3. Книгарня з жовтим дахом

17 серпня 2009 р.

Усередині будиночок виявився досить просторим. Марк завжди боявся залізти всередину, бо думав, що дошки можуть спокійно тріснути під його вагою. Тому така величезна кількість всілякого мотлоху, розкиданого по всьому периметру, його, м'яко кажучи, здивувала.

Навпроти входу стояло кілька дерев'яних ящиків. Пара порожніх, інші ж були наповнені згортками дроту різних кольорів і товщини, якимись незрозумілими пластмасками, короткими металевими трубками та багатьом іншим. Також навколо цього всього валялося дуже багато батарейок.

В іншому кутку лежали два мішки з яблуками. Зовні вони виглядали досить важкими.

На деякі запитання у своїй голові Марк знайшов відповіді. Однак на їх зміну прийшло ще більше нових.

Біля дверей висів саморобний гамак. Гамаком назвати це складно, просто смугасте простирадло, прибите до двох стін цвяхами. Всередині гамака лежали два пледи. Марк замислився. Чи не живе тут хто?

— Бу! — крикнув Сем йому на вухо, штовхнувши у плече.

Марк підскочив. Він знову надовго застиг у роздумах і забув, що не один.

— Агата, звичайно, казала, що ти людей боїшся, але я не думав, що настільки, — реготав Сем. Він сів у гамак і вичікуючи дивився на Марка.

— Нікого я не боюся, — холодно промовив той, насупивши брови. — Якщо до тебе так само підкрастися, то ти теж злякаєшся.

Він перевернув один порожній ящик і сів на нього.

— Та ти що, правда? І навіть Агату? — його рот зігнувся в задоволеному вискалі.

— Чого мені її бояться? — Марк відчував, до якої теми його повільно ведуть.

— Досить дурити. Визнай, що ти її боїшся. Коли вона поряд у тебе одразу очі мов тенісні м’ячики та руки трясуться. Я сам бачив. Зараз тебе щось так не ковбасить, — він замовк і на мить втупився в одну точку. Куточки його губ швидко здійнялися вгору. — Ти...

— Закрий рота! — крикнув Марк, сам здивувавшись своїй різкості. — Закрий. Рота. — тепер уже спокійно промовив він окремо кожне слово.

Сем широко посміхнувся. В його очах горіли вогники.

— Закохався, закохався.

— Ні в кого я не закохався, — відрізав Марк. — Вона мене дратує.

— Ага, так я тобі й повірив, — знущально промовив Сем і потягся за яблуком. — Доведи спочатку, тоді й поговоримо.

Марк здивовано підняв брови.

— Як?

— Як? Ось прийде вона. Зможеш її послати — повірю. На твоєму місці я б давно це зробив, — він притулив спину до холодної стіни.

— Ти зараз серйозно? — Марк придушив смішок.

— А що? Боїшся, що твоє кохання образиться?

— Ще чого. Робити мені більше нічого.

— Слабак, — Сем кинув у ящик поруч із Марком недогризок яблука.

Марка пересмикнуло.

— Тоді чого ти за нею хвостиком бігаєш? Потураєш їй у всьому? Бридко.

Сем підніс ще одне яблуко до лиця, але його так і не відкусив.

— Що ти несеш?

— А що, правда в очі коле? — глумився Марк.

— Дружба це для тебе бридко? — він смикнув носом і помітно напружився.

— Дружба та прислужування — це різні речі. Ти за нею як вірний песик ходиш, — Марк швидко промовляв кожне слово, ніби отрутою плювався.

Наступної секунди в нього полетіла купа яблук. Одне влучило в живіт. Потім наступне боляче вдарилося об ногу, а третє потрапило в щоку. У спробах ухилиться, він майже впав на підлогу.

— Тихо, тихо. Та досить!

Марк обережно прибрав руки від обличчя. Сем міцно стискав у руці яблуко, готовий атакувати.

