15. Злюка

26 червня 2012 р.

Білий дим повільно літав будиночком. Не встигав він розвіюватись у повітрі, як поповнювався новим. Однак біля дверей можна було помітити лише легке помутніння. І те, якщо придивлятися.

Підійшовши до мотузкової драбини Марк вловив, що точно не можна було приховати — запах. Гидкий цигарковий запах, який останнім часом постійно оточував його. Нічого нового та незвичного, тому Марк без роздумів поліз нагору.

Агата скрутилася майже в клубочок на дерев'яних ящиках. Губами потягувала цигарку і випускала дим собі під ноги. Загасивши її об підошву, Агата моментально витягла з нової блискучої пачки наступну. І повторила свої дії по новому колу. Її очі були спрямовані у незрозумілому напрямку. Вона ні на секунду не відірвалась від свого заняття, коли Марк з'явився у дверному отворі. На відміну від Сема.

Сем лежав у гамаку. Тканина, якого вже добряче розтяглася та обвисла. Через це Сем практично торкався підлоги. Затиснута між середнім та вказівним пальцем сигарета. Попіл він струшував у блюдце невідомого походження, що стояло в нього на животі. Він розтягував одну цигарку на якомога довше і здебільшого тільки для розваги. Повільно випускав дим кільцями. Щоразу, радіючи білому обідку, немов трирічна дитина мильним бульбашкам.

Сем миттєво підірвався з місця, коли перед очима замаячив Марк

— Які люди. Ти не уявляєш, наскільки ти вчасно прийшов.

Він схопив перший дерев'яний ящик, що потрапив під руку. Перевернув його догори дном. І жестом урочисто запропонував сісти, ніби то був трон. Марк послухався. Наступного моменту він відсмикнувся тулубом назад, мало не вписавшись потилицею в стіну. Розмахуючи перед собою дим від Сема, який той навмисне випустив майже йому в обличчя.

— Ой. Не задавайся

— Задаєшся тут тільки ти

— Мг. Так. У мене до тебе є одна справа

Марк нахилився ближче до друга. Але коли Сем знову зробив цей прикол із димом. То зморщився в обличчі та відсунувся трохи далі. Коли у Сема починаються ці припливи крутості, нормально розмовляти з ним стає практично неможливо

— Ще раз так зробиш — я тобі її зламаю

— Ага. Я так раз із цього приводу. У тебе випадково немає зайвих грошей, щоб мені позичити. Не роби таких очей. Я все поверну і ще зверху додам

Агата у куточку видала короткий смішок. Сем з Марком миттєво подивились у її бік.

— Зайві гроші. Ха. Навигадуєш аж смішно

— А може, у нього вони так раз і є. Чого одразу так песимістично. А взагалі краще мовчи. Я і для тебе стараюсь

— Мені цього вистачить. А ти потерпи до п'ятниці, у мене гроші з'являться, і я весь борг тобі віддам

Сем обурено витріщився на неї й загасив цигарку.

— Нормально взагалі

— А. Тобі на сигарети потрібні? — допетрав Марк. — Тоді вибач, але я абсолютно порожній

Сем нагородив таким же виразом обличчя і його

— Ось так значить. Я вас зрозумів

— А що ти хотів?

— Справді. Що. Слухай, а от якби ти не знав, що я на циги прошу. Ти дав би?

— Ні. Бо я їх не маю. Я, як і ти, не працюю, і гроші у мене з'являються, тільки якщо я у діда попрошу. Так що все. І взагалі. З якого я тобі їх давати повинен?

Мотузкова драбина почала поскрипувати та торохтіти від ваги людини, що повільно лізла по ній. Лінда обережно зазирнула усередину. Від задоволеної посмішки Сема вона помітно занервувала. Однак від легкої усмішки Марка напруга трохи спала. Але все ж таки нікуди йти не збиралась.

— До вас можна?

