Ім'я короля

Вийшовши з Велету, Ляна нарешті побачила увесь Бурштиновий двір. Палац королеви Таїни нагадував величезного сплячого жука, який застиг у бурштині, немов у кризі. Його лапки й тулуб — стіни й шпилі, а навколо жовта пляма аури, що огорнула й усе містечко. Ляна із жахом збагнула, чия сила створює захисний купол. Це була лякливицька магія.

Лідниця зупинилася, напохмуривши обличчя. Юріана, що йшла поряд, занепокоєно зиркнула на доньку. Десь позаду крокували Стожар, Маріула, Інгігерда і чоловік, якого матір звала Леславом. Ні з ким із них Ляна не перекинулась і парою слів. Лідниці здалося, Маріула зойкнула, помітивши купол, що оточував палац Таїни.

Раптом Ляна збагнула й те, що поселення, куди вони з Дартуром і Магдою прийшли тоді, теж було лякливицьким. Зі слів Юріани та розповідей Оріара Костал був заодно із В’язом.

— Лякливці, — гмикнула Ляна.

— Їхня магія набагато ширша, аніж банальний переляк, — пояснила Юріана. — Вони також непогано відлякують непроханих гостей.

Ляна озирнулася через плече на тих, хто слідував за нею. Перехопивши погляд Стожара, що обіймав за плечі заплакану Маріулу, вона холодно промовила:

— Сподіваюся, я буду проханою гостею.

Лідниця відвернулася і покрокувала далі. Усі рушили слідом.

Жовта стіна невмолимо наближалася. Ляна дивилася на неї із відразою. Чому саме лякливці? Невже Таїна не могла застосувати магію омани, приховати свій двір від очей Оріара. Чи будь-кого іншого: навійників, наприклад? Шкіру лідниці знову вкрив іній.

Підійшовши до стіни, Ляна зупинилася. Юріана узяла її за руку. Лідниця не звернула на матір уваги, спопеляючи поглядом позолочену стіну. Ніхто не наважувався поворухнутися. Ніхто, окрім Інгігерди:

— Годі розглядати її. Візерунків на ній немає!

Старша лідниця вийшла вперед і безперешкодно пройшла крізь стіну, зупинившись по той бік. Ляна нібито дивилася на власне відображення крізь пожовтіле скло. Інгігерда змінилася. Схудла і стала більше схожою на свою матір. Гострі риси обличчя були навіть гострішими, ніж в Люміни. Її біле волосся, що, як завжди, переливалося на сонці інієм, було недбало зачеплене на потилиці, а декілька ідеально рівних пасм спадало по скронях, ніби крижані кинджали. Помітивши пильний погляд Ляни, Інгігерда зухвало всміхнулася.

— Прошу, сестро, — вона награно вклонилася, не зводячи погляду з Ляни. — Цей світ зачекався на твої чарівні рученята. Заради такого не шкода й кровного зв’язку, еге ж?

— Припини, Інгігердо, — обірвала Юріана.

— Що ж мені іще робити… — вона відступила, ставши боком до Ляни та Юріани.

— Леславе, Стожаре, хто наступний?

Старший чоловік мовчки вийшов уперед і пересік стіну. Наступними це зробили Стожар і Маріула. Вогневик обіймав сестру за плечі. Пересікаючи стіну, вона сховала обличчя в його комірі, немовби так могла врятуватися від лякливицької магії. Щойно вони опинилися по той бік, Юріана стиснула руку Ляни і рішуче покрокувала до стіни, перетнувши її.

— Рушаймо далі, — скомандувала вона.

Ляна зиркнула на матір. Юріана була природженою королевою. Вона дивилася прямо, трималася рівно. Однак її рука, що так міцно стискала долоню Ляни, натякала геть на інші почуття. Лідниця всміхнулася, сховавши усмішку під коміром куртки. Тільки тепер вона раптом збагнула, що досі була одягнена в одежу, принесену Дартуром, й ту, якою володіла в часи життя серед людей. Одяг місцевих мешканців відрізнявся від людського. Він ніби був звичайним, але водночас мав незвичні елементи. На чорній одежі виблискували захисні портупеї. У когось висіла зброя, у когось не було нічого. Однак ці ремінці самі собою були відмінним захистом, поєднуючись магічно із силою присмерків. Про це свідчив великий камінь у центрі портупеї, що виблискував магією.