— Все. Заспокойся. Я мовчу, — Марк нервово всміхнувся, намагаючись пом'якшити ситуацію, але його очі все ще були перелякані.

Обличчя Сема переповнювало від злості. А вуха були червоні, наче охоплені полум'ям.

Він вичікуючи, подивився на Марка, а потім ліг у гамак. Поклав руки під голову і втупився в стелю.

Приміщення наповнила напружена тиша, що тиснула на Марка з усіх боків.

Сем не подавав жодних ознак, що хоче хоч якось продовжувати цю розмову. З'явилося відчуття, ніби він зараз перевернеться на інший бік і засопить. Марк ще раз пробігся очима по мотлоху навколо.

— Хто такий Сід? — обережно спитав він, нарешті перервавши тишу

Сем кинув на нього незадоволений погляд і втупився знову в стелю.

Марк вже подумав, що відповіді не буде, але Сем сів у гамак і підпер рукою голову.

— По-перше, не Сід, а Сіді. Це дівчинка, — він знову невдоволено глянув на Марка. Що посміхнувся, зрадівши відповіді. Нагадуючи, що він усе ще злий. — А по-друге, це подружка Агати. І вона винесе мозок навіть мертвому.

— А що так? — він насторожився.

— Особливість така у людини, — Сем розглядав своє взуття чи чекаючи подальших питань, чи навпаки натякаючи що йому не подобається відповідати на них.

— А чому...

— І чим тебе Агата бісить? — перебив він його.

— Е... — Марк криво усміхнувся. — Як тобі сказати, — він глянув через дверний отвір на вулицю. — Я її... Не розумію.

— Що? — здивовано простяг Сем.

— Складно пояснити. Тебе я легко зрозумів, — він обережно підняв очі на співрозмовника, що на диво його слухав. — Ти лінивий. Ти не хочеш сильно напружуватись, щоб щось зробити. А якщо тобі й доводиться щось робити складного, це тебе дратує. А Агату я не можу зрозуміти. Зазвичай мені для цього мало часу треба. А зараз... короче якось так.

Марк затаївся. Він чекав будь-чого. Сміху він боявся найбільше. Чи вірив він сам у те, що казав? Важко відповісти. Швидше він просто дотримувався першої теорії, що спала на думку. Інших пояснень він такої реакції на Агату не знаходив.

Сем примружив очі та з недовірою в очах витріщився на Марка.

— Єресь якась, — кинув він і знову притулився спиною до стіни.

— Можеш не вірити. Твоя справа.

Сем замислився, втупившись убік.

— Ти знайомий зі мною лише годину. Неможливо впізнати людину за годину, — обурився він.

— Ти запитав — я відповів.

— Та брешеш ти все. Брехло! Та й не такий я. Брешеш ти все.

— Можеш не вірити. Твоя справа, — повторив Марк.

Сем продовжив би далі свою тираду, але з вулиці почувся шум, і у дверях з'явилася Агата. Її поява змусила хлопчиків у секунду замовкнути.

— Добрий вечір. Дивно, що ви обидва живі, — вона з серйозним обличчям підійшла до мішків з яблуками та лягла на них, наче це була купа м'яких подушок.

Сем розвів руками в сторони й наморщив лоба.

— А де?

Агата тяжко видихнула.

— Мене назвали голубом, і я прилетіла клювати вам мізки.

Сем закотив очі.

— Бабуся?

— Ну а чому ж ще?

— А не послухатися вона взагалі ніяк не могла?

— Ти що, раптом на неї накричать. Або ще гірше – у куток поставлять.

Марк підпер голову рукою і споглядав за Агатою. І чому вона так до нього пристала? Інших "друзів" вона не могла знайти. Бісить. Бісить що в нього так багато питань. Бісить, що він взагалі про такі дрібниці замислюється.

Він помітив косе обличчя Агати, що уважно дивилась на нього.

— Все нормально? Ти чого витріщився?

— Марку, — кілька разів повторився крик з вулиці.