— Лінусику, золотце. Ти не уявляєш, як ти вчасно прийшла

Сем розкинув руки в сторони. На мить він знайшов ящик і для Лінди. І за секунду виклав своє прохання їй. Але грошей йому так ніхто і не дав

— Та що ви за люди то такі, — він ображено плюхнувся в гамак, що той майже відірвало, і напав на Агату. — Слухай, а ти довго ще в тому кутку сидітимеш? Сидить вона, розумієш, цигарки за мій кошт ковтає та не ділиться. Так от до тебе подруга прийшла. Може, хоч її пригостиш. Я просто не розумію цієї дискримінації

Агата відреагувала не одразу. Вона тривалий час продовжувала дивитись в одну точку. Усі вже майже вирішили, що вона нічого не скаже. Але незабаром її пересмикнуло, в прямому сенсі, як від холодного вітру. І вона з озлобленим обличчям простягла Лінді сигарету, бубнячи щось незрозуміле собі під ніс. Лінда злякано закрутила головою

— Ну, що й потрібно було довести. Далі що?

— Ого. Яка щедрість. Тоді може ще розкажеш, що з тобою відбувається

— Настрій поганий

— Тоді, може, розкажеш, що його зіпсувало, і ми допоможемо його підняти? — Сем роздратовано відвів очі убік, побачивши повну байдужість до розмови Агати

— Ні. Не розкажу. Я взагалі не розумію, що ви тут зібралися. Ви, бляха, сидите, мовчите. Ти тут горлопаниш. Я сиділа спокійно. Ні, бляха, прийшли

Не встиг Сем відкрити рота, як Агата кулею попрямувала до виходу, сунувши пачку цигарок у кишеню і ні на кого не дивлячись. Вона просто зістрибнула вниз, ігноруючи драбину, і швидко попрямувала у невідомому напрямку.

Всі троє замовкли у здивуванні. Сем зігнув пальці, ніби його рука була пістолетом і "вистрілив" собі у скроню

— Нормально. Лінусику, може, ти хоч щось знаєш із цього приводу?

— Я? Я тільки вранці сьогодні приїхала

— Просто чудово

Марк важко зітхнув

— Поганий настрій

— Мг. Поганий. Вона мені мою сестру зараз нагадала. У тієї теж, то хороше, а через секунду вже погане, що вона й вбити може.

— А чого це все почалося? — з побоюванням поцікавилася Лінда

— М? А дідько його знає. Я прийшов сюди. Вона сидить у кутку. У стіну дивиться. Просто сидить і дивиться. Потім попросила, щоб я їй цигарок у борг купив. А тепер ось це.

Важка тиша наповнила приміщення. Кожен чекав пропозицій подальших дій від решти двох, через що мовчання лише затягувалося. Сем уважно вивчав стелю, начебто там були не дошки, а усіяне зірками небо. У момент його увагу привернула дірка у кутку. Ту, яку ніхто не збирався латати. І з якої завжди текла вода після дощу. Відра під нею не було. Сема осінило

— Точно

— Що?

— Пам'ятаєш. Пам'ятаєш, ми тайник робили. Якщо його не знайшли та не зламали то. То я пішов.

У Сема ніби відкрилося друге дихання, і він помчав на вулицю

Лінда здивовано подивилася на Марка

— Який тайник?

— Що? Звичайний. Відро прив'язане до дерева. Вони там сигарети ховають. Сем сказав, що якщо його батьки дізнаються, що він курить, підуть перевіряти будиночок на наявність запасів. Ось вони й зробили схованку десь у лісі. Я точно вже не пам'ятаю, де.

— Ти зараз жартуєш?

— Та ні. Звучить, може, й безглуздо, але це правда

Чим довше вони дивилися один на одного, тим більше хотілося сміятися. Незабаром вони все ж таки не витримали. Трохи заспокоївшись, Лінда попрямувала до гамака. Від її різкого стрибка, тканина трохи хруснула. Перевірка на наявність дірки нічого не призвела. Тільки до того, що вони знову засміялися

— Так. Добре. То ти почав своїх атлантів читати?

* * * * *

11 липня 2012 р.

Гуркіт грому почувся майже під боком. Маленькі калюжі на асфальті потихеньку розширювалися. Краплі дощу голосно ударялися об тремтячий навіс. Неподалік маленького продуктового магазину вже встиг утворитися струмочок. Що йшов далеко в кущі.

