10. Хованки опівночі

10 липня 2010 р.

Марк поставив собі чітку мету: прочитати ці книги за якомога менший проміжок часу. Тому тепер кожна вільна хвилина була лише цим і заповнена. Читав скрізь. На горищі. На кухні. У себе в кімнаті. На лавці біля будинку або прямо на сходах біля дверей. Бо: «Скільки можна сидіти у чотирьох стінах? Ти вже весь блідий».

Сем вкотре посварився з Агатою. І з метою протесту засів удома, всіляко відмовляючись із нею навіть розмовляти. Чи сильно засмутився цим Марк? Думаю, відповідь очевидна.

Так, він вважав їх за своїх друзів. І попри всі недоліки цієї дружби, йому приємно проводити з ними час. Але і не бачачись з ними по кілька днів або тижнів, не сильно страждав. Компанія самого себе була такою ж, або навіть приємнішою.

Марк був би на сьомому небі від щастя, якби ще не заважали його планам. Однак однією великою перепоною на шляху до мети: «дві книги за два дні», став дідусь.

Дідусь працював графіком три на три дні. Коли він на роботі, Марк спокійно займався, чим тільки захоче. А іноді ввечері вислуховував невдоволене бурчання. Зазвичай з приводу того, чому їжа в холодильнику стоїть як і стояла. Або ж чому він не зробив багато обіцяного прибирання. Назвати це можна саме бурчанням. Легкі нотки розчарування в голосі та сумне обличчя. Така форма для Марка все ще залишалася незвичною. Тому що за рік складно відвикнути від страху очікування, що будь-якої хвилини може піднятися крик. Однак відсутність хоч крихітного підвищення голосу все ж сприяла, що Марк відчував сильну провину, та ще й незрозумілий посмак, що це ще не кінець.

А тим самим каменем на шляху до цілі була ніч. Марк завжди вважав і намагався довести дідусеві, що великої потреби у сні він не має. Навіть якщо проспить від сили кілька годин, то почуватиметься нормально. Дідусь на цю брехню не вівся і намагався всіляко зменшити нічні сеанси читання.

Контролював куди саме йдуть батарейки, і де вночі знаходиться єдиний у будинку ліхтарик. Марк давно усвідомив свою помилку, що не забрав із собою з квартири свою колекцію ліхтариків. Того дня він їх просто не знайшов. А той єдиний, світив настільки яскраво, що ховатися під ковдрою, не було сенсу. Адже основне світло в кімнаті й те тьмяніше. Тому Марк одразу відкинув цю ідею, на зло старшому родичу.

Однак, крім сильно помітної основної люстри, він мав ще один варіант. Настільна лампа. Світить добре, щоб нормально бачити літери, але освітлює тільки куточок письмового столу. Марк усім серцем вірив, що знайшов ідеальну лазівку.

00:14

Остання перевірка на наявність Марка в ліжку пройшла трохи понад три години тому. Дідусь давно спить. Стіни в будинку як картонні, тому якщо безшумно підкрастися до дверей, можна почути його тихе похропування.

Їхні кімнати розділяє лише вузький коридор. Двері в дідусеву завжди відкриті. Тож орієнтуватися потрібно по матрацу. На кроки реагувати вже запізно.

Залишалося трохи менш ніж двісті сторінок, і шоста книга із циклу буде прочитана. Марк схилився над письмовим столом, швидко бігаючи від слова до слова очима. У голові, як на стіні від проєктора, показувалися яскраві події, що з кожним абзацом затягували все сильніше. Спина починала потроху боліти. А в районі лоба при кожному морганні неприємно пульсувало.

Кожне поскрипування матраца змушувало його здригуватись і прислухатись, чи не посилився звук.

І ось скрип став гучнішим. Марк якомога тихіше вимкнув лампу і навшпиньки попрямував до ліжка у кутку кімнати. Відвернувшись до стіни, він прислухався. В коридорі клацнув вимикач, і відчинилися двері ванної.

Серце стукало надто голосно, що кожен удар віддавався у вухах. Марку здавалося, що зараз дідусь почує цей стукіт і зайде.

У коридорі клацнув вимикач, і двері у ванну зачинилися. Марк, сам того не помічаючи, затримав подих. Цифра за цифрою. Він подумки рахував, чекаючи, нарешті, почути скрип матраца, і з полегшенням видихнути.