Усі насторожено переглянулись. Марк на майже ватних ногах підійшов до дверей і виглянув назовні. Його дідусь стояв неподалік будиночка. Побачивши онука, чоловік всміхнувся та махнув рукою.

Від усвідомлення, що він не попередив про своє знаходження і від спогадів, про розбиту банку вина у Марка всередині все похололо. Але оскільки робити більше нічого не залишалося, він зліз на землю і почимчикував до дідуся.

* * *

Постукуючи дерев'яною тростиною по асфальту, тротуаром йшов літній чоловік у коричневому костюмі трійка. Хоч на вулиці й вечоріло, літня спека нікуди не йшла, проте чоловіка це анітрохи не хвилювало. Через вік йому завжди було холодно.

Так прозваний у місті дідусь Норі прямував до книгарні, що знаходилася неподалік центральної площі. Він був власником цієї книгарні.

Старий японець, що дуже давно переїхав до Америки, на всіх у місті справляв дуже різне враження. Залежно від віку, жителі міста розповідали про нього по-різному.

Варто йому тільки повернути на вулицю, і всі діти на ній одразу ж ховалися хтось куди. Тих, що молодше лякало його вічно незадоволене обличчя. А ті, що старші вигадали, що він є членом японської мафії, й через це його і боялися.

Дорослі ж поділялися на два табори. Одні вважав його інтелектуалом. З яким можна гарно провести час, обговорюючи свіжі новини. Другі ж відгукувалися про нього як про старого буркуна, якого краще обходити десятою дорогою. А якщо тобі вже й доводиться пройти повз нього, то краще не забути привітатись. Адже таку кількість прокльонів, лекцій про неповагу та "втрачене покоління" не кожен витримає. А сперечатися з ним взагалі небезпечно для життя. Навіть якщо ти правий, то він все одно тебе виставить дурнем.

У кожній із цих думок була частина правди. Крім мафії, звичайно. То точно дитячі вигадки. А бурчати з причиною та без, він і справді любив. Хоча тут під який настрій потрапити.

Одноповерхову книгарню з жовтим дахом і великою дерев'яною вивіскою знали всі. Якщо у місті один такого роду магазин, то логічно, що його знатимуть.

У продажу можна було знайти все. Навчальні довідники, журнали, скоріш жартівливі, збірки заклинань. Дивно, але на останнє був попит.

Біля входу знаходились стійки з газетами, які поповнювалися новими екземплярами щочетверга.

І, звичайно, книги.

Найбільше місця було відокремлено під детективи. Можна подумати, що це через попит. Товар купують найчастіше і, відповідно, завести його у великій кількості вигідно. Але якщо брати до уваги стенд із фантастикою, то можна помітити цікаве явище. Цей стенд був один, і він був дуже вузький. Та й були там зазвичай лише середні твори маловідомих авторів. Дуже рідко можна було потрапити на бестселери.

Весь секрет, що Норі не любив фантастики, а ось детективи навпаки. Може це й звучить безглуздо, але він власник, гроші його і за законом він має право це робити, тут нічого не вдієш.

Повільно підходячи до головного входу, Норі придивився до великого вікна, що було наполовину закрито жалюзі. Його брови насупилися, коли він трохи простежив за подіями всередині. Він відчинив ключем двері, на яких висіла табличка "зачинено".

Норі зустрівся з переляканими очима молодої дівчини, що влаштувалася працювати сюди кілька місяців тому. Рюкзак за спиною видавав її наміри.

Японець глянув на наручний годинник і наморщив лоба.

— До закінчення робочого дня ще пів години. Ви куди, перепрошую, зібралися?

Дівчина дивилася на нього. Вона видавала якісь звуки, але у слова вони так і не перетворились.

— Я все ще чекаю, — він зчепив руки в замок і поклав їх на живіт.

— Норі, заради Бога, — почувся голос із глибини магазину. Високий і дуже худий чоловік років шістдесяти підійшов до стійки з газетами та поклав на одну з них руку. — Я що, сам не впораюся? Відпусти дівчинку. Треба їй піти раніше. Будь же ти людиною.