Від нового гуркоту Марк здригнувся. Він не боявся грози, але тільки при умові, що вона не гримить через кожних п'ять хвилин. Навіс, під яким вони стояли, захищав суто символічно. Те, що не капало зверху, ще не означало, що безліч дрібних бризок не летіло збоку.

Злива застала їх зненацька і ніяк не хотіла відпускати.

Попри навколишню прохолоду, Марк думав, що ще трохи, і він розплавився від спеки. Щоки горіли, як і тіло. Іноді ідея вийти зі схованки переставала здаватися дурною і ставала гарним варіантом порятунку. Однак коли він, за звичкою, зважував усі за та проти. То ця ідея продовжувала залишатися в розділі дурних. Як уявити, що потім ходити в цьому мокрому одязі, який так гидко липне до тіла. Бр-р-р. А якщо ще згадати про можливість добряче так замазати відносно нові кеди. Хоча навіть якщо дощ зараз закінчиться, їх точно вже не врятувати. Тому Марк і продовжував стояти під навісом.

Незгасну спеку також підкріплював ще один фактор — Лінда. Вона стояла поряд з Марком. Між їхніми руками залишалося зовсім трошечки. Але тут що було, що не було. Казала, що це від нього жар виходить, а сама теж ще та батарея

Марк простежив за її очима. Лінда вже кілька хвилин витріщалася на одну й ту саму калюжу. Яку безперебійно пронизували краплі дощу. Марк зітхнув і прошепотів:

— Я зараз засмажусь

Вона з таким же розслабленим обличчям поглянула на нього.

— Чого це?

— Ти стоїш поряд

— Так відійди

Марк підтис губи. Він чудово знав, що вона зараз зробить. Але все ж таки відійшов на пару кроків убік. Лінда пішла слідом за ним. Нічого не змінилось.

Куточки її губ задоволено потягнулися вгору

— Навіщо ти це робиш?

— Ти теплий. Я гріюся

Його очі округлилися. А Лінда усміхнулася і поклала на його передпліччя свою долоню. Цілком холодну

— Хііі

— У мене завжди руки холодні.

Марк хмикнув

— Холоднокровна. Що жаба, — він намагався стримувати сміх під гнівним поглядом. — О. Дивись. Он твоя сестра поскакала

Лінда спалахнула і відштовхнула його від себе. А після спробувала взагалі випхати на дощ.

— Іди. Охолонь

— Ні! ні! Я туди не піду!

— А що таке?

— Там мокро

— Ой-ой-ой. Кошак недороблений

— Все ж краще, ніж жаба

Вона відійшла якомога далі від нього. Малесенька відстань між їхніми руками, тепер переросла у величезну.

Крихітна жабка проскакала біля його ноги. Марк зітхнув і став поруч із Ліндою, доторкнувшись ліктями.

* * * * *

24 липня 2012 р.

Старий плед на дивані трохи здригнувся від вітру. А за секунду вже знову лежав, як і раніше.

Сліпучі промені сонця робили видимими всі крихітні крапки пилу в повітрі. А також примушували блищати лакові корінці книг або написи на них.

На якийсь час гаряче світило сховали хмари й горище набуло своїх звичних тьмяних кольорів. Поки Лінда чекала на хід Марка, вона задивилася у відчинене вікно. Маленьке жовте сонечко залетіло на підвіконня. Трохи поблукало ним і незабаром полетіло.

— Ходи. Твоя черга.

Лінда глянула на шахівницю з бежевими та коричневими шашками. Вона зауважила, що Марк побив її бежеву. Хоча по його щасливому обличчю з хитрою помішкою це було й так зрозуміло. Вони грали вже четверту партію. І саме коли Марк ставав на один крок ближче до перемоги, його обличчя набувало такого вигляду, змінюючи задумливість.

Лінда зробила свій хід і знову відвернулася у вікно.

Марк відразу помітив, як вона навмисне поставила свою шашку під удар, хоч варіантів була ще маса. Йому нічого не залишалося, як побити її своєю.

— Що ти там такого цікавого побачила?