10. 20. Він стоїть у коридорі? Марк не міг пропустити чи не почути скрипу.

Двері з уривчастим клацанням відчинились. Він щосили заплющив очі. Постарався глибоко і рівно дихати.

Джеймс стояв у дверях, поклавши руку на одвірок.

Не дуже щільна штора тремтіла від легкого подуву вітру з відчиненого вікна. Очі Джеймса нарешті звикли до темряви та звернули увагу на відкриту книгу на столі. Вітер повіяв сильніше. Сторінка перевернулась.

Якщо пам'ять не підводила Джеймса, то книга була закрита і лежала зовсім не на столі, коли він востаннє заходив до кімнати онука.

― Я в тебе їх скоро на ніч забиратиму, ― тихо промовив він і, зачинивши двері, пішов спати.

Марк перевернувся на спину. Втупився в стелю і зітхнув. Його переповнювала злість на себе, що запізно згадав про головний доказ. А коли емоції трохи вщухли, у голову полізли роздуми про новий план. Геніальна ідея так і не прийшла. Марк заснув раніше

* * * * *

11 липня 2010 р.

Поодинокі бджоли кишіли над клумбою.

Норі струсив комашку з руки та продовжив акуратно висмикувати бур'яни між квітами. Полудневе сонце обпалювало все довкола. Через що на вулицях та у дворах людей практично не було. Однак така погода не зупинила Норі надіти в'язаний светр і вийти полоти під самі промені. Він вважав це лише плюсом обставин. Погріти кісточки ніколи не завадить.

Він посунув маленького дерев'яного стільчика, переходячи до наступного клаптика землі.

― Навіщо ти їх рвеш?

Норі швидко прибрав руки з клумби, піднімаючи їх вгору.

Амея з опущеними бровами та відкритим ротом у застиглій фразі підійшла ближче

Норі спробував пом'якшити ситуацію. Його губи зігнулися у легкій усмішці, тоді як у голові у прискореному темпі вигадувалися вибачення. Він зазирнув у вічі дружини. Вона виглядала, наче ось-ось сльози потечуть її зморшкуватими щоками.

― Що я не так зробив?

Амея насупилась і відвернулася. А наступної миті схилилася над клумбою. І відокремила рукою одну рослину від купи таких самих

― Це квіти. У них стеблинка товща і на вигляд щільніша. А це бур'ян. Ти зовсім їх відрізнити не можеш?

Амея підвела очі на Норі. Той знову подивився на ділянку клумби й винувато усміхнувся.

― Вибач. Я не хотів.

― Ого. З чого це ви, тату, вирішили пізнати мистецтво садівництва?

Вони обоє обернулися на голос. Висока і худа жінка, що явно виглядала молодшою за свої роки. Азійська зовнішність і темне довге волосся, зав'язане у високий хвіст. Вона зчепила руки в замок за спиною і повільно постукувала маленькими підборами туфель по викладеній каменем доріжці.

Вона взяла Амею в теплі обійми та розкрила руки для таких же з Норі. Він проігнорував цей жест і потягнувся до землі за своєю палицею.

― Якщо ти знову приїхала на дві години, то я з тобою і розмовляти не буду.

― Сьогодні я приїхала з ночівлею

Норі підняв здивоване обличчя

― Дайно сюди руку, ― спершись на руку доньки, він підвівся і міцно обвив її руками. ― Амеє, сьогодні свято. Наша Юріко все ж таки згадала, що в неї є батьки

― Оу, тату, я приїжджала тиждень тому. Вас це не бентежить?

― Так-так-так. Приїхала аби тільки Ліну завезти та одразу ж поїхала. Це не враховується, ― сказала Амея та зачимчикувала до дверей

― Ліна зараз вдома? ― пошепки спитала Юріко в батька, коли Амея зникла за дверима

― Начебто так. Десь на другому поверсі бавиться.

― Добре. Я її завтра вранці додому заберу. Так треба. Потім все розповім, тільки щоб мама не чула. Гаразд?

Норі зміряв її очима. Закульгав слідом за дружиною, похитуючи головою і цокаючи язиком. Юріко зітхнула

Почувши від бабусі новини, Лінда кинула усі свої справи та кулею помчала на перший поверх. Вона вже встигла скучити за мамою, хоч і минуло так мало часу.