Дівчина переводила погляд то на роботодавця, то на колегу. Вона, було, відкрила рота, але Норі підняв руку, зупиняючи

— Робочий день до шостої, — промовив він з нотками роздратування і погрозливо глянув у вічі робітнику. — До того ж ти не повинен виконувати її обов'язки. Що ж мені потім. Тобі її гроші платити? — він посміхнувся і перевів увагу на дівчину, — А ви дорогенька моя...

— Норі, — крізь зуби прошипів високий чоловік.

Японець підняв вказівний палець угору.

— Почекай трохи, — роздратовано буркнув він. — Тільки спробуй десь та оступитись — пригадаю все, — він махнув рукою. — Іди.

Дівчина радісно затараторила наскільки вона вдячна та швидко зникла за дверима.

— У тебе все добре?

Норі проігнорував питання, попрямував усередину магазину і сів на невеликий диван. Тростину він поклав на коліна і, розправивши плечі полегшено видихнув.

Високий чоловік анітрохи не здивувався і вирушив далі розставляти по полицях новий товар. Він хотів зробити це швидко, але серце підказувало, що сьогодні доведеться затриматися надовго. Роботи окрім цього ще багато, адже у цьому магазині він, можна сказати, працював на кількох посадах. Платять нормально, та й справа не з важких, тож скаржитися не доводиться.

— Тобі не здається, що ти над нею надто знущаєшся? — нарешті перервав затяжне мовчання чоловік.

— Я у її віці за такі гроші працював утричі більше. Тож вона взагалі має бути вдячною за таку можливість.

— Хто ж тобі винен, — чоловік вирівнявся.

Норі тяжко видихнув.

— Ні. Ти мені сьогодні мозок вирішив винести, так? — з-під насуплених брів його очі були ледь помітні.

— Який же ти бридкий із часом стаєш, — кинув чоловік і став далі розставляти товар.

— Те, що ти працюєш у мене стільки років, не дає тобі право наді мною керувати, — хмикнув Норі. — Інший би на моєму місці давно тебе звільнив.

— Так звільни.

— Думаєш, я не зможу?

— Так звільни.

— Так звільню.

— То давай, — брови чоловіка обурено підскочили вгору.

Норі розлютовано глянув на нього.

— Та кому ти, крім мене, здався, — буркнув під ніс і продовжив розглядати полиці.

— А... Так. Точно, — чоловік махнув руками та повернувся до роботи.

Магазин знову наповнила тиша. Тільки стукіт книг об полиці раз у раз переривав її.

— Та й Марка мені шкода, — заговорив Норі. — Він же не винен, що у нього такий дід.

Чоловік міцно стиснув зуби.

— До речі. Мене одне питання давно мучить, — чоловік глянув на нього бічним зором, чим викликав у японця посмішку. — А ти чого його тітці не віддав? Ну той, що Софіною молодшою сестрою виявилася. Може хлопчик там би краще жив. Судячи з Оскара, вихователь із тебе не дуже. А, Джеймсе?

Норі смішило, як він намагався його ігнорувати. Але довго це не продовжилося.

Джеймс поставив одну руку на бік і важко зітхнув.

— А ти чого дочці бізнес не віддаси? Ти старий. Може, вже час?

— Я їй не довіряю, — відрізав Норі.

— Так і я цій "тітці" не довіряю. Перший раз бачу. Німецькою через слово щебече. Ледве зрозумів, що вона хоче. І ось так легко віддати? - говорив він, продовжуючи розставляти товар. — Отже, як сестрі гроші потрібні, так у нас немає, останній хліб доїдаємо. А як на утримання дитини, то у нас одразу з'явилися. Та й Марк був проти

— А в тебе гроші ніби є.

— Не лізь у мій гаманець! — гаркнув Джеймс

— А я й не лізу. Якщо думаєш, що потрібні лише гроші, щоб виростити хорошу людину, то ти йдеш на ті самі граблі.

