Нездоланна

Олена

– Що з твоєю рукою? – батько вказав вилкою на мій палець, і я змусила себе подавити презирливий погляд. Він помітив тільки зараз, коли я цілий день проходила перед ним, і ми вечеряли.

– Порізалася перед сном вчора, коли робила бутерброди. – він кивнув. Це він пам’ятав, бо їх я принесла до кабінету разом з кавою, щоб заслугувати просте «мгм» і кивок. Навіть не «дякую».

– Ти зможеш переночувати у твоєї Іди завтра? – я вдавилася.

– У Інни.

– Так, точно.

– Чому? Щось сталося? – він підійняв на мене погляд, який свідчив про те, що мені не варто було питати. – Зможу напевно, я подзвоню їй. – я встала з-за столу, виходячи в коридор, та натиснула на ім’я подруги в контактах.

– Так, Лелечко?

– Я можу завтра залишитися у вас? Мама не буде проти?

– Щось сталося? Звичайно можеш, хоч і сьогодні.

– Дякую, напишу тобі трошки пізніше.

– Гаразд, чекаю.

Я повернулася до столу, сповістивши, що ночуватиму у Інни, і більше ми не розмовляли. Я не отримала подяки і за вечерю, яку готувала півтори години, але вже не чекала на неї. Просто вимила посуд, та підтягнула під себе ноги на гойдалці, накриваючись пледом та зайшла у інстаграм вперше за пару днів. Нічого приємного особисто для мене там не публікували, тільки підсилювали мою заздрість. Батько не казав мені жодного слова про Харків, і я перестала чекати. Це було краще, ніж розчаровано засинати кожного дня. Двоє нових підписників. Я відмахнула повідомлення вправо, аж як зрозуміла чому один з нікнеймів здався мені знайомим.

«Yan_levitskiy»

З відкритим ротом я зайшла до його профілю, але фотографій там не було. Жодної. І в підписках тільки Матвій та я. Аватарки теж не було. Якби не профіль друга, я б сумнівалася, що це він. А так тільки натиснула на блакитну кнопочку і не змогла проігнорувати сторінку його друга. У нього було декілька фотографій, на фоні його байку та в якісь машині. Вони з Яном відрізнялися. Дуже сильно. Зовнішньо, за характером, я погано знала обох, але могла бути впевненою, що і зсередини вони абсолютно різні. Таких як Вій, самозакоханих дамських угодників, довкола мене завжди була купа, а хлопців, схожих на сіроокого байкера я ніколи не бачила. Він міг бути грубим, особливо з іншими чоловіками, і паралельно посміхатися так, що мій живіт болісно тягнув кудись в бік ядра планети.

Наступного дня я поїхала до Інни близько шостої, разом із абсолютно незнайомим водієм. Куди подівся старий я не питала. Крупний чоловік без натяку на волосся на голові довіз мене до самого під’їзду, абсолютно начхавши на клумбу, яку зачепив правим колесом. Я зніяковіло вийшла з авто, поки він дзвонив батьку, сповіщаючи, що довіз мене, і зустрілася з хмурим поглядом Інни, що чекала біля дверей.

– Привіт. – я поцілувала її в щоку, оглядаючись. – Вибач за це.

– Вона не моя, це сусід саджав, якщо вийде – тухіс лисому. – як по замовленню з дома напроти висунулася сива голова, та заверещала чисто по-одеськи:

– Что ж за зєхєр, уважаємий?! Ви тє іріси саділи?! Вряд-лі дєнєг хватіт, шоб так сєбя вести, так хоть Бога побойтєсь! – подруга похитала головою, пропускаючи мене до під’їзду, а сама крикнула щось про те, що гроші в нього є, а голову як народили, так і загубили. Я широко посміхнулася, хоча й відчувала провину за розтрощену клумбу. Нарешті я почувалася вдома, а не в інкубаторі, як в батьківському будинку. Сумка в долоні не обтяжувала, хоча йти по сходах було важкувато, ліфту тут не було. Інна закінчила обурюватися коли я вже стояла біля відкритих дверей, та кивала Маргариті Олександрівні.