З радісним вереском вона налетіла на неї, обвивши руками талію і притиснувшись головою до її живота.

― Ох. Обережно. Ти мене зараз розчавиш

― Ні. Не розчавлю, ― Лінда вивільнила маму з міцної хватки й одержала поцілунок у лоба. ― Ти просто так приїхала чи у справах?

― Я розповім усе трохи пізніше. Це буде тобі маленьким сюрпризом

― Ну! Скажи зараз

― Потім. Все потім. Трохи терпіння

Юріко попрямувала на кухню, де вже займалася маринуванням м'яса Амея, а Норі вмостився чистити овочі. Лінда рушила за матір'ю.

― Мамо, необов'язково влаштовувати величезну вечерю. Я поїду, а ти тільки продуктів переведеш

Амея повернулася до неї, піднявши ніж у руці вгору. Юріко трохи відскочила назад

― Давай ти будеш різати цибулю і мовчати, — вручила дочці ніж. ― Ось там, тато її вже почистив. Працюємо і не ліземо

Юріко миттю глянула на Лінду, яку дідусь вчив правильно чистити картоплю. За її виразом обличчя було видно, наскільки вона «рада» цьому заняттю.

Нещодавно пекуче сонце поступово опускалося за обрій, фарбуючи небо у відтінки помаранчевого та рожевого. У їдальні запалили люстру з надто яскравим свіченням. Невеликий білий стіл укритий ніжно-блакитною скатертиною кишів їжею. У деяких кутках дивовижно, як ніяка тарілка ще не полетіла на підлогу.

З набитим ротом Лінда намагалася чітко розповідати про нові події у житті. Юріко уважно слухала, підперши підборіддя рукою. А Амею тільки злила така поведінка онуки. Вона намагалася знайти будь-який спосіб, щоб її виправити.

― Лінда, ― з нотками злості вимовила вона

― Ну шо таке? ― Лінда швидко пережувала і знову повернулася в бабусі. - Так нормально?

Амея невдоволено видихнула, акцентуючи поглядом на руках онуки

― Що?

― Лікті

Лінда відвернулася і закотила очі, не прибираючи ліктів зі столу. Це викликало легкий смішок у Юріко. Коли ж і її покрили таким самим незадоволеним поглядом, вона випросталася на стільці, прибираючи руки зі столу. І очима натякнула донці повторити за нею. Лінда знехотя, але повторила

― Так. А ще я з Марком подружилася. Він також "Гаррі Поттера" читав. Тільки у нього останніх двох книг не було, і я дала йому свої на якийсь час. Потім круто буде обговорити

― Який Марк? ― Лінда не дивилася на бабусю, але тільки від її тону стало моторошно. Вона забула, що говорити про хлопчиків при бабусі небезпечно для життя

― Я сказала Мері, а не Марк, ― її пальці промацували нижнє мереживо сукні, а злякані очі намагалася своїм існуванням натякнути дідусеві допомогти їй.

― Амеє, не заводься. Я тебе прошу

― Я не заводжуся. Просто здивована як вам начхати, з ким там гуляє ваша онука. І донька

― Марк це одинадцятирічний хлопчик. Він їй ще фізично зашкодити не може

― А, тобто ти вважаєш, що це нормально?

Лінда смикала ногою під столом, похнюпивши голову. Вона дуже боялася, коли бабуся починала так говорити з дідусем

Юріко голосно зітхнула

― Мамо, їй десять років. Діти ще в такому віці про таке не думають. Заспокойся. Ти рано б'єш тривогу

― Та ти що? Не думають? А я чула про один випадок

Виделка голосно стукнулася об тарілку, переводячи їхню увагу на Норі. Він розім'яв великими пальцями скроні, а потім з огидою глянув спочатку на дружину, а потім на дочку. Зазирнувши у маленькі налякані очі, він обережно усміхнувся

― У мене від цього всього вже голова боліти починає, ― він обернувся на настінний годинник, який майже відбив пів на дев'яту. ― Лисенятко, йди вже, мабуть, у ліжко. Та будемо розходитись. Пізно

* * *

Дорогою неподалік промайнула машина. Комарі над вухом співали свою улюблену пісню, а сусідський собака голосно завивав.

Юріко зробила ковток чаю. Підтримуючи ногами легкий темп гойдалки. Збоку почулися знайомі кроки. Обережно крокуючи перевальцем без тростини, Норі підійшов і сів поруч.

