Зміст
  • Пролог
  • Розділ перший. По той бік Альти
  • Розділ другий. Зіткані світанком
  • Розділ третій. Королева обману
  • Розділ четвертий. Зашорений
  • Розділ п'ятий. Сонце в руках
  • Розділ шостий. Пересохла фарба
  • Розділ сьомий. З потойбіччя
  • Розділ восьмий. Брати
  • Розділ дев'ятий. Зоряний пил
  • Розділ десятий. Додому
  • Розділ одинадцятий. Добрий знак
  • Розділ дванадцятий. Одинак
  • Розділ тринадцятий. Линва
  • Розділ чотирнадцятий. Милосерда
  • Розділ п'ятнадцятий. Серце не для двох
  • Розділ шістнадцятий. Кам'яний принц
  • Розділ сімнадцятий. Ліки від сну
  • Розділ вісімнадцятий. Пропахле попелом
  • Розділ дев'ятнадцятий. Розбите серце
  • Розділ двадцятий. Безталанна
  • Розділ двадцять перший. Прокляті
  • Розділ двадцять другий. Іскра любові
  • Розділ двадцять третій. У пастці сну
  • Розділ двадцять четвертий. Ім'я короля
  • Розділ двадцять п'ятий. Вогонь і крига
  • Розділ двадцять шостий. Руйнація
  • Епілог
  • Пролог

    Здавалося, цей тьмяний людський світ і його мешканці були створені лише заради рівноваги. Земля — ця повна протилежність Долини: безсмертя проти крихкості, темрява й вогні проти ночі, байдужість на противагу невмирущій любові — вона була такою химерною, примітивною та часом незграбною, що хотілося то дивуватися, то захоплюватися нею. Це відчуття не покидало душу молодого принца-навійника протягом року, що його він провів серед людей.

    Градіар стояв навпроти дверей шоколадного кольору на п'ятому поверсі дванадцятиповерхівки, не наважуючись постукати. Його руки, стиснуті в кулаки, видавали у ньому мовчазну боротьбу із власними протиріччями. Проте щойно тендітна дівоча рука опустилася на його плечі, він видихнув і похитнувся.

    — Хочеш, я постукаю? — запитала його супутниця.

    Градіар обернувся. Людські очі кольору кориці усміхнулися йому. Присмерк одну довгу мить вдивлявся в них і зрештою кивнув, відступаючи праворуч, до східців. Дівчина підійшла й тричі впевнено постукала кулаком у двері.

    Серце Градіара завмерло. Він рідко відчував подібне, проте зараз був готовий утекти подалі звідси, забути раз і назавжди. Однак дороги назад не було. По той бік дверей почувся жіночий голос.

    — Хто Ви?

    Дівчина з коричними очима не злякалася. Вона вгледілась у скляне вічко й промовила:

    — Мене звуть Діана Кобральтер. Мені треба поговорити з Вами, пані Ляно.

    Запанувала тиша. Градіар напружено видихнув. Дівчина не подавала виду, але вона теж хвилювалася, нервово схрещуючи між собою пальці.

    Відповіді ні ствердної, ні заперечної так і не пролунало, однак за хвилину почулося клацання замка, і двері відчинилися. За ними стояла жінка років сорока із білявим волоссям і блакитними очима. Людська природа брала гору. Спочатку Градіар подумав, що помилився з адресою та ім’ям. Його молодша сестра здавалася старшою за нього на кілька літ. Доки він безсоромно розглядав її риси, впізнаючи в них материні, Ляна дивилася на дівчину, проте її погляд таки перемкнувся на присмерка. Серце Градіара завмерло. Ще хвилину жінка уважно вивчала його обличчя, а потім кивнула і сухо промовила:

    — Проходьте.

    Її помешкання тонуло в темних кольорах. Синій, трохи білого, сірого й коричневого. Квартира була схожа на тьмяний світ, куди потрапили присмерки після різноманіття кольорів, смаків та ароматів. Тут панував запах свіжозвареної кави і ще чогось гіркого.

    Ляна стояла спершись спиною на дерев’яний стіл чорного кольору. Її відсторонений погляд натякав на те, що вона не надто рада бачити таких гостей у своїй оселі. Коли Градіар зачинив двері та пройшов, ставши позаду Діани, Ляна підняла на гостей очі й мовила:

    — Про що Ви хотіли поговорити, Діано? — її голос звучав прохолодно й незворушно.

    — Ляно, ми хотіли… — почала дівчина, зиркнувши на Градіара.

    — Познайомитися, — мовив присмерк.

    Ляна гмикнула.

    — Познайомитися? — її брови здивовано стрибнули вгору. — Серйозно?

    — Ляно, я… — почав Градіар. — Мене звуть…

    — Я знаю, хто ти, — обірвала Ляна. — Ти син жінки, що народила мене. Принц Градіар, — його ім’я вона промовила напрочуд зневажливо. — Чого бажаєте, принце? Засадити мене в нову вежу, як Ваша матінка? Чи, може, встромити кинджал мені в серце, як вона вчинила з моїм батьком?