— Та нічого особливого, — мовила вона, не відводячи від дерева на сусідній ділянці погляду. — У тебе тут вид зручний. Можна побачити, коли до головного входу хтось підходить. Або до сусідів подивитися

Лінда трохи висунулась із вікна

— У тих, що праворуч навіть басейн є. І альтанка.

— У тих, що зліва, теж басейн є, тільки менший і вони його не доглядають

— А. Точно

Вона хмикнула і повернулася до шашок. Своїм наступним ходом Лінда підтвердила думку Марка, що їй швидше хочеться закінчити партію. Своїм програшем. Куточок губ Марка сіпнувся вгору

— Тобі не цікаво. Так?

— Чого це? Цікаво. Просто тут уже й так усе зрозуміло. Ти виграєш. Он. У тебе дві дамки. І ти ними всі мої б'єш

— Так дивися. Якби ти свою не сюди поставила, а сюди, то я її не зміг би побити. А далі ти сюди та сюди. Без перешкод

Лінда підперла кулаками щоки, стежачи за "переможною" траєкторією руху. Постійно перемикаючись очима то на шахівницю, то на Марка

— І все. Тепер у тебе теж є дамка

— Так. Але ж я не ти. І до цього не здогадалася

— Додумалася б, якби захотіла. Шашки це не шахи. Ось там...

— Стоп. А тепер почекай, — вона почала крутити в пальцях бежеву шашку і поступово підтягувати собі решту з дошки. — Ти як давно у це все граєш?

— Не пам'ятаю точно, якщо чесно

— Але не три дні тому ти правила дізнався, правда?

— Ні

— А я якраз три дні. І ти хочеш, щоб я мислила як досвідчений ти?

Лінда кривлялася. Вигинаючи, як тільки можна рота. Домовивши свою думку, вона широко розплющила очі та замахала віями. Короткими рудими віями, які тепер випала чудова нагода розглянути під потоком яскравого світла. Незручність ситуації змінилася легкістю.

— Так. А ще я десь пів року у школі на шаховий гурток ходив. Щоправда, там справді було більше по шахах... — він зупинився, помітивши спантеличене обличчя Лінди.

— Мг. На гурток ходив ти, а хочеш, щоб я так думала, ніби теж туди ходила?

Марк зніяковіло всміхнувся

Лінда взяла з дивана дві відносно великі декоративні подушки. Кинула їх у куточок з тінню, тому що на сонці ставало неможливо всидіти. І завела розмову:

— А у вас у школі літературного гуртка немає? У нас був, начебто, просто

— Е... У нас він теж, як би, є

— То чому ти пішов на шахи? Я думала тобі на літературному цікавіше буде

— Та я й там був. Але. Але то довга історія

Лінда відволіклася від розглядання своїх нігтів. Випростала спину. І швидко поглянула на невеликий годинник, що стояв на полиці металевого стелажа.

— У нас час є. Так що розповідай

Марк криво усміхнувся і почав швидко складати в голові картину подій. Щоб розповідь виглядала і правдиво і при цьому десь щось упустити, а десь щось прикрасити.

— Е... Ну що. Спочатку мені вчитель літератури сказав, що в мене гарні твори. Йому подобається мій стиль написання та запропонував сходити. Ну, я й пішов

— "А якби я про це на радощах не розповів дідові, то в житті мене б туди не загнали. А так довелося. Тому, що нормально брехати у мене перед ним не виходить"

— Я собі надумав, що якщо літературний, то, може, вони там книги обговорюють, письменників там, їхнє життя. А вони більше розповіді пишуть, вірші. Про якусь там газету говорили. Мені потім сказали, що книги вони також обговорюють. Але я прийшов того дня, коли вони писали вірші. А потім кожен по черзі зачитував. Я, звичайно, щось та накидав. Усім начебто сподобалося. Але мені якось не дуже. Мені хоч і подобається вся ця галузь. Але... Але ж я не письменник. Я споживач. Я критик. Але так, щоб створити щось своє — ні

— "Може я б і зміг написати щось нормальне, але як дізнався, що це зачитувати треба буде — нічого крім жалюгідних чотирьох строк не вийшло. І то. Листок у мене вирвала якась божевільна, якій не подобалося, що я сам зачитувати не хочу. І зачитала вона. А потім поки всі не розійшлися, на мене постійно оглядалася. Незатишна атмосфера трохи"

— Не моє це просто

— Дивно, — вставила Лінда. — Я завжди думала, що ті, хто читати любить, у мріях письменниками стати хочуть

Крива усмішка знову прикрасила обличчя Марка

— Можливо, в інших і так. Але це не про мене

Пробував. І пробував кілька разів. Однак однією великою помилкою було дати почитати батькові. Може він просто потрапив під такий настрій, але натхнення на нові тексти після цього в нього зникло надовго. А коли з'явилося знову, то розчарувався ще раз.

Критика матері йому не припала до душі, бо вона почала вказувати на орфографічні помилки. Ігноруючи сам зміст тексту. З одного боку вона вчинила правильно, але це було не те, на що він очікував. З того часу він і закинув цей задум.

— І, от, сходив один раз. Зрозумів, що мені так не цікаво буде і сказав учителю, що більше туди хоч не буду

— "Так. Сказав. До кінця року вигадував відмазки, чому я не можу туди прийти. Але так і не сказав, що мені там не подобається"

— А потім мене з чистої випадковості занесло на шахи. Там трохи нудно, але терпимо. Якось так. А ти, мабуть, на музичний ходиш?

Під час розповіді Лінда встигла переміститися до стелажа з інструментами. І задумливо копошилася в коробці з усілякими гвинтиками та гвоздиками.

— А? Так, — вона перетягла подушки з променів, що майже повністю висвітлили до цього тіньовий куточок. — Перед Хелловіном в школі концерт був. Так. Це було більше як вистава. І я там була музичним супроводом. То ту мелодію зіграти, то ту. Жива музика

— А в тебе тут піаніно є?

— Є. Але так, щоб ти послухав, я думаю, не вийде. Бабуся проти буде. Швидше за все. Хоча. Подивимося

Вона загадково усміхнулася

— Добре. Буду чекати

* * * * *

4 серпня 2012 р.

— Та пішли. Так швидше

— Знаю я ваше швидше. Ні. Я туди не піду

Марк тяжко зітхнув. Кукурудза позаду нього захиталася. А трасою неподалік промайнула машина.

— Ходімо. Тут не далеко

— Ні-і-і

— А якщо. Якщо я скажу, що я тисячу разів ходив, то ти все одно не підеш, так?

Схвильована і водночас зла Лінда стояла на виїждженій машинами стежці

— Мг. Я, знаєш, скільки разів цю фразу чула? І нічим хорошим вся ця витівка ніколи не закінчувалася

— Я не Агата. Тому ми просто швиденько пройдемо через поле та все. Так буде швидше. Чесно

— А якщо не так, то як?

— А якщо не так, то доведеться робити величезне коло, щоб обійти всі ці поля

— А, тобто їх і обійти можна? Тоді я пішла. Все. Зустрінемось на тому боці

Марк відкинув усі спроби переконати її та знову тяжко зітхнув. Слідкуючи за силуетом подруги, що стрімко від нього віддалявся. Йому нічого не залишалося, як побігти за нею.

— Злюка, — підійшовши до Лінди, він злегка штовхнув її убік.

— Сам такий, — буркнула вона, з уже помітно піднятим настроєм. І відштовхнула Марка, так само як і він раніше

Марк переконався, що вважав Лінду слабкою помилково. Плече трохи боліло. Така худа, але сили достатньо

* * *

Широка піщана дорога була подекуди посипана гравієм. З одного боку розтягнулася довга смуга високих і тонких дерев. А з іншого розташувалося поле невідомої рослини, що десь далеко змінювалося жовтою смугою такого ж незрозумілого насадження.

— Нам ще довго йти? — скривилася Лінда, відчуваючи скимний біль у ступнях. — Нам же ще назад потім йти

Теж відчуваючи втому в ногах, але, не подаючи цьому виду, поруч ішов Марк

— Ще трохи. Там відпочинемо і назад підемо. Встигнемо. Не переживай

— Куди ти мене хоч тягнеш?