– Так плохо живьотє, шо только в одной рукє сумка? – з усмішкою запитала мене жінка, забираючи торбинку. Я засміялася, обіймаючи її. – Як справи, Оленко?

– Все гаразд, а ось у вашого сусіда, певно, не дуже. – матір Інни нагнулася назад, виглядаючи у вікно в кухні, з якого було добре видно сусідній будинок.

– Якщо гроші не виб’є за клумбу то буде не дуже. – подруга з’явилася за моєю спиною, розлючена.

– Поїхати збирався!

– Я сподіваюся Сьома йому вікно тростиною не розбив?

– Сподівайся. – пирхнула білявка, закриваючи двері.

– Ти сильно не розслабляйся, зараз за куркою підеш. – сказала жінка, вже з кухні. Щось гучно бряцнуло та, схоже, розбилося. – І за парою стаканів.

– Кидай речі, пішли. – зітхнула подруга, просовуючи макітру до дверного отвору. – Гроші.

– З ними і я можу, а ти без них спробуй. – Інна цінькнула, і я закусила губу, щоб не засміятися.

За двадцять хвилин ми вже стояли на привозі, з пакетом винограду який дістався Інні безкоштовно.

– Як ти це робиш?! – не витримала я, споглядаючи замріяного вірменина, що, в свою чергу, дивився нам в слід.

– Роблю що? Грайливо кліпаю? – вона продемонструвала вищеописану дію декілька разів в прискореному режимі, і мої очі зникли, закочені всередину голови. – Я дала йому «свій» номер. – її пальці показали лапки.

– І він віддав тобі кілограм винограду безкоштовно?

– Як бачиш. – дівчина потрясла пакетом перед моїм обличчям, і зупинилася біля прилавку з посудом. – Є такий другий? – її палець вказав на неглибокі склянки з темно-коричневого скла.

– Для вас і третій знайду. – вусато посміхнувся продавець.

– Ще один не потрібен, дякую. – ввічливо посміхнулася подруга, протягуючи гроші. Він не став пропонувати знижку, за що я була вдячна, бо не витримала б третього такого. Єдине, із чим Інні не пощастило – продавчиня м’яса. Чому, в біса, тарілочки та виноград продавали кремезні чоловіки, а м’ясо, яке годину тому бігало – мініатюрна жіночка з нафарбованими губами лише по контуру?

– Ви обважуєте покупців. – хмуро сказала Інна, коли жінка намагалася переконати її, що курка важить два кілограми.

– Ну то купіть там, де не обважують. – дозволила продавчиня, вкладаючи тушку на місце. Поглянувши на подругу, я усвідомила, що без курки та скандалу ми не підемо.

– Я відійду? – пошепки запитала я, коли помітила дідуся недалеко, перед яким стояли антикварні фотокамери.

– Ага. – кивнула Інна, знову доводячи щось, і я прослизнула повз людей, підходячи ближче до фотоапаратів. Саме вони мене цікавили.

– Це справжній Polaroid, не репліка? Вісімдесят дев'ятого року. – я опустилася біля шкіряного чохла, заворожено глядячи на камеру. Абсолютно нова. – З картриджами?!

– Звичайно. – закивав старий єврей, дістаючи фотоапарат. – Перекупив колись у Харкові, вже не знаю де власник її знайшов, але у мене вона пролежала недоторканою з дев’яносто першого. Знаєтеся?

– Так, я, в деякому роді, цікавлюся. – ніяково зізналася я з усмішкою. – Можна подивитися?

Дідусь кивнув, протягуючи мені скарб з чорною поверхнею, яку я обдивилася з усіх боків на предмет тріщин чи подряпин, і нічого не знайшла.

– Дійсно ціла! А знижку зробите, якщо зараз візьму?

– Як на привозі без знижок, беріть за п'ятсот. – ціннику біля неї не було, тому я не могла оцінити скільки він скинув з початкової ціни.

– За чотириста п’ятдесят.

– За чотириста дев’яносто.

– Не вам не мені, шістдесят. – єврей весело помотиляв пальцем перед моїм носом, і таки погодився, забираючи гроші.

– А не покажете, як вставляти? – я нерішуче дістала картридж, але поняття не мала куди саме його опускати. Дідусь натиснув на маленьку кнопочку і цілий механізм виїхав в його бік, зверху якого він поклав основу для майбутнього фото, і натиснув знову, щоб білий папірець зник всередині фотоапарату.

– Дуже дякую! – я широко усміхнулася, вішаючи чохол на плече, але камеру не відпустила. Вона була невеличкою, приємною на дотик. Хотілося зробити кадр, але все ніяк не знаходилося нічого підходящого, аж як я натрапила поглядом на запалену цигарку між знайомих губ. Ян притулився до стіни крамнички, виглядаючи когось, коли я одразу ж підняла об’єктив, хапаючи момент. Дві секунди, і моя рука трусила в повітрі все ще безкольорову фотокартку. Тоді я прослідкувала за поглядом хлопця, натрапляючи на другу знайому фізіономію. В руках Матвія була якась металева штука, він стояв біля іншої продавчині, вона торгувала сиром та ковбасами, і доводив, що ваги неправильно вимірюють. Я засміялася собі під ніс. Дивовижно.

– Такі Бога раді, бєріте, дєвушка, только нє дєлайтє мнє бєрєменную голову!

– Мерсі. – задоволено кивнула Інес.

– Приходьте ще. – неприродно розтягнула губи продавчиня, очевидно, вона не дуже бажала бачити Інну знову. Але людям з чистою совістю життя не давало зустріти мою подругу на шляху, тому якось мені не дуже співчувалося. Білява голова повернулася до мене, і замерзла, глядячи на циганську пику, а коли я подивилася – зрозуміла, що вони дивляться на одне одного так, ніби мали якийсь спільний секрет, причому достатньо вагомий, так дивилися виключно учасники загадкових вбивств. Ну чи крадіжки чогось серйозного. Або просто два любителі драматизувати, тому що судячи з виразу обличчя хлопця, він був готовий зомліти від одного виду моєї подруги. «О так, вона оказувала такий ефект на усіх, ти не виключення» - хотілося сказати мені, але замість цього я опустила очі на проявлений кадр і майже підстрибнула з вереском. Кольори були трохи жовтуватими, але якість була прекрасна, я могла роздивитися тліючий кінчик папіроси в пальцях Яна. Той дивовижним чином помітив мене, його очі на мить здивовано оглянули мою статуру, а потім посміхнулися разом з ротом. Я помахала хлопцю долонею, в якій тримала знімок, і запізно зрозуміла, що він може побачити, але прищурені очі натякали мені вже вкотре, що у нього проблеми з зором. Цікаво, він носить окуляри? Деякі виглядають досить сексуально на обличчях чоловіків. Я різко втратила веселощі, повертаючи голову в іншій бік.

Я не повинна думати про нього в такому сенсі.

Але чому ні? Він був привабливим. Якщо замислитися, то між нами не було спеціальних обов’язків, ми й цілувалися всього пару разів в один вечір. Чому я не мала хотіти його? Бо моя цнота була важливою. Це я знала виключно з натяків тітки з батьківської лінії, яка проводила зі мною бесіду про статеві акти у чотирнадцять років.

Але батько збирався відправити мене на навчання.

Я обіцяла собі жити так, як хочу.

Якщо знатиму, що поїду до Харкова – подумаю про близькість з ним. Така думка, навіть просто теоретична, змусила мої щоки забарвитися червоним до самих скронь. Я дійсно це уявила? Я уявила.

– Пішли. – в полі зору різко з’явилася Інна, хапаюча мене за руку. Ми губилися серед людей, і біля виходу я озирнулася, помітивши тільки очі Матвія серед купи їжі, дрібничок, посуду та продавців. Він стояв там, доки ми взагалі не зникли за поворотом.

– Ти чого? – здивувалася я, помітивши злі сльози в її очах. Інна вміє плакати? Я не бачила її сліз з... та ніколи! Мені закортіло піти назад, та набити йому пику, хоча ще й не з’ясовано за що. – Він скоїв щось дурне?

– Ні. – похитала вона головою, ковтаючи.