    — Ні, я… Спершу я хотів вибачитися перед тобою, Ляно, — промовив Градіар, винувато опустивши очі. — Пробач мені, що допустив усе це. Я не знав…

    Ляна гмикнула, осміхнувшись. Склавши руки на грудях, вона промовила:

    — Чого тобі треба, Градіаре? Спалахнули братерські почуття?

    — Я хочу все виправити.

    — Як? — втомлено спитала Ляна, сперши руки на стіл позаду себе.

    — Я допоможу звільнити твою доньку.

    Погляд Ляни змінився. Блакитні очі стали світлішими і спалахнули сяйвом. Тут, у світі, що не був накритий чарівним куполом, магії не існувало, однак очі цієї жінки, здавалося, були виключенням із цього твердження.

    — Як ти смієш?.. — прошепотіла вона. Здавалося, ще мить і вона підійде, аби заліпити йому ляпаса.

    — Він каже правду, Ляно, — зойкнула Діана.

    — До біса його правду! — скрикнула Ляна. — Ніколи не вір присмеркам, дівчино. Спочатку вони кажуть про любов, а потім ти помираєш із кинджалом у серці. Я не повірю жодному твоєму слову, присмерку! Ви всі мерзотники… — кинула вона й стрімко покрокувала до балкону.

    — І Мавр? — подальші слова Градіара змусили її зупинитися. — Мавр. Присмерк, що днями й ночами сидить із твоєю дитиною. Він теж мерзотник? Той, хто віддав усе, аби допомогти тобі вибратися. Він — мерзотник?

    Ляна не відповіла. Вона злилася, стискаючи і розтискаючи пальці. Діана занепокоєно зиркала то на Градіара, то на Ляну.

    Нарешті навійниця відповіла:

    — Гаразд. Я вислухаю тебе, Градіаре. Тільки за умови, що Леона ніколи про це не дізнається.

    — Звісно. Минуло вдосталь часу, аби вже не чекати на мене.

    Ляна обернулася. Оглянувши навійника і дівчину, що стояла поряд, вона мовила:

    — Сподіваюся, ти ніколи не образиш її. Брате…

    — Даю слово. Сестро, — Градіар обійняв Діану за плечі, і дівчина зашарілася, прикривши долонями обличчя. — Мавр передав тобі дещо, — навійник витяг з кишені білий шматочок криги, що не танув усупереч жаркому літньому повітрю. — У мене немає магії тут, але ти цілком здатна почаклувати.

    Ляна взяла крижинку, що зовсім не була холодною. Щойно, опинившись в руках навійниці, вона спалахнула яскравим білим сяйвом. Ляна прикрила долонею вуста і вийшла на балкон. Немов зафільмований фрагмент, на прозорій кризі ожив сюжет із життя Мавра.

    ***

    Лідник сидів у вежі. Поряд із ним — маленька дівчинка із білим, як сніг, волоссям і яскравими синіми очима. Побачивши її, Ляна відчула, як до очей підступають сльози. Мавр аніскільки не змінився. Він досі був молодий і вродливий, у той час як вона віддавала роки своїй людській суті. Її дочка вдалася в нього. Минув не один десяток літ, відколи Ляна народила її, а вона досі була такою маленькою. Їй було років вісім на перший погляд.

    Мавр простягнув руку поперед себе. Дівчинка повторила за ним. На долоні лідника з’явилася велика сяйлива сніжинка. Дівчинка зосереджено вдивлялася у власну руку, і за мить сніжинка просіяла яскравим срібним блиском на її долонці.

    — Молодець, доню! — скрикнув Мавр, заплескавши в долоні.

    Дівчинка засміялася і обхопила його шию в обіймах. Лідник усміхнувся.

    — У мене є для тебе подарунок.

    — Який? — почувши голос доньки, Ляна схлипнула.

    Мавр простягнув до дівчинки долоню. За мить на ній заклубочився сніжний вихор, що, зникнувши, лишив по собі срібний ланцюжок. Він поблискував інієм. Так блищав опал — родовий камінь лідника, вплетений у ланки срібла. На ньому був мініатюрний кулон — сніжинка, яку щойно навчилася створювати маленька лідниця.

    — Яка краса, тату!

    Лідник усміхнувся ще ширше і закріпив на шиї дівчинки ланцюжок.

    — Пам’ятай, що я ніколи тебе не покину. А якщо ми раптом загубимо одне одного, блиск цієї сніжинки зведе нас разом знову.

    — Я люблю тебе! — скрикнула дівчинка, обійнявши батька за шию.

    — І я люблю тебе, крижинко.

    Шматок криги розпався в руках Ляни. Вона зойкнула й схопилася за край балкону, притулившись до нього чолом і опустившись на коліна. Два з половиною десятки років людського часу, відколи вона залишила вежу, жінка мучилася від докорів сумління. Чим вона була краща за власну матір, залишивши доньку на милість холодних кам’яних стін?

    — Ляно… — почувся голос Градіара. — Ти в порядку?

    — Юріана, — глухо гаркнула вона.

    — Що?

    — Я не Ляна. Не називай мене цим іменем. Віднині я носитиму ім’я мого батька — Юріана, — вона піднялася та озирнулася. Її очі спалахнули. — А тепер я слухаю тебе, Градіаре. Як мені звільнити доньку?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.