Присмерки метушилися, швидко переміщаючись вуличками Бурштинового двору. Їхні домівки були побудовані з каменю чорного, як ніч. Тільки дахи будинків блищали на сонці, ніби припале пилом золото.

Палац Таїни нагадував казковий. Такі Ляна бачила у фільмах, про такі читала в книжках. Однак на відміну від людської вигадки, дійсність була лячнішою. Майже чорні стіни будівлі мерехтіли бурштином таким темним, немовби сонце губило промені у цих крапельках, схожих на золоті сльози.

Королева зустрічала гостей особисто. На ній була строга багряна сукня, що сягала щиколоток, а на шиї та грудях мерехтіла світла портупея з помаранчевим каменем усередині. Каштанове волосся, що блищало міддю на сонці, було зібране в елегантний пучок. На голові Таїни була діадема із крапельками бурштину. На перший погляд вона була одного віку з Юріаною, і лише блиск в очах натякав на прожиті століття. Вона стримано посміхалася кутиками вуст і мовчала. Її руки були зціплені на рівні талії.

Коло Таїни стояли чоловіки із яскравими жовтими й помаранчевим камінцями на позолочених портупеях. Усі вони пильно приглядалися до Ляни та її супутників, що не наважувалися промовити ані слова.

Раптом королева сама зрушила з місця. Вона підійшла до Ляни, дружньо обхопивши долонями її плечі.

— Вітаю вдома, Ляно-Леоно, наша рятівнице.

Варто було королеві промовити це, як чоловіки позаду неї вклонилися, ставши на одне коліно.

— Рятівниця?

Таїна посміхнулася. Узявши Ляну за руку, вона мовчки покрокувала до палацу. Проходячи повз вартових, що вітали лідницю поклоном, Ляна пильно пригледілась до камінців на їхніх портупеях. Чоловіки були лякливцями й оманцями. Жоден з них не підняв голови, доки лідниця із королевою проходили повз.

У палаці було прохолодно і порожньо. Окрім вартових, що й тут стояли, склонивши коліна, не було нікого. Погляд лідниці блукав убранням палацу. І хоч очі не були здатні зосередитися бодай на чомусь, вона встигла примітити вишукану оздобу присмеркового палацу. Золото, яким були прикрашені стіни й колони, нагадували потоки вітру, що розносить світом магію. Попри зовнішню чорноту, всередині палац королеви Таїни був світлим і просторим. Тут було багато квітів. Рожеві, як світанок, півонії; червоні, як кров, троянди; блакитні, як небо, гортензії.

Таїна вивела Ляну та її супутників до просторої зали, яка була настільки величезною, що кроки відбивалися від стін луною. Посеред зали стояла дівчина у ніжній сукні молочного кольлору, що приховувала під собою світлі штани. Русяве волосся незнайомки квітчав білий бузок.

— Знайомся, Ляно-Леоно. Моя дочка — Адара.

— Ада, — виправила дівчина, усміхнувшись.

— Ляна, — мовила у відповідь лідниця.

Дівчина нахилила голову вбік і вперед, зробивши подобу поклону. Помаранчевий камінь її портупеї зблиснув. Ляна повторила жест.

— Увечері ми плануємо влаштувати невеличке свято. Пропоную вам відпочити, а потім…

— Свято? — перебила Таїну Ляна. — Хіба в нас є час для свят?

Королева поблажливо всміхнулася.

— Нам усім варто хоча б зрідка відволікатися від війни. Мій обов’язок як королеви дозволити своїм підданим бодай на один вечір забути про тривогу.

— Але Оріар на волі. Він може скористатися…

— Юріано! — озвала королева, перебивши лідницю. — Скажи-но, де нині Оріар?