– Інна, ти ніколи не плакала при мені. – обережно вимовляю, коли бачу як вона витирає очі. – Щось сталося, коли він відвозив тебе додому? – вона закусила губу, відводячи погляд. – Інна.

– Ми... Ми поцілувалися. Точніше це було двічі, тоді, і ще раніше, я повернулася з Києва в той вечір. Мама пішла в нічну, а я йшла додому зі знайомим, ну, ти знаєш. – вона трохи усміхнулася. Я знала, звичайно, у неї були «знайомі» на всі випадки життя. «Валя-таксі», «Артур-не-бери-слухавку», «Вітя-безкоштовний-алкоголь», ну і далі по списку. – Ось... І ми майже дійшли до світлофору он того, – подруга показала на три віконця різних кольорів понад дорогою на іншому кінці вулиці. – коли біля нас зупинився червоний байк.

– І що? – не витримали мої нерви, коли вона знову почала кусати губи.

Інна

Я посміялася з якогось тупого жарту, коли почула звук двигуна і зупинилася в парі метрів від чорнявого лиха біля бордюру. Матвій стягнув шолом, окидаючи поглядом хлопця поряд зі мною, і з усмішкою сказав:

– Новий трахаль?

– Перепрошую? – очуміло вимовила я, глянувши на Микиту. Він з глузду з’їхав?

– Ти його знаєш? – перепитав хлопець, насуплюючись. О ні.

– Вперше бачу. – брешу і не червонію. – Ймовірно, Ви мене з кимось сплутали.

– Ймовірно. – тільки ширше розтягнув рота Матвій. – Якщо Ви не крутите дупою перед купою збуджених чоловіків, то дійсно, помилився.

– Раджу вибачитися. – закатуючи рукави сказав Микита, і я схопила його за руку.

– Все в порядку.

– Що це за інфузорія, Інна? – наче ми десяток років з гаком одружені запитав чорнявий. – Він хоч два класи закінчив?

– Злізай з коня, розумник, зараз побачиш скільки і чого я закінчив.

– Я розмовляв не з тобою. Якщо ти хотіла просто з ким-небудь, то у тебе був мій номер. – мене наче вдарили по обличчю.

– Я не збираюся ні з ким з вас спати, ідіот. – прошипіла я.

– В сенсі не збираєшся? – тупо витріщився на мене кучерявий.

– В прямому. Ти просто проводиш мене додому.

– Але я думав...

– Передумуй. І на сто вісімдесят в бік ринку. – вступився Матвій, і у мене почала гудіти голова. Я хотіла спати і їсти, в потягу це зробити не вийшло, а тепер у мене зріла бійка перед носом. Цей вечір вже не міг стати гірше.

– То ви, таки, знайомі. – пробуркотів Микита, глядячи на мене як на брудну хвойду. – Тобто з ним ти не проти, так?

– Агов, я сказала – ні з ким. Ви обидва два твердолоби, їдь куди їхав, а ти шуруй додому, я далі сама впораюся.

– Вона правильно сказала, шуруй додому, хлопчику. – чорнявий зліз з байку, підходячи до мене. – Я проведу, пішли.

– Нікуди я не піду, ти хто такий, щоб спочатку ігнорувати мене, а потім коїти таке? Я давала привід так розмовляти зі мною? Я нічого не обіцяла жодному з вас.

– Щасливо залишатись. – махнув руками Микита, і дійсно пішов. Я зітхнула. Тепер другий.

– Новий трахаль? Серйозно? А у мене є старі? Ти мене вдруге в житті бачиш, чи це у тебе такий спосіб спілкування з усіма жінками?

– Не ображайся, я просто хотів здихатися цього ідіота, але й ти не виглядаєш як хтось...

– Як хто? – скрикнула я, відчувши гіркоту в роті.

– З твоїм спілкуванням та манерою одягатися...

– Ну то видери собі очі і заший вуха. – я штовхнула його в груди, хоча хотіла вдарити по обличчю. Виродок. – Сказати тобі як ти виглядаєш? Хрін, який готовий трахати все, що рухається, ось ти хто. І це ще лагідно.

– Добре, я зрозумів. – дав задню Матвій, але було пізно.