— Не тобі мене вчити. У самого, з дочкою як справи? Ага. Тож мої стосунки з Оскаром це нормально. Все в житті буває, — він зітхнув і підтягнув ще одну коробку.

Норі гладив рукою тростину і награно кивав.

— Так. Так. Все ти правильно кажеш. Тільки потім не дивуйся, що Марк деспотом виросте, — він посміхнувся. — Або ж у колонію загримить. У вас Едісонів завжди якісь проблеми з агресією. Єдина надія, що йому мізки від Софи дісталися. Тоді може щось і вийде. Інакше ж нічого нового.

Джеймс випрямився і потер поперек. Спина вже починала нити. З'явилася задишка.

— Не лізь не у свою справу, будь ласка.

Норі посміхнувся і захитав головою.

— Із таким настроєм не буде з нього людини. Повір, — Норі зловив на собі розгніваний погляд. — Гаразд. Якщо, будь ласка, то не лізтиму.

Джеймс потягнув коробку до іншого стелажу. Він чудово розумів, що Норі каже правду. У всіх чоловіків у його сім'ї... був тяжкий характер. Було заведено називати це так. І визнавати цього не хотів.

* * *

— Я ж сподіваюся, вони не дуже образяться. Ти ж і завтра ще прийти можеш, — губи Джеймса зігнулися в добрій усмішці, коли Марк підійшов ближче.

— Та я все одно там третій зайвий. Пішли, — кинув Марк. Головою він розумів, що боятися нічого. Дідусь на нього і голос ніколи не підвищував. Але в шлунку важко стискало, чи то від страху, чи вини.

Джеймс підібгав губи й пішов за онуком.

Джеймсу було п'ятдесят вісім. Проте людина, яка не знає цього, накинула б йому ще десять-п'ятнадцять років зверху. Його голова була майже сива, лише, якщо придивитися у потилицю, можна було дізнатися, що в молодості він був шатеном. Руки та обличчя були в помітних зморшках. А проблем зі здоров'ям було не перерахувати. Найбільше його турбувало серце.

Джеймс дотримувався думки, що згубила його важка робота на фабриці. Душевні травми він не враховував.

— Ніколи не думав, що ти саме з ними дружбу заведеш, — сказав він онуку, намагаючись хоч якось його розговорити. Останнім часом Марк не сильно посвячував його у свої справи. Хоч особливих справ і не було, раніше для нього це не було проблемою. Рот не закривався. Говорив про те, що бачив. Проте й зараз зрозуміти його можна.

— Ти знаєш Агату з Семом? — Марк підняв на нього здивовані очі.

— Так. Їх багато хто знає. Вічно щось містом збирають. То макулатуру у людей беруть, то батарейки, то ще що. Я їм стільки мотлоху віддав, уявити страшно нащо їм воно

Марк смикнув бровами. Отримана інформація додала йому ще декілька нових питань.

— Чого це ти замислився?

— Нічого, — сказав він. — Просто. Я з ними спілкуюся, а не дружу. Щоб дружити, я їх мало знаю.

Джеймс зітхнув і потріпав рукою волосся Марка. Той невдоволено пирхнув щось собі під носа і швидко загладив усе назад.

— Мало знаю. Не розумію. Переставай з себе розумника вдавати. Таких не люблять. Звичайний ти. Нормальний.

Марк поклав руки в кишені та, штурхаючи ногою камінчик, уважно слухав.

— Тобто розумні вважаються дивними, а ледачі й дурні — нормальними? Я думав навпаки повинно бути.

Джеймс хитнув головою. Його онук, нарешті, став собою. Змінив тему роздумів, перестав перетирати минулу сотий раз. Тепер на душі Джеймса стало спокійно.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Біора
07.05.2023 10:59
Він один з моїх улюблених персонажів, бо у нього вийшла прикольна своєрідна харизма. В наступних книгах він ще відіграє свою роль
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше