчавила собі голову ногами. – Липень мінус дев’ять місяців - вересень. Мамо, у мене є запитання. – вона намагалася зловити мій погляд, а коли не вийшло - взяла мене за руку, стискаючи пальці. – Я... Ти завагітніла тоді?

– Люба...

– Мамо, просто «так» чи «ні»? Будь ласка. – я ковтнула, кусаючи губи.

– Так.

– Чому ти не зробила аборт? – повністю серйозно запитала вона.

– Бо надто пізно дізналася. – моя долоня повільно звільнилася, і я приготувалася до найгіршого, коли Софія схопила мене за плечі, обіймаючи та різко похитала макітрою.

– Мені дуже жаль. Пробач мені.

– Ти ні в чому не винна, люба. – притискаючи її кучері долонями сказала я, помічаючи на вході Яна. Він схвильовано питав мене очима, а я змогла тільки прикрити свої, киваючи та обійняти Софію щільніше.

– Добре, що ти його вбила. – нарешті сказала донька, відстороняючись, і обличчя чоловіка позаду наповнилося тим болем, якого я не бачила дуже давно. – Скажи мені, що він гниє десь в канаві. – моє горло стиснулося, усвідомлюючи, що я не вберегла її від цього, хоча й робила все можливе. Просто потрібно було вчасно закрити рота, а я не змогла.

– Тільки твій батько знає де він. – тихо сказала я.

– В пеклі. – почулося ззаду, і Софія повернула голову наліво, потім знову подивилася на мене, поцілувала в щоку та підійнялася.

– Я хочу з тобою поговорити. – сказала вона Яну, а потім подивилася на мене. Я здивовано підвелася та вийшла, поглянувши на чоловіка востаннє. Він кивнув, та попросив мене йти нагору.

Звичайно ж, я не збиралася нікуди, та завмерла подалі від виходу так, щоб мене не було видно і зрозуміла, що підслухувати – моя жахлива звичка, від якої ніколи не було користі.

– Тату, ти любиш мене? – тихо запитала Софія, і я опустила голову, зітхаючи.

– Більше цілого світу, лисеня. Мені прикро, якщо через мої вчинки ти в цьому засумнівалась.

– Ти кохаєш маму.

– Звичайно.

– Тоді чому не дозволяєш кохати мені?

– Я не не дозволяю. Я знаю, що може трапитися, коли ти сліпо комусь віриш, і мова не тільки про Захара. Він може піти, прийде інший. Ми з твоєю матір’ю все життя намагаємося захистити тебе, відгородити від реалій.

– І це одна з небагатьох ваших помилок. Дозволь мені навчитися на своїх.

– Я більше за все хотів, щоб ти вчилася на наших.

– Я не зможу не коїти помилок все життя. Ти не зможеш сховати мене від світу.

– А жаль.

– Це, як мінімум, стаття. А як максимум моя втрачена повага до тебе. Невже я не заслуговую щастя?

– Звичайно, заслуговуєш.

– Тоді прийми Захара. Навіть, якщо колись ми розійдемося, ви знаєте його з дитинства, знаєте його батьків. Ігор твій старий друг.

– Який не пояснив своєму сину, що лізти до дівчат посеред ночі у вікно – дурний тон. Навіть я так ніколи не робив. – вони замовкли, і я прикусила губу, в спробах зазирнути до кімнати.

– Ти – моя дитина, Софія. Завжди була і будеш. Я навчив тебе ходити, тримати своє слово та зав’язувати шнурки.

– Знаю, тату. І ніколи в цьому не сумнівалася. Він – ніхто. Я люблю тебе.

– Я теж, мила. Мені потрібен час, щоб зрозуміти, що тобі вже не потрібні казки на ніч. І що ти вже давно чистиш зуби зранку перед сніданком, а не просто мочиш зубну щітку. Я сумую за твоєю довірою та обіцяю тримати себе в руках. Здебільшого.

– Навіть, якщо я розповім тобі як він зізнався мені в коханні?

– А він зізнався?

– Можливо.

– Тоді, можливо, це підвищить його шанси вижити.

– Тату.

– Пробач.

Вона дійсно розповіла все до подробиць, але я чула лише початок, перш, ніж повернулася до нашої кімнати, та повільно намазала нічний крем на обличчя, в очікуванні Яна. Він повернувся за двадцять хвилин, та ліг біля мене, цілуючи в волосся.

– Мені довелося покликати його на вечерю.

– Я вірю, що ти впораєшся з бажанням скалічити його. – отруйно кажу та лягаю йому на груди. – Я б вбила ще тисячі разів, тільки б вони з Давидом залишалася в безпеці. Розстріляла б цілий світ.

– Я кохаю тебе достатньо, щоб коли ти захочеш розстріляти весь світ – знайти потрібну кількість патронів.

– Ти такий романтичний, іноді. – пирхнула я, підтягуючись, щоб поцілувати його. – Вона вже зовсім доросла.

– Це лякає мене більше, ніж твої маніакальні схильності. – зізнався він, вкладаючи підборіддя мені на маківку.

– До них ти звик. І до цього звикнеш. Захар – гарний хлопець, і ми дійсно знаємо його давно. Це не якийсь незрозумілий дурень без штанів у нашому домі.

– Саме тому він пішов від мене з повним набором зубів та навіть без синців.

– Я кохаю тебе, але деколи мені хочеться придушити тебе подушкою.

– Ми обидва знаємо, чим це закінчиться. – опаляючи своїм диханням мою шкіру вимовив він. Я зітхнула, посміхаючись, та дозволила поцілувати себе.

Мої страхи тримали мене до останнього, ніколи не забиралися, але ховали свої огидні очі коли він був поряд. Я закохувалася в нього з кожним днем все більше, і була вдячна навіть жахам, які трапилися з нами обома, бо якщо б не вони, незрозуміло де б ми зараз були. Мене тішило, що навіть зараз мої ноги тремтіли, варто було йому подивитися. Саме такого кохання заслуговувала моя матір, і я щиро сподівалася, що вона радіє за мене десь там, де ми колись зустрінемося. Я видерла своє щастя зубами, але це змусило мене цінувати його.