– Ні, не добре, як ти хотів мене назвати? Лярва, хвойда? Хто? Якщо я така безвідмовна, чого ж тоді не віддалася тобі там в клубі?! І не смій мовчати, коли я запитую! – я неочікувано втратила можливість говорити, коли щось здавило мої губи, волого розкриваючи їх. Він.цілував.мене. Щоб його біси забрали. Мої очі широко розкрилися, коли він так само різко мене відпустив. Незрозуміло звідки з’явилася мутна пелена, що перекрила мені вид. – Не пам’ятаю, щоб дозволяла себе цілувати. – і в наступну мить я вдарила його так сильно, як тільки могла. По обличчю. Моя долоня горіла, його голова смикнулася в бік, стискаючи зуби.

– Згоден, заслугував. – підняв він долоні. – Але більше так робити не раджу.

– Інакше що? Вдариш у відповідь? Ти, альфа самець клятий, у мене був гарний вечір, поки не вилізла твоя пихата дупа.

– Прекрасний був би вечір, якщо б він почав лізти до тебе? Якщо тебе не зустрів батько чи брат, я припускаю, що вдома або нікого, або мати, і не факт, що ти б докричалася. Ти подумала про це?

– Чому я взагалі досі з тобою розмовляю?! Це не твоя справа хто до мене лізе, сам кинув мене до чорного списку, як дурепу, а тепер...

– То це тебе так образило? Я виправлю це, не хвилюйся, це була не моя ініціатива, щоб ти опинилася там. Давай мені руку, показуй будинок.

– А ключі не дати? – я покрокувала вперед, оминаючи його, але пара секунд, і ми йшли нога в ногу. – Залиш мене в спокої.

– Я ж мовчу. Просто хочу переконатися, що це була єдина твоя неприємність на сьогодні.

– Ти – моя найбільша неприємність. Геть пішов.

Він мовчки сунув руки в кишені, йдучи поряд, та не дивлячись на мене. Я б хотіла поблукати та заплутати його, але дійсно хотіла спати. І губи поколювало від того поцілунку, але я відмовлялася від думок, що він був досить непоганим. Я цілувалася всього п’ять разів, це не так багато, але варто визнати – Матвій рішуче зайняв друге місце в списку. На першому був мій перший поцілунок, і я б ніколи не віддала це місце якомусь ідіоту на кшталт цього.

– Ось цей. До побачення. – я дістала ключі, стомлено рухаючи пальцями, і вже за закритими дверима простогнала від злості. Вдома мені довелося висунутися з вікна, струшуючи попіл з цигарки униз, коли я помітила, що цей пройдисвіт досі стоїть біля входу в двір, розмовляючи зі слухавкою. Коли він підняв на мене погляд, я продемонструвала йому середній палець, і кинула цигарку під вікна на бетон, хоча хотілося б - йому в голову.

Ми підійшли до під’їзду, коли Інна закінчила говорити, та зиркнула на свої вікна.

– При матері про це ані слова, вона і так багато бачила. В кімнаті розповім. – пообіцяла подруга, і я пошепки обурювалася на сходах між першим та другим поверхом.

– Треба було по яйцям йому дати.

– Наступного разу так і зроблю. Хоча я б воліла, щоб його не було. – ми зайшли до квартири та одразу чкурнули до кімнати з кремовими шпалерами, де на підлозі стояв великий букет. Моя щелепа трохи опустилася, але я майже одразу повернула її на місце, сідаючи на ліжко. Вау.

– Ні, мамо, ми не хочемо. – крикнула подруга, закриваючи двері. Вона помітила мій погляд, та скорчила гримасу, ніби посеред кімнати лежала купа з фекалій, а не квіти. – Це те саме «багато».

– Від кого? – пірнаючи носом в сині квіточки запитала я. Пахло приємно до того моменту, як подруга не розповіла мені про подорож із Вієм додому, як він переконував її поїхати до нього, щоб «гарно провести час» та про їх розмову на перегонах, і врешті-решт ми знову повернулися до їх останньої зустрічі. Я дізналася про всі подробиці, перш ніж винести вердикт:

– Я відріжу йому член.