— Зник, королево.

Ляна зиркнула на матір. Юріана не схиляла голови перед Таїною. Але сховала очі від погляду доньки. Таїна торкнулася плеча Ляни.

— Не хвилюйся. Тут нам Оріар не загрожує. Повір мені, — королева зазирнула в очі лідниці й додала, звернувшись до дочки: — Адаро, покажи гостям їхні кімнати. А ти відпочивай, люба, — мовила Таїна, злегка всміхнувшись Ляні. Однак її посмішку як рукою звело, коли вона знову озвала навійницю. — Юріано, ходімо зі мною.

Жінка зітхнула, зиркнувши спідлоба на Таїну, що вже покрокувала до дверей, і мовчки поплелася за нею. Адара дочекалася, доки мати вийде з кімнати і підійшла ближче до Ляни.

— Рада познайомитися, Ляно, — її погляд перейшов на тих, хто стояв позаду. — А ви..?

— Це Стожар, — Ляна простягнула руку, вказавши на вогневика. — І його сестра, — вимовити ім’я Маріули в лідниці не стало сил. — А це моя сестра, Інгігерда.

— Була сестрою, — із посмішкою відповіла Інгігерда.

— І є сестрою, — невимушено мовила Ляна, скопіювавши посмішку.

Інгігерда гмикнула.

— Ваші кімнати на другому поверсі, — промовила Адара і, підхопивши спідницю рукою, а іншою узявши Ляну під лікоть, покрокувала до сходів.

Червона доріжка, що вкривала їх, нагадала Ляні кров, що рікою спускається згори. Лідниця змусила себе не зупинятися перед кривавим килимом. Однак тривога, що клубком багряної нитки опутала все тіло, не на жарт лякала. Чомусь королева Таїна не вселяла довіри. Із цим дивним відчуттям Ляна вирішила впоратися потім. Нині вона покірно крокувала поряд із Адарою, і нарешті криваві сходи було подолано.

Другий поверх зустрів довгим коридором, що, певно, оперізував увесь палац, і купою дверей. Адара зупинилася й обернулася до гостей.

— Обирайте будь-які. Одна кімната на одну людину. Місця всім вистачить.

Адара була премилою. Вона усміхалася, хоча її світлі очі кольору мигдалю, що палахкотіли, немов циркон, виказували у ній неабияку силу. Здавалося, її усмішка — омана. Однак Ляні хотілося вірити, що дівчина не схожа на типового присмерка. Згадавши, що вона й сама присмерк, Ляна тричі кліпнула очима, проганяючи нав’язливі думки.

— Дякуємо, Адо, — промовив Стожар.

Ляна зиркнула на нього. Вогневик злегка всміхнувся. Він усе ще обіймав Маріулу, що вчепилася в нього, немов маленька. Її погляд був загублений деінде.

— Я обираю ту, що буде якнайдалі від «рятівниці», — фиркнула Інгігерда.

Ляна поглянула на сестру. Руки Інгігерди були складені на грудях. Яскраві сині очі помітно потьмяніли. Біле волосся слизькою змією спадало на в’язаний светр. Вона зухвало всміхалася, очікуючи відповіді Ляни.

— Тоді я займу першу, а ти — останню.

— Домовились.

— Сподіваюся, ти не відмовишся від своїх слів, — мовила Ляна.

— Не дочекаєшся, — прошипіла Інгігерда.

Ляна кивнула, відвернувшись. Ада прикрила рукою вуста, ховаючи усмішку.

— Прошу, — мовила принцеса Бурштинового двору. — Це перша, — вона вказала на двері. — А це остання, — вказала на сусідні.

Інгігерда незрозуміло поглянула на Адару.

— Кімнати йдуть колом. Перша і остання поряд, — пояснила омана.

— Дякую, Адо, — мовила Ляна. — Я так втомилася, — лідниця позіхнула.

— Відпочивайте, — всміхнулась Адара і відійшла, зникнувши на кривавих сходах.