Вони сиділи мовчки, насолоджуючись нічною прохолодою та вслухаючись у сторонні звуки.

― Ох. Розповідай, давай. Чого тобі так закортіло її забрати?

― Як сказати. Мені довелося переїхати на якийсь час до однієї моєї подруги. У господарки квартири з документами проблеми вийшли. І мене попросили з'їхати. Чим швидше, тим краще. Подруга ця також розлучена. Донька трохи від Ліни молодша. Тож вирішила зараз забрати. Нехай познайомляться. А там плани дещо зрушили. Може, раніше трохи поїхати вийде.

― Ти все ж таки думаєш, що їхати одній безпечно?

Юріко всміхнулась і зробила ще один ковток чаю

― Так. По-перше, це не дика місцевість. Невеликий готель із купою таких самих відпочивальників, як і ми. А по-друге. Тату. Ви, напевно, забули, що ваша маленька дівчинка вже доросла і може за себе постояти в разі чого. До того ж я збираюся вмовити подругу поїхати з нами. Я їй уже казала. Ще думає

― Поки діти гратимуть десь осторонь, збираєтеся собі нових чоловіків знайти?

― Цікаві ви, тату. То боїтеся мене одну відпускати, то хочете, щоб я там чоловіка знайшла? А може, я не хочу собі нового шукати. Два роки чудово живу і нікого мені треба.

― Так. Я подивлюся на тебе, коли Ліна у вісімнадцять поїде і будеш ти сама

― Не починайте. До речі, про сама. Мені позавчора Адам дзвонив. Каже, що ти його до Ліни не пускаєш

Брови Норі обурено підскочили вгору

― Звичайно, не пускаю. Я не хочу, щоб це руде опудало ходило по моєму дому

― Тату, він її батько. Він має на неї таке ж право, як і я

― Батько? Який з нього до дідька батько? Нагадай мені, коли воно востаннє платило аліменти? Три чи шість місяців тому?

― Не повірите. Сьогодні вранці половину боргу надіслав

― Та ти що? Точно в лісі щось здохло

Вони трохи посміялися. У ноги впивались комарі. А десь далеко коти почали бійню. Норі та Юріко знову мовчали

Юріко стиснула губи в майже рівну лінію і зітхнула

― Тату, у мами все частіше ці заскоки з'являються?

Норі хмикнув і, крекчучи, зручніше вмостився на гойдалці.

― Сьогодні тричі було. Вранці доводила, що їй підмінили зубну щітку. Говорить, червона була, а не зелена. Потім на клумбі. Хоч я у квітах і не спеціаліст, але вона сама до цього їх висмикувала як бур'ян, а як я поліз, так вирішила, що квіти. І ввечері

― Вона хоч пігулки пити не відмовляється?

― Ні. Але толку від них ніякого. Що не п'є. Відчуваю, ми з нею ще довго мучитимемося. Ліну шкода тільки. Вона її любить. А мені все страшніше їх одних залишати, ― у грудях неприємно здавило. Норі втупив стомлений погляд на маленьку жабку, що проскакала біля його ноги та зникла в клумбі.

― Тату

― Ні, Юрі, ні. Я не хочу. Воно їй не допоможе. Скільки разів намагалися. У мене сил їздити до неї просто не вистачить. Я нормально ходити можу. Година-дві прогулянки, а коліна вже ниють. Та й морально не витримаю до неї туди їздити. А не їздити, то помре собі сама, а я себе звинувачуватиму. Нехай краще так, — його губи смикнулися в легкій усмішці. — Я ж присягався начебто. І в горі, і в радості

― Тату, заспокойтеся

― Спокійний я. Хай буде, що буде. Не хочу я її, звісно, пережити. Все життя думав, що навпаки буде. П'ятнадцять років різниці все-таки. А тут так сталося. Скільки вже лишилося. Може вона в мою другу онучку після смерті переродиться

― Яку другу онучку?

― Ну як яку? Ти поїдеш на відпочинок...

― О ні. Так, тату, заспокойтесь. Не ховайте маму завчасно та насолоджуйтесь однією онукою

― Так-так-так. Поживемо побачимо

Останній ковток осушив дно чашки. Великий товстий кіт виглянув із клумби й помчав ще швидше крізь квіти, під обурені крики Норі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.