– Тихо. – шикнула подруга. – Ти не дослухала. Заходжу я додому...

Інна

Моя рука закрила двері так тихо, як тільки могла, коли очі натрапили на матір з якимось дивним виразом обличчя. Ніби вона бачила в мені абсолютно іншу людину, незнайому їй до сьогодні.

– Що він зробив? – я застигла, розуміючи, що вона чула якусь частину нашої розмови.

– Що ти чула?

– Багато чого. Інна, скажи мені що зробив цей... йому взагалі скільки років?

– Нічого з того, про що ти могла подумати. Він просто досить активно намагався привернути мою увагу, і образив в одній з розмов. А років... – я намагалася виглядати переконаною, ніби точно знала цифру, хоча поняття не мала скільки йому насправді. – двадцять два.

– Він виглядає трохи старшим.

– Знаю. І я не збираюся зустрічатися з ним чи щось подібне. І квіти з кофтою викину зранку.

– Не треба викидати. – похитала мама головою, діставаючи величезну вазу з шафи. Звідки вона у нас взялася? – Просто розповіси мені усе в подробицях. Будь ласка. – вимовила вона, коли ми залишили букет в моїй кімнаті, а самі лежали на її ліжку. Я обійняла її, розповідаючи більш гуманно, ніж відбувалося насправді, уникаючи його натяків на мою легку поведінку та таке інше.

– Ми познайомилися в той вечір, коли я думала, що ти спиш, і пішла гуляти.

– В котрий з? – посміхнулася вона, оглядаючи мене.

– Ти знала про інші?!

– Звичайно я знала, за кого ти мене приймаєш? Мені що, сімнадцять не було? Тільки після однієї з таких прогулянок ми повернулися вдвох. – я підтиснула губи, знаючи продовження цієї історії.

– Тому ти слідкуєш за моїми затримками? – мамині питання завжди напружувати мене, але я знала, що не можу бути вагітною, тому заспокоювала її кожного разу. Але вона дійсно спокійно зітхала тільки коли знала, що у мене почався цикл. – У мене ні з ким... Ну ти зрозуміла.

– Ти завжди це кажеш. – прикрила вона очі, і я щільніше обійняла її.

– Бо це правда. Для мене це важливо, я б не стала безвідповідально займатися чимось подібним. – в наступну мить я прикусила язика. – Пробач.

– Ні, ти маєш рацію, це моя помилка, але завдяки їй у мене є найгарніша дівчинка на світі. – коли мама поцілувала мене в маківку, я остаточно заспокоїлася. Криза обійшла нас боком. – Обіцяй не повторювати моїх помилок.

– Обіцяю. Народжу в тридцять.

– Домовилися. – на мене знову обрушився поцілунок, і я посміхнулася. Але ненадовго. – Щодо цього Матвія...

– Мамо, я знаю, з ним не спілкуватимуся.

– Я не про це. Він виглядав дійсно як людина, що усвідомила провину. Врешті-решт ти сама сказала йому не наближатися, але пробач його, це не зробить ситуацію гірше. Деяким людям потрібно знати, що на них не тримають злість та образу.

– Я пробачила його ще до того, як він прийшов з квітами.

– Добре.

Я відчувала, як неприязнь до Матвія росте всередині мене, хоча він і вибачився. Ким він себе вважав? Та чхати на нього, ким він вважав мою подругу? Я прекрасно знала, що вона могла маніпулювати, іноді поводитися, як справжнє стерво, але Інна, насправді, такою не була. Вона захищалася, і якщо потрібно було – вицарапувала очі, а потім залишалася на самоті і біс знає що відбувалося в її голові в такі моменти. Я билася декілька років, щоб упевнити її, що вона має бути поряд із добрим хлопцем, який зможе допомогти їй балансувати з цією тихою злобою на чоловіків, яка іноді жерла Інну зсередини через її батька та першого хлопця. Я схопила її долоню, намагаючись зрозуміти, що вона відчуває до цього ідіота, щоб допомогти.

– Ніякі вибачення на колінах не мають закреслювати в твоїй пам’яті момент, за який він вибачається. Скажи мені, що не розглядаєш можливість мати з ним щось... більше. Будь ласка.