— Побачиш

— М!

— Та годі штовхатися!

— Ти перший почав! Говори куди йдемо!

— Сказав же — побачиш. Попросила красиве місце показати, я й веду у красиве

Лінда невдоволено забурчала щось собі під ніс і демонстративно відійшла убік. Але незабаром знову підійшла до Марка.

Вони звернули на вузьке відгалуження від основної стежки. З боків поросле високою і непроглядною травою. Лінда оступилася, мало не підвернувши ногу. Земля під ногами почала поступово хилиться з одного боку вниз, наче вони йшли ребром крутого пагорба.

Що далі вони просувалися вперед, трава ставала все коротшою. І відкривала гарний краєвид на навколишню місцевість.

Знайшовши більш-менш рівну поверхню, Марк розвалився на землі зі стогоном витягнувши ноги.

— Просила красиве — ось

Лінда зніяковіло підібгала губи та сіла поряд. Стільки насолоди, як від знятих туфель, вона давно не відчувала.

Денна спека поступово почала сходити нанівець. А у небі з'явилися перші яскраві лінії.

Акуратні квадратики полів зі схилу, що схожі на клаптикову ковдру. Тільки замість різноколірних візерунків тут переважали всілякі відтінки зеленого. Асфальтована дорога з багатьма з'їздами. А осторонь всього цього невелике поселення. З різноманітними будинками, що вистроїлись в акуратні лінії та перетини. На горизонті, як висновок цього всього — ліс. Такий, що не видно з жодного боку його країв

— Так. Просила. А хіба я винна, що у вас тут або поле, або... або бар... потім знову поле. Ще й дощі постійно. Все мокре. А якщо не дощі, то спека неймовірна. Все сухе та некрасиве.

Марк поклав руки під голову та уважно слухав.

— Якщо не подобається, то чого приїжджаєш тоді?

Лінда обвела його очима і промовчала

— А ти звідки взагалі? Там що, настільки краще?

— Макомб

— Ого. Це де?

— Далеко. Начебто на заході штату

— Та так. Далеко

Лінда підтиснула ноги під себе та уткнулася підборіддям в коліна. У момент її обличчя скрасила задумливість та помітна втома.

— Я раніше тут мешкала. А потім ми з мамою переїхали

Вона глянула на Марка. Куточки її губ підскочили вгору, округляючи щоки. Марк мовчки розглядав її обличчя. Ненавмисно, але незабаром теж став усміхатися.

— Я, напевно, наступного літа не приїду, — сказала вона, спрямувавши погляд в далечінь.

— Напевно, це ж не точно, так?

— Так... Кажу ж, напевно. Це я так думаю... Я розповім чому, тільки ти просто слухай та нічого не відповідай. Добре?

Марк кивнув.

— Добре. Я нещодавно підслухала, як дідусь із мамою говорили. Він сказав, що мені поки що краще не приїжджати. Так. Що поки бабусі краще не стане йому страшно мене з нею лишати. А з бабусею у мене взагалі незрозуміло, що діється. Вона то нормальна, то починає єресь нести. Саме єресь. Випадковий набір слів. Кричати може. Без причини. Коли вона вночі кричить, то дуже страшно. Я розумію дідуся. Йому і без мене проблем вистачає. Але він ще казав, що їй недовго залишилося. З одного боку я й сама боюся, що вона помре, а поряд нікого не буде. А з іншого, я хочу з нею нормально попрощатися. Мені здається, вона божеволіє. Може скоро, і пам'ятати мене перестане. Тож я не знаю. Дозволять мені приїхати наступного літа чи ні

Вона замовкла. За всю розповідь її голос жодного разу не здригнувся, а тепер обличчя не випромінювало жодних емоцій. Марк захвилювався, чекаючи її подальших дій. Її треба хоч якось підтримати, але вона від початку попередила, що коментувати не треба. Проте Марк почував себе частково винним, що мовчить

— Тільки ти цього не кажи нікому. Добре?

— Добре, — тихо промовив Марк

Далі вони в тиші продовжили насолоджуватися гарним видом та суспільством кожен своїх думок.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.