– Звичайно, ні. А що до Яна? – мої щоки забарвилися надто швидко. – Що значить цей вираз твого обличчя?

– Ми цілувалися один раз. – сказала я, кусаючи себе за щоку зсередини.

– Ніби я не здогадалася, коли ви вдвох зникли і повернулися за двадцять хвилин. – це її «я-знала» обличчя іноді доводило мене до сказу.

– Тебе взагалі можна здивувати?

– Можна, якщо ти подзвониш мені, і скажеш, що позбавилася цноти з ним. – я глибоко зітхнула, ховаючи усмішку. – Що?

– Я думала про це. – зізнаюся. – Але я надто погано його знаю.

– Дійсно, це важливий крок, до того ж... Він в цій вашій Коза Нострі китайського розливу. Це не поставить тебе під загрозу?

– Якщо він розповість батьку – ще б пак. Але при умові, що він мовчатиме, то все буде в порядку. Я гадаю. Повірити не можу, що я думаю про таку можливість. – прошепотіла я, згадуючи наш поцілунок вкотре за сьогодні. Він цілував так, що мені хотілося віддати йому таку перевагу, як моя цнота, бо навряд чи я могла зустріти когось, більш вартого неї.

Ми повинні були спати, як мінімум, вже годину, бо була перша ночі, і матір Інни заснула о десятій, але ми обговорювали свої плани на майбутнє, знаючи, що тільки в однієї з нас є можливість здійснити свої.

– Ти змусиш їх цілувати твої ноги в суді. – сміялася я тихо, і подруга активно кивала мені, протягуючи бутерброди з салямі, які ми вкрали з кухні.

– О так, змушу. Після закінчення університету я одружуся з якимось прокурором, та житиму задля власної насолоди. А ти?

– А що я? – мені не вдалося втримати власну печаль всередині, вона вилилася назовні тихим сміхом та зітханням жалю.

– Уяви, що ти не зв’язана з усієї цією маячнею, давай, думки матеріальні, ти маєш розповісти мені чого бажаєш.

– Добре. Я б хотіла вступити до Консерваторії. – мій голос став нижче, ніби я сама боялася цієї мрії. – Присвятити себе музиці. Можливо, вчити інших.

– Ти так і не грала після тієї розмови з батьком? – обережно запитала Інес, лягаючи на мою руку.

– Ні, фортепіанної стоїть мовчки ціле літо.

– Це печально. Коли ти граєш, тобі стає краще.

– Ні, навпаки, я граю якщо добре почуваюся. А коли ні – забуваю про фортепіано, ніби лишаю його до більш добрих часів. Не знаю навіть, якщо не музика, то що... У мене немає ідей, таке враження, ніби я безвідповідальна щодо свого майбутнього. – розчаровано вимовляю, та опиняюся в теплих обіймах із запахом легкого квіткового шампуню.

– Це не твоя провина, і іноді життя самостійно розставляє все на свої місця. Просто дай йому і собі потрібний час. Можливо, все складеться більш ніж прекрасно.

– Гадаєш, потрібно пливти за течією?

– Знаю. Хоча, я не прихильниця подібного стилю життя, люблю планувати, як і ти, але у нас різні ситуації, різні боки реальності та можливості. Але я з тобою, так було завжди. Пам’ятаєш? – вона протягнула мені мізинчик, смикаючи їм. Я обхопила її палець своїм, підносячи спочатку до губ подруги, а потім до своїх. Цей дивний ритуал благословення створився перед якоюсь контрольною роботою, (за неї ми обидві отримали найвищій бал з класу врешті) і ми завжди робили це, коли не знали, як інакше підтримати одна одну. Вона цілувала мій палець, а я – її.

– І до біса...

– Їх усіх. – закінчила Інна, все ще обіймаючи мене. – Ти сильна.

– Чому? – втомлено видихнула я, засинаючи.

– Бо я хочу бути схожою на тебе іноді. Ти здаєшся дуже м’якою, але я пам’ятаю, що ти здатна розірвати на шматки будь-кого, щоб